У листопаді у ФРН в загальнонімецькому масштабі на державному рівні пройшли Дні культури України. Українська сторона запропонувала музичну, театральну, художню, літературну й кінопрограми. 1993 р. уряд Баварії провів Дні культури України в рамках своєї землі з великим розмахом, але тоді не було приділено уваги українському кінематографу.
У ряді німецьких газет писали, що «цвяхом» українських Днів культури є ретроспектива фільмів О.Довженка. Багатьох приємно здивував факт, що міністр культури й мистецтв України грає на сцені й тому згадали американського президента Р.Рейгана. Співставивши гру Б.Ступки й популярного німецького актора Мартіна Вуттке у виставі «Кар’єра Артуро Уї», журналістка Сімона Кемпф у «Frankfurter Allgemeine» зазначила, що коли в образі німецького актора ми впізнаємо Гітлера, то в Ступці безпомильно вгадуємо Сталіна. Багато хто відзначав, що свого часу виставу українців у постановці Козьменка-Делінде було заборонено. Вона показувала, що капіталізм і фашизм властиві не тільки західному суспільству. Німецькі слухачі гідно оцінили виступи «Київської камерати», «Київських солістів», «Колекції Розумовських»; з ентузіазмом сприйняли програми камерного хору «Київ» і квартету київських саксофоністів. З інтересом поставилися до проекту німецького мистецтвознавця Д.Бінер, яка поєднала в експозиції живопис Марії Примаченко та фотодокументалістику В.Марущенка. Популярність Андрія Куркова підтвердила його зустріч із відомим німецьким молодим письменником Томасом Бруссіком, яка пройшла за великого зібрання народу. Дуже лірично пройшов вечір поезії Л.Костенко й М.Герасим’юка, у якому взяли участь радник посольства України у ФРН народна артистка Л.Хоролець, відомий видавець української літератури доктор Ганна-Галина Горбач.
Показ фільмів Довженка й програми сучасного українського кіно висвітили рівень знань німецького глядача про український кінематограф. Безумовний авторитет Олександра Довженка, котрого тут вважають майстром світового рівня поряд із С.Ейзенштейном та ін. Кінокритики, які відзначають утопію радянських ідеалів й усвідомлюють пропагандистський характер ряду довженківських фільмів, високо оцінюють масштаби його творчості, новизну та глибину творчого методу.
Показ сучасних українських фільмів продемонстрував також поінформованість багатьох німців в галузі українського кіно. На фільмах «Тіні забутих предків» С.Параджанова, «Три історії» К.Муратової, «Місія Рауля Валленберга» О.Роднянського було багато німецьких глядачів. Крім «знавців», на першому фільмі програми — «Тіні забутих предків» я виявила гостей, які вперше почули ім’я Параджанова.
Відкрили програму в Польському культурному інституті його директор доктор Славомир Триц, доктор Шлегель, представники посольства України у ФРН.
Дуже нелегко довелося перекладачці німецької мови з Києва. Хоча департамент кіно Міністерства культури й мистецтв України доставляв у Берлін усі програми й матеріали своєчасно, хоча було обумовлено українською стороною, що всі фільми йтимуть українською мовою переважно із субтитрами і лише деякі із синхронним перекладом, насправді все виявилося не так, і перекладачці доводилося годинами переглядати кіноматеріали, щоб підготуватися до перекладу. Але найнеприємніше трапилося в день демонстрації «Мі-кро-фона» й фільму О.Роднянського «Місія Рауля Валленберга». Хоча керівниці проекту Днів із німецького боку пані Шредер повідомили, що в Берліні є копія цього фільму (в архіві Берлінале), вона довірилася матеріалам, які надійшли з Києва. У Польському культурному інституті, як завжди, фільм переглядають за дві години до початку сеансу. І тут виявилося, що на плівці з фільмом Роднянського взагалі немає ніякого зображення, немає нічого. Було 20.00, ніхто нічим допомогти не міг би. І глядачам запропонували спочатку «Мі-кро-фон» із синхронним перекладом, що було нелегко: на український текст персонажів накладався російський текст і потім «надійні» «Тіні забутих предків». Я звернула увагу на невеличку замітку в пресі О.Хайльвагена, до якого, певне, дійшли чутки від німецьких організаторів програми, шокованих тим, що список українських фільмів подавали кілька разів, причому, деякі фільми в цьому списку то з’являлися, то зникали. «Дитина» режисера Мащенка спочатку стояла в програмі, і йому все ж вдалося «вціліти», а от «Приятелю небіжчика» (В.Криштофович) і «Фучжоу» (М.Іллєнко) не пощастило. І журналіст, у результаті, зробив висновки не про фільми, а про те, що українське суспільство розділене, і політичні розбірки, що відбуваються в ньому, торкнулися й кінематографу, і приклад тому — випадок із «Дитиною». А як можуть розцінити те, що сталося із «Місією Рауля Валленберга»? Халатність це чи зловмисність? До речі, на фестиваль в Італію надійшла лише половина фільму О.Роднянського. Це не тільки випад проти режисера, а й удар по іміджу країни в цілому.
У рамках кінопрограми наприкінці пройшов «круглий стіл», присвячений українсько-німецьким контактам в галузі кінематографу, перспективам їхнього розвитку і загальним питанням сучасного стану кінопроцесу. У ньому взяли участь із німецького боку директор фірми «Infofilm» з Вісбадена Елізабет Скотті, котра займається польським, угорським, російським, українським кіно; доктор Г.Шлегель, з українського — президент Асоціації кінокритиків України, віце-президент Національного кіноархіву ім.Довженка С.Тримбач, директор МКФ «Молодість» А.Халпахчі.
Це перший такий «круглий стіл» в історії кінематографістів Німеччини й України. Він почався після перегляду фільму К.Муратової, котра не приїхала для участі в ньому через зйомки фільму «Другорядні люди», кошти на який вона, до речі, одержала завдяки головному призу Берлінської академії мистецтв 1998 р. і премії Американської кіноакадемії Анджея Вайди.
Ця зустріч стала першим і важливим кроком у плані теоретичного осмислення досвіду й перспектив українсько-німецького співробітництва в галузі кінематографу.
Знайомство з усіма запропонованими програмами було дуже важливим, бо розширювало уявлення пересічного німецького глядача про Україну, котрий іноді вперше знайомився з її культурою. Адже не секрет, що часто при слові «Україна» у відповідь можеш почути: а де це? або: а, це Чорнобиль? Або: київське «Динамо», Клички. А, це Росія! Ось і перед зустріччю А.Куркова, ведучим на якій був популярний німецький письменник Томас Броссік, на першій шпальті газети було вміщено їхні фотографії під заголовком «Російсько-німецький дует».
Навіть в оформленні матеріалів до Днів культури організатори з німецького боку іноді виявляли незнання історії культури, статусу України. Наприклад, зображення герба держави помістили в самому куточку на зворотному боці обкладинки програми Днів України. На плакаті на жовто- блакитному яскравому тлі збиралися помістити фото втомленої літньої Марії Примаченко. Тоді наша держава могла б сприйматися як країна остарбайтерів, вивезених колись на рабську працю під час ВВВ, і про виплату котрим постійно точаться розмови на сторінках німецької преси. Українським дипломатам вдалося в останній момент запобігти такому сюжету. Мені здалося, що на виставці М.Примаченко й В.Марущенка з чудових правдивих фотографій було відібрано занадто смутні знімки з брудними задвірками, сміттям, убогими стариками, дурнуватими товстими чоловіками. Звісно, автор концепції виставки хотіла підкреслити контраст і силу духу народу, який у таких убогих умовах народжує феномен могутнього народного живопису, але ж українське село не тільки таке...
При проведенні Днів культури були труднощі й помилки, допущені обома сторонами. Багато матеріалів німецьким організаторам Днів культури надходили пізно й часто змінювалися. Слідом за фестивалем у Франції організується експозиція та виступи в павільйоні України на ЕКСПО й паралельно Дні культури України в Берліні, Бонні, Грайсфальді, Мюнхені, Регенсбурзі. Занадто пізно й мало було реклами про український фестиваль у засобах масової інформації. Одного й того ж дня, в один і той же час проходили по три заходи, наприклад, вистава театру української драми, виступ «Київської камерати», відкриття виставок «100 малюнків Довженка» і «Сучасний український живопис» і лекція «Довженко й Берлін. Німеччина». І не дуже великий потік глядачів розділявся на три-чотири струмки. З повною віддачею сил у ці дні працювали всі співробітники посольства України у ФРН, які розпочали напружену роботу задовго до самих Днів, і ентузіасти з числа української діаспори, співробітники берлінської організації «Interkontakt — Theater, Kunst & Reisen GmbН», що здійснює культурні проекти з Україною й іншими країнами колишнього Союзу і брала участь в організації Днів культури України в Німеччині.
Досвід цієї роботи показує, що всі заходи потрібно готувати заздалегідь: у Німеччині виставки плануються на два-чотири роки наперед. Через що, на жаль, не відбувся дуже важливий проект «Авангард. Сецесія. Монументальний живопис України». Крім того, бажано, щоб іноземні партнери добре орієнтувалися в питаннях історії, культури, політики нашої держави. Наші оргструктури також повинні вивчити народ, який хочуть ознайомити зі своєю державою. Дні культури України підтвердили необхідність створення Українського культурного центру, інституту в Німеччині, адже в Європі досі немає жодного, натомість як у Берліні є угорський, польський, словацький, нещодавно відкрився румунський інститути культури.
На початку грудня почне працювати конференція Асоціації німецьких україністів, організації, що дуже серйозно ставиться до України, її вивчення й пропаганди знань про неї. Будемо сподіватися, що минулі Дні культури України, матеріали майбутньої конференції друзів України послужать справі формування образу незалежної держави України, ця прекрасна земля з її талановитим народом і багатовіковою культурою перестане бути «terra incognitа» у культурному просторі Європи.