Судячи зі щільності подій на 35-й «Молодості», МКФ буквально за останніх кілька років і справді виріс із дитячих штанців. І місцями сягнув світового рівня. Звісно, не Кан і не Берлінале — але ж і Україна далеко не Франція чи Німеччина...
Наступного ж дня після прем’єрного показу «Олівера Твіста» Романа Поланськи, який відкрив фестиваль, — причому у присутності самого Поланськи (а також президента України), — «Молодість» заінтригувала новою гучною прем’єрою. Довгоочікувану, насамперед в Україні, першу частину документальної кінотрилогії «Україна: народження нації» у Будинку кіно презентував старий друг кінофестивалю, країни й особисто Б.Ступки режисер Єжи Гофман. Озвучував картину Б.Ступка. «Ми з Богданом уже багато років говоримо одним голосом, — як водиться, не без самоіронії прокоментував цей факт польський режисер. — Отож не дивно, що він своїм голосом замінив мене у новому фільмі».
Проект, ідея якого осяяла невтомного Єжи після прочитання бестселера Л.Кучми «Україна — не Росія» (за його словами, сама постановка питання дуже здивувала поляків), вийшов українсько-польським. Всупереч традиції останніх років, коли «копродукція» з Україною, у кращому разі, полягає в гордовитій «шапці» «За сприяння Міністерства культури України» десь у титрах «спільного» фільму, співвідношення «один українець — один поляк» у «історичному путівнику» Гофмана витримано чітко до педантизму. Оператором картини, приміром, став один із найкращих наших профі В.Вержбицький. Щоправда, наукові консультанти — історики, здається, добиралися суто з України. Але вчені вченими, паритет паритетом, а авторська концепція все ж таки польська — єжигофманська. Історія ж України у сприйнятті поляка, до того ще й такого неординарного, як пан Єжи... Загалом ажіотаж напередодні був передбачуваним. Благо на показ не зміг приїхати В.Ющенко. Якби натовп охочих побачити фільм ще й проганяти через охоронців і металеві рамки, а в Червоному залі хоч якось намагатися гарантувати безпеку перших осіб держави, — наслідки точно були б сумними.
«Це — не прем’єра, а тільки презентація. Прошу вибачення за певну недосконалість звукового ряду, ефектів тощо», — цілком щиро перепрошував Гофман. «Остаточного» вигляду 50-хвилинна картина набуде до лютого. Коли буде завершено роботу над трилогією. «Так, ця, перша, частина охоплює історичний період від хрещення Русі до ліквідації Січі. Друга — від початку XVIII ст. до Центральної Ради, Директорії. Третя буде присвячена історичному відтинку від радянської України й аж до наших днів!»
Так, не простий пан Єжи... Кілька тисяч років історії, від Трипілля до розгону Січі, як з’ясувалося, справді цілком можна «стиснути» у 50 хвилин плівки. І хоча при цьому опис подій буде, як і очікувалось, трохи пунктирним і дуже конспективним, а в кадрі не встигнуть промайнути навіть усі портрети згадуваних козацьких гетьманів (полякам і московитам пощастило ще менше, адже метражу вистачило рівно на одного короля і, знову ж таки, єдиного Івана Грозного, причому з фільму С.Ейзенштейна), головне, з огляду на все, не в описуваних подіях української, а точніше — нашої спільної з Польщею і Росією історії…«Україна» у її нинішньому вигляді, вочевидь, знята через відому «концепцію». Яка вже тепер може викликати вибух емоцій. Порівняно з яким, обурення з приводу «Вогнем і мечем» здаватимуться романтичними зітханнями під місяцем.
Основних концептів, що раз у раз на всі лади повторюються у фільмі, у кадрі й за кадром, загалом три. Перший. Україна — країна велика і, головне, споконвічно європейська. На цій території, веде Гофман свою думку, спочатку було Трипілля, потім освічена Київська Русь, яка нічим не поступалася, а навпаки — тільки переважала тодішню Західну Європу. Потім найдовше Данило Галицький і нащадки, які успадкували традиції Русі, «протрималися» проти Орди. Пізніше з’явилося вільне козацтво («козак» у перекладі з тюркської, дізнаємося із закадрового коментарю, — «вільна людина»), а з ним і, де-факто, нація. Тоді ж окраїнні землі стали називати Україною — від слова «край» — і вирізняти як окрему від Польщі чи Литви територію. Симбіоз із Великим Князівством Литовським не був литовською експансією, зате каталізував розвиток культури, православ’я і, знову-таки, національної самосвідомості українців. А потім Україна, Литва і Польща в єдиному пориві як рівний з рівним об’єдналися в добровільну спілку — Річ Посполиту... Концепт рівноправної спілки трьох європейців (вам, до слова, нічого не нагадує?) — другий із трійці головних у «історичному путівнику». Судячи з побаченого в кінозалі, основним внеском України в «загальну скарбничку» союзної держави став усе-таки військовий. Зате з Польщі на ці землі прийшло культурне відродження і бароко. Правда, ще й католицизм, але ж як опір «покатоличенню» і «ополяченню» тут, у нас, виникли братства, Києво-Могилянська колегія тощо! Гофман докоряє предкам-співвітчизникам: мовляв, неправильно, пшепрошем, панове, розуміли ви козаків, неправильно ставилися!
І тут доводиться перейти до викладу третього концепту фільму. Найпростіше його охарактеризувати з допомогою прямої цитати: «Там, де Польща (тобто й Україна. — Прим. авт.) втрачала, — здобувала Росія». Підтверджують ідею (вочевидь, полемічну стосовно знаменитого Кучминого опусу) не тільки викладки фахових істориків, а й архівні документи і навіть фрагменти радянської кінохроніки «річниць» Переяславської Ради, «Івана Грозного» Ейзенштейна і... картин різних років самого Гофмана. Тобто, звичайно, останні «поділилися» ілюстративним матеріалом там, де, наприклад, потрібно показати батальні сцени. Україна — Європа, Росія (так історично склалося!) — Азія. Яка неминуче розросталася у міру того, як гинула давня велика держава Русь, а Річ Посполита занурювалася в безодню воєн і внутрішніх конфліктів... Загалом, «Геть від Москви, вперед — до Європи!». Мабуть, таку документалістику зняв би і геніальний Микола Хвильовий, якби був він режисером, а не тільки письменником. До слова, з обговорення європейських демократичних цінностей («Якби референдум із приводу незалежності України відбувався тепер, а не 1991-го, — як би ви проголосували»?) з простими людьми в різних містах України і розпочинається фільм. Така ж трохи затягнута преамбула вмістила і хронікальні кадри помаранчевого, проєвропейськи налаштованого Майдану.
Про історичні концепції, трактування і добір історичних подій можна сперечатися. Але набагато важливіше те, що, шукаючи історичну модель, Єжи Гофман, здається (цілком усвідомлено?), накреслив перспективну схему, як у принципі слід знімати кіно на теми української історії. Як зазвичай знімають українські історичні фільми, і особливо докфільми? «Україну пригноблювали, бідна, бідна наша Вітчизна!». За стогонами чи не кожного нашого кінодокументаліста (публіциста, поета і т.д.) прочитується недомовлене: «І гнобитимуть!» Гофман цілком по-європейському створив інше кіно.
Тягнутися по «бром», як Винниченко, разом із ним точно не доводиться. Загальна картина знайомих із підручників поневірянь України в презентованій першій частині трилогії без жодних натяжок навіть в узагальненому переказі складається в історію величної еволюції нації. Де кожна поразка веде тільки до перемоги і навіть програні битви демонструють таку силу духу їхніх українських учасників... Бідування України не приховані, але величні, як священні гори: якщо війни — то громадянські і на століття, які там Червоні з Білими трояндами! (Вітчизняні історики зазвичай називають їх «усобицями», руїною тощо.) Богдан Хмельницький розплачується з кримчаками за підтримку тисячами тисяч душ безперешкодно забраного «ясиру», — чи чувана річ в історії інших країн, щоб, як на кримському ринку, ціна на раба опускалася до жмені тютюну? Якщо ллється кров — то в небачених кількостях, якщо трагічний поворот у долі конкретних людей — то гідний пера принаймні Софокла. Або — Міцкевича. Ну, у найгіршому разі, Шекспіра, як доля Петра Могили: поки просвітитель вдихає друге життя у православ’я й українство, його рідний ополячений племінник Ярема Вишневецький цідить українську кров — морями, знекровлюючи повсталий дух України. А Мазепа! А Калнишевський! А... Втім, ви й самі знаєте. Історія будь-якої країни — свого роду «оптимістична трагедія». Вся річ тільки в тому, під яким кутом на події дивитися. Інколи історія України в переказі пана Єжи здається не менш, а навіть більш позитивною, ніж тієї ж таки Британії, Франції і решти країн, які без самобичувань пишаються своїм минулим. Дожили. Слава Богу. Що як «Україна» і справді стане початком нової традиції вже в суто українській документалістиці?