Спілка кінематографістів України останніми роками перетворила свій Будинок кіно на справжній Вавилон — зону багатомовності й мультиетнічності. Посольства та культурні представництва в Україні з 22 держав Європи, Америки та Азії більш або менш регулярно звикли проводити тут свої кінематографічні й інші акції. Щойно до їхньої компанії приєдналася ще одна країна — Угорщина. Гадаю, СКУ має тішити та обставина, що це сталося практично водночас із офіційним вступом цієї держави до європейського співтовариства. У середині постсоціалістичних 90-х років стійкі україно-угорські кінозв’язки ще існували, але потім чомусь згаснули. І ось — відновлені, сподіваємося, у новій якості. 23 і 24 січня ц.р. тут пройшли Дні призабутого нами угорського кіно.
Ініціатива належить новому Тимчасовому Повіреному у справах Угорської Республіки в Україні панові Шандору Алмаші. Відкриваючи показ, він висловив сподівання, що віднині такі зустрічі стануть регулярними. А голова НСКУ Михайло Бєліков підтвердив цю думку, повідомивши, що один із діячів українського кіно є найсправжнісіньким кумом пана Алмаші. Як відомо, у нашій країні така кревність вважається набагато ближчою, ніж братерство.
До програми ввійшов 19-хвилинний видовий фільм «Культурні цінності Угорщини», який ніби освіжив у пам’яті глядачів образ країни передусім в архітектурному сенсі. А також — анімаційна мініатюра «Попіл» (1993) Ференца Цако, побудована на винахідливо-примхливому «перетіканні» одних графічних форм в інші, часто протилежні за змістом. Вийшла така собі побіжна панорама основних пунктів тлінного людського існування, яке завершується самі знаєте чим (див. назву стрічки).
Два повнометражних ігрових фільми так чи інакше за настроєм і суттю відповідали такому філософському вступу. Мабуть, демонструючи певну єдність у світоглядній позиції угорської нації. «Ми ніколи не помремо» (1992) Роберта Колтаї — ностальгічна ретроспекція сучасного зрілого чоловіка про молоді літа, які припали на період зародження в соціалістичній Угорщині малого приватного підприємництва. У ті часи герой допомагав торгувати вішалками своєму нині покійному вуйку Дюла. Дивак-чоловік був. Фанатик іподрому, який завжди програє, але який маніакально вірить у майбутній велетенський виграш. Холерично метушливий, із недоладними манерами та незграбною пластикою, але не цурається всіх простих радощів життя. Зокрема Дюла був непереможним підкорювачем сердець зустрічних красунь. Він і небожа прилучив до радощів сексу. У фіналі обидва герої, самі як рисаки, відчайдушно мчать на іподром зробити вирішальну ставку. Ледве встигають до закінчення терміну. Але «заїзд» той виявився останнім для дядька Дюла в його стрибку до повного щастя: оголошення по радіо про жаданий виграш та інфаркт наздоганяють його одночасно. А племінникові дістається у спадок оберемок банкнот і приблизно такий заповіт: «Ми ніколи не помремо, якщо нас завжди гнатиме вперед наша пристрасть». Прямо гегелівське: «Рух — усе, мета — ніщо». Цікаво, що в нашому кіно приблизно тоді ж, із тими самими сюжетними мотивами (аж до конячо-іподромних та любовно-похоронних) і з аналогічним екзистенціальним резюме Кіра Муратова зняла фільм «Захоплення» (1994). Напевно, щось спільне тоді прямо витало «в повітрі».
«Атмосферні явища» по-давньогрецькому «meteora». До цього, поза сумнівом, етимологічно й сюжетно піднімається титул фільму Андраша Монорі «Метео» (1989). Ця стрічка виявляє певні ідейні зв’язки з попередньою та ще безпосередніші — знову-таки, з нашим екраном. 1991 року цей талановитий дебют був показаний на фестивалі «Молодість» і опинився серед переможців конкурсу. Нове покоління київської публіки отримало шанс ознайомитися з фільмом. (Цікаво, як там далі склалися справи в автора?). Нагадаю, «Метео» — це зроблена у кафкіанському дусі антиутопія про певне постіндустріальне соціальне середовище, в якому живе одинак-аутсайдер, схильний до втечі з реальності, як до занурення у ванну з головою. У результаті приречений на таке життя успішно втікає від нього. Тоді, перед крахом соціалізму, це, мабуть, читалося як алегорія статус-кво та ставлення до нього. Сьогодні передане фільмом світовідчуття дивовижно резонує з ідеологією антиглобалізму. Тому повторне явлення у нас «Метео» аж ніяк не видалося тавтологічним. Того самого хотілося б побажати й у цілому новому кіностартові угорського кіно на нашому екрані.