Із Зіядом я знайомився двічі. Уперше — чотири роки тому — це був, власне, не сам Зіяд, а ресторан U Ziyada в симпатичному замку під Краковом, де під час війни відпочивали від фронтових буднів офіцери вермахту, а після війни Яґелонський університет поселив тут іноземних студентів — подалі від міста, аби вони не надто часто й неконтрольовано спілкувалися з місцевою людністю.
Зіяд був марксистом і, може, навіть ленінцем, тож Польська Народна Республіка, підтримуючи спільно з СССР проґресивну молодь усього світу, дала йому змогу приїхати з іракського Курдистану до Кракова вивчати юриспруденцію та пізнавати подальші глибини єдино правильного комуністичного вчення. Юриспруденцію Зіяд опанував, проте у вченні поступово розчарувався. У Польщі 1989 року перемогла «Солідарність», учення опинилося там, де йому й належало бути — на описаному тим-таки Марксом смітнику історії, а Зіяд, як правдивий іракський курд, вирішив зайнятися бізнесом, використовуючи новонабуті юридичні знання та збережені і примножені житейські контакти.
На початку він чимось торгував, когось консультував, щось брав в оренду. За десять років він був уже власником низки готельчиків та ресторанів у Кракові та околицях. А невдовзі придбав собі у Томашевіцах власний маєток — кільканадцять гектарів землі та напівзруйноване панське обійстя зі шляхетським гербом на рештках палацу й невитравним запахом пеґееру — польського відповідника наших славних колгоспів. Кілька років пішло на відбудову руїн, відновлення парку та перебудову корівників і стодол на готельні покої та ресторанні зали.
Польський «совок» загалом не надто відрізняється від «совка» українського, тож і його реакція на чужинця, котрий «забрав наші землі і змушує тепер на нього горбатіти», була загалом подібною. Чужинець справді змушував працювати не як у колгоспі, проте й платив також не по-совєтському. Тож охочих погорбатіти на чужинця знайшлося досить, аби вибрати з них тих, хто справді умів і хотів працювати.
Зіяд не був би, однак, західним капіталістом, коли б не дбав про public relations — зв’язки з громадськістю, означувані в нас добряче скомпрометованим словом піар. Для початку він профінансував вивчення курдської мови й культури в Яґелонському університеті. Потім увійшов до наглядової ради кількох фундацій, прилучився до спонсорування ряду культурних імпрез, надав свої готелі та ресторани під різноманітні конференції, літні школи та круглі столи. Стіни його вітальні в томашевіцькому палаці прикрасилися фотознімками господаря в товаристві Гавела і Квасьнєвського, Шимборської й Міхніка, Явлінського і Шушкевича.
Ми з друзями теж сфотографувалися із Зіядом на добру згадку. Можливо, він як проникливий бізнесмен передбачив, що серед нас є майбутній лауреат Нобелівської премії. А може, просто спокусився присутністю в нашому товаристві польського екс-прем’єра Тадеуша Мазовецького.
Зовні Зіяд трохи схожий на Ходорковського, а трохи — на Рабіновіча. Можливо, в Росії він став би Ходорковським, а в Україні — Рабіновічем. Проте йому пощастило зробити свій бізнес у Польщі, де багатство ані не тягне за собою ув’язнення, ані не викликає зневаги. Яка країна, такі в неї й багатії. І які багатії — така й країна.
У моральному, звісно, а не матеріальному сенсі. У матеріальному — якраз усе навпаки.