Напевно, вже багатьом киянам із повідомлень у ЗМІ відомо, що в результаті повторного обговорення конкурсних проектів меморіалу жертв голодомору та політичних репресій, нарешті, визначено переможця (попереднє обговорення пройшло безрезультатно) й остаточно визначено місце будівництва меморіалу. Автору цієї статті випало бути присутнім на обговоренні, що відбулося 18 березня у виставковому залі Київського державного дитячого музичного театру на Подолі (вул. Межигірська, 2) і стати очевидцем багатьох цікавих подробиць немалозначної для Києва та всієї країни події. Першу премію рішенням журі конкурсу присуджено проекту, відповідно до якого меморіальний монумент являє собою металевий наскрізний хрест
17-метрової висоти (дорівнює шестиповерховому будинку). І це незважаючи на те, що саме згаданий проект найбільше критикували присутні, оскільки хрест нагадує опору високовольтної електролінії.
Мимоволі виникає запитання: чи можна хрест — християнський символ розп’яття, настільки часто використовуваний із найрізноманітніших приводів, вважати справді повноцінним монументом у пам’ять жертв голодомору та репресій в Україні?! Тим більше, що в цьому разі ми бачимо суто графічне, площинне, а не об’ємне рішення: у профіль це виглядатиме просто як гігантських розмірів стовп, схожий на всі давні фалічні монументи.
Доречно також нагадати, що славнозвісна Володимирська гірка як частина придніпровських схилів історичного центру Києва, згідно з чинним містобудівним і пам’яткоохоронним законодавством, є неоціненною археологічною й архітектурно-охоронюваною заповідною зоною, охоронюваним історичним ландшафтом, частиною території староруського «міста Ізяслава». Будь-які масштабні новобудови, що затіваються тут, є брутальним порушенням законодавства, оскільки можуть завдати непоправної шкоди безцінному ландшафту з ансамблем стародавніх будівель Михайлівського Золотоверхого монастиря і пам’ятнику хрестителю Русі — рівноапостольному князеві Володимиру.
Володимирська гірка, з якої відкриваються чудові, дивовижної краси краєвиди Дніпра та Задніпров’я, Подолу й Печерська, завжди була улюбленим місцем прогулянок і відпочинку киян та гостей нашого міста. Не випадково в середині XIX століття міська влада прийняла рішення саме тут установити пам’ятник св. Володимиру. Тоді було розбито парк, у якому грав міський оркестр. Він небезпідставно вважався одним із кращих видових парків світу, а пам’ятник св. Володимиру згодом перетворився на всесвітньо відому визначну пам’ятку, справжню святиню усієї православної спільноти. Монумент до наших днів є фактично візитівкою Києва, об’єктом, який найчастіше відтворюють у своїх роботах живописці, графіки, фотографи. Скільки сил і коштів вклали наші предки у благоустрій дніпровського схилу, щоб він мав вигляд величного природного постаменту під монументом! І ось тепер — вдумайтеся, шановний читачу! — у наші часи української незалежності вже, як відомо, затверджено проект будівництва біля підніжжя пам’ятника великогабаритної готельної споруди, внаслідок чого при огляді пам’ятника із східного, дніпровського, боку постать князя височітиме, образно кажучи, на даху готелю, а над головою у св. Володимира виросте гігантський хрест, який, певне, за задумом його авторів, має стати «хрестішим» за той, який тримає в руках хреститель Русі. Якщо ж урахувати те, що тут, на Володимирській гірці (перед входом до Михайлівського монастиря), від 1993 року вже стоїть пам’ятний знак жертвам голодомору у вигляді хреста (до речі, чудовий художній твір Є.Перевальського), то здивування викликає саме наполегливе прагнення ініціаторів зведення нового монумента дедалі розвивати на Володимирській гірці таку невластиву їй траурно-цвинтарну тему, перетворюючи її — пробачте певну цинічність — на «гірку-голодоморку». Але з такими діями не може й не повинен, як на мене, погоджуватися жоден освічений киянин, як, утім, і будь-який інший шанувальник київської історико-культурної спадщини. Хрест у руках св. Володимира — це радість відродження, символ віднайдення вічного життя... Ну а кілька хрестів — це вже некрополь, скорбота і трагедія. Та чи потрібна скорбота саме тут, над Дніпром?
У затверджених урядом програмних умовах до конкурсних проектів йдеться про те, що нарівні з необхідністю висвітлити для нащадків трагедію народу України в них має звучати також ідея незнищенності нації, її перемоги над смертю. І тому для повного розкриття і вирішення у меморіалі такого ідейно-тематичного завдання для нього має бути знайдене інше, адекватне його неабиякій значущості місце. Адже повсякденна суєта центру міста, як і атмосфера святковості, що найчастіше панує у дні проведення під Володимирською гіркою розважальних заходів і шоу на кшталт «Караоке», явно суперечитимуть функціональному призначенню меморіалу.
Світовий досвід спорудження великих меморіальних комплексів свідчить про те, що вони розташовуються на відокремленій території, мають зручні транспортні та пішохідні зв’язки, оскільки розраховані на відвідання значною кількістю людей, зокрема багатьма автобусними екскурсіями. Засобами архітектури та монументального мистецтва тут створюється обстановка, що сприяє розкриттю трагічних подій, спонукає до поглибленого вдумливого зосередження, яке формує у відвідувачів переконання, що пережиті людьми трагічні події не повинні ніколи повторитися. Для створення психологічної настанови на сприйняття меморіалу необхідно забезпечити достатню довжину ритуального ходу (не менш як 100 м), а також велику площу (не менш як 3—5 га) для розміщення кількох тисяч людей. Зазначені проблеми ідейно-естетичного та функціонального характеру уявляються в даному разі практично нерозв’язними, тож можна констатувати, що Володимирська гірка — абсолютно непридатне для меморіалу місце.
Згідно з урядовим розпорядженням, меморіал жертв голодомору та політичних репресій, окрім монумента (пам’ятного знака), має містити й інші компоненти: приміщення для музею, науково-дослідного центру, конференц-залу тощо. Яким же чином цю серйозну проблему збираються вирішити ініціатори влаштування меморіального комплексу на Володимирській гірці? Виявляється, діями, які, з юридичного погляду, викликають сумніви в їх законності: присвоєнням частини стародавніх будівель із ансамблю Михайлівського монастиря та їх реконструкцією! Вже є розпорядження міської адміністрації щодо пристосування під музей будинку по вул. Трьохсвятительській, 4б, — пам’ятки архітектури, невеличкі келійні приміщення якої передбачається розширити і, мало того, надбудувати ще два поверхи для збільшення корисної площі музею і науково-дослідного центру, куди мають набрати кілька десятків співробітників. І це притому, що при Національному музеї історії України вже давно діє цілий відділ із вивчення теми голодомору. Навіщо й кому потрібна така помпа та роздування штатів?
Заплановане насильство над будинком, що має статус пам’ятки архітектури, є протизаконним. Будинок-пам’ятка може бути відремонтований, відреставрований, але реконструкції (тобто перебудові) не підлягає. Начальник київського управління охорони культурної спадщини Р.Кухаренко в інтерв’ю «Газеті по-київськи» (від 3 серпня 2004 р., стор. 2) із тривогою заявив, що, у разі здійснення запланованого багатоповерховий музей неминуче задавить, позбавить монументальності й краси ансамбль Михайлівського Золотоверхого монастиря, на недавнє відтворення якого витратили стільки коштів держава й меценати.
Відповідно до урядового рішення, підтвердженого указом Президента України від 21 березня 2002 р. (про повернення церковним громадам нерухомості — церковних і монастирських будівель, відібраних у них за радянських часів), триповерховий будинок по вул. Трьохсвятительській, 4б, у якому донедавна розміщувалася державна установа (Бюро технічної інформації), поза сумнівом, має належати монастирю. Настоятель монастиря владика Димитрій мав намір улаштувати в ньому гуртожиток для семінаристів, які нині тісняться по вісім людей у не придатних для мешкання приміщеннях.
Але все-таки чому склалася така скандальна ситуація з будівництвом на Володимирській гірці меморіального комплексу, й кого конкретно можна назвати винуватцем того, що сталося?
Звернімося до передісторії питання. Президент нашої країни з трибуни ООН звернувся до світової громадськості з закликом засудити три великих лиха, які спіткали народ України в роки панування тоталітаризму: Голодомор 1932—1933 років, політичні репресії і насильницьку депортацію народів. Відповідно до розпорядження Президента Л.Кучми від 06.12.2002 року (№ 393) і подальшого розпорядження Кабінету міністрів України від 14.05.2003 року, було оголошено конкурс на кращий проект Державного історико-меморіального комплексу жертв голодомору, політичних репресій і насильницьких депортацій. Меморіал намічали відкрити 2003 року до 70-ї річниці голодомору. Місце розташування меморіального комплексу, згідно з рішенням Верховної Ради України, було визначено на Печерську, неподалік від станції метро «Арсенальна», поруч із будинком військової комендатури. Передбачалося, що комендатуру відселять, а її приміщення використають для потреб комплексу. Конкурс (як уже згадувалося) провели, порушивши, втім, традицію нагороджувати учасників конкурсу за їхню працю преміями: цього разу такого нагородження не було. Як з’ясувалося згодом, причина такого неповажного ставлення до конкурсантів украй цинічна: місце, визначене для комплексу, від початку виявилося дуже ласим шматком землі для київської адміністрації, яка вирішила побудувати там елітне житло.
Оскільки питання щодо нового місця для меморіалу тривалий час залишалося відкритим, а до наміченої дати провести захід не встигли, про цю справу начебто взагалі забули. Однак подальший перебіг подій засвідчує, як одне правопорушення неминуче спричиняє наступне. Відомо, що за серйозні містобудівні помилки, допущені останніми роками, архітектурна влада Києва зазнавала досить різкої критики з боку міської громадськості, зокрема й «Клубу естетичної непокори», організованого і фактично керованого архітектором Л.Скорик.
Ще зовсім недавно кияни знаходили у пресі повідомлення про наміри Л.Скорик вручити меру міста О.Омельченку виготовлений у її клубі приз за найпотворніший архітектурний проект, втілений у Києві, — реконструкцію Майдану Незалежності. Напевне, з одного боку, вкрай збентежений такою погрозою, а, з другого, усвідомлюючи провину за нездійснене будівництво меморіалу на Печерську, О.Омельченко вирішив, що найкращим виходом із цього становища для нього буде перетворити «кусючого» опонента на свого союзника, застосувавши давно випробуваний, надійний щодо амбіційних творчих особистостей прийом — вручивши карт-бланш на власне бачення питання і реалізацію власних планів. І досягнуту угоду ці люди не стали тримати в секреті від інших, а, навпаки, широко рекламують. Уже неодноразово на численних зборах і мер міста, і Л.Скорик із гордістю заявляли, що знайшли час для зустрічі і, незважаючи на погану погоду, обходили, оглянули дніпровські схили та дійшли спільної думки, що немає кращого місця для встановлення меморіалу, ніж Володимирська гірка. У ЗМІ ще задовго до нового громадського обговорення конкурсних проектів почали з’являтися повідомлення, що, на думку мера міста, монументу голодомору цілком доречно знаходитися на подвір’ї Михайлівського монастиря і має він бути настільки великим, щоб видно його було навіть від витоків Дніпра. Звісно, мер просто пожартував, ужив гарну гіперболу. Але, якто кажуть, у кожному жарті є частка правди. Мимоволі згадуються схожі маревні ідеї М.Хрущова, коли він був першим секретарем ЦК КПРС: намір спорудити в центрі Москви гігантський пам’ятник В.Леніну, щоб видно його було з найвіддаленіших місць. Чим іншим, як не рецидивами тоталітаризму, віє від цієї ситуації, коли від думки та смаків двох людей залежить вирішення вкрай важливої у багатьох аспектах справи?
Якою ж мірою подальше громадське обговорення і робота журі могли виправити стан справ? Факти красномовно свідчать, що сценарій і режисура цих громадських акцій були заздалегідь (аж до дрібниць) продумані їхніми організаторами. Безпрецедентно швидко минула процедура прийому та розгляду проектів (протягом двох днів — 18—19 березня 2004 р.), значна частина яких виявилася виконаною не професіоналами, а студентами. Через відсутність широкої реклами в ЗМІ на обговорення з’явилася лише нечисленна група переважно зацікавлених осіб. Зал для експонування проектів обрали відносно невеликий: у ньому не змогли б уміститися всі бажаючі, якби організаційні питання вирішувалися на належному рівні. На учасників обговорення офіційні особи, котрі знаходилися у президії, чинили грубий тиск: стукали кулаком по столу, переривали виступ на півслові, заважали вільно висловлюватися щодо невдало обраного місця для меморіалу та пропонували обговорювати лише самі проекти. Було повністю проігноровано думку двох офіційно запрошених рецензентів — відомих фахівців: члена-кореспондента Академії архітектури Т.Устенка та доктора архітектури С.Кілессо, які також зробили принципову заяву про цілковиту невідповідність (і насамперед функціональну) меморіального комплексу на Володимирській гірці.
Хоча імена авторів проектів ховалися за символічними номерами-шифрами, вже з самого характеру акції випливало, що організатори вже заздалегідь намітили для себе проект-переможець, а обов’язкове громадське обговорення проводили лише формально, для галочки. І навряд чи випадковою є та обставина, що 19 березня в результаті засідання журі під головуванням Л.Скорик кращим було названо проект, авторами якого є співробітники майстерні професора Скорик — архітектори брати Роман і Дмитро Селюки, причому молодший із них — студент 3-го курсу. Чи не тому рівень цієї роботи не дотягує до студентського диплома?
Потрібно наголосити й на одній дуже суттєвій подробиці. Саме необхідністю «протягнути» проект хрестоподібного монумента легко пояснюється серйозна зміна, внесена в умови повторного конкурсу. З трьох запропонованих спочатку для розкриття у меморіалі тем, які фігурували в урядових документах, чомусь безцеремонно відкинули одну — тему насильницьких депортацій. І зробили це, без сумніву, через те, що можливе використання авторами національної символіки депортованих нехристиянських народів (приміром, мусульманського півмісяця) неминуче створило б труднощі при зведенні меморіалу у володіннях православного монастиря.
Не мені судити про міркування, якими керувалися автори затії на Володимирській гірці: чи то є творчі амбіції, чи меркантильні інтереси, а чи просто світоглядна обмеженість, або й усе разом узяте. В будь-якому разі зрозуміло одне — це абсолютно неприпустимо.
Україна підписала чимало міжнародних угод про дбайливе ставлення до національної культурної спадщини, що становить істотну частину загальносвітової культурної скарбниці. Недотримання цих угод не дозволить нашій країні на рівних увійти до співтовариства цивілізованих країн. На жаль, у нас досі трапляється безліч випадків наруги над святинями, нехтування законністю і громадською думкою. Поки працював над статтею, у мене виникла думка: чи не краще, зекономивши на меморіалі чималі кошти, спрямувати їх на підтримку людей, які нині голодують? Адже якщо нація не виживе, нікому буде й меморіал споглядати. А якщо підійметься і досягне процвітання, то, без сумніву, краще за нас зуміє створити пам’ятник жертвам усіх голодоморів, зокрема й наших скрутних часів.
Одне все-таки можу стверджувати з цілковитою упевненістю: затіяний на Володимирській гірці проект не знайде схвалення у жодного освіченого киянина і, в цілому, в жодного справжнього цінителя історичної спадщини золотоглавого Києва.