Однією з найбільших загадок у сфері театрального мистецтва сьогодні є репертуарна політика великих державних театрів. Саме це поняття, що перейшло до нас ще від радянських часів, здається, зживає себе. Творча свобода, контрольована хіба що фінансовими органами, видається трохи лякливою; театрові, який прагне уникнути небезпеки остаточного розчинення у сфері масової культури, не залишається нічого іншого, як повернутися до свого споконвічного призначення: нести зі сцени добре й вічне, бути дзеркальним відображенням усіх протиріч людського життя. В останніх числах жовтня в Харківському академічному українському театрі ім.Шевченка відбулася прем’єра спектаклю за п’єсою Н.Коляди «Старосвітська любов» у постановці головного режисера театру Анатолія Литка. Нещодавно п’єса ця у виконанні російсько-українського акторського дуету Богдана Ступки та Лії Ахеджакової «прокотилася» Україною, не обминувши й Харкова. У шевченківців головні ролі в спектаклі зіграли народні артисти України Володимир Шестопалов та Рима Кіріна, чия спільна життєва й сценічна творчість зовсім не випадкова, перевірена часом. Власне кажучи, наявність у театрі такої акторської пари і виправдовує, і пояснює звернення до досить складного для сценічного втілення матеріалу.
«Старосвітські поміщики», написані М.В.Гоголем відразу після «Вечорів на хуторі біля Диканьки», твір, що стоїть у творчості письменника окремо: з-під маски яскравого побутописця, в’їдливого спостережливого сатирика, який виробив неповторний художній стиль містичного реалізму, проступають риси людини чуттєвої, спроможної щиро відгукуватися на тихі радості життя. «Старосвітські поміщики» — це насамперед історія кохання двох людей, трохи наївна, приземлена і водночас прекрасна, як і кожна історія кохання.
Соковитий, докладно виписаний побут, що оточує старих Ромео і Джульєтту, не більше ніж декорація, на тлі якої розгортаються їхні стосунки, але декорація не відсторонена, а в кожній своїй деталі наповнена тією ж атмосферою теплоти, взаємопроникнення двох люблячих істот.
Сценографія в спектаклі театру ім. Шевченка, на жаль, має умовний, убого-театральний вигляд (художник В.Кравець). Здавалося б, сцена не перевантажена зайвими деталями, є лише найнеобхідніше: двоє великих ліжок з одного боку кола, величезний стіл — з другого, підкреслено недоладні ікони над ліжками, грубо написані портрети на підвісках, що опускаються. Проте все це віддає сумним фінансовим становищем театру, який обмежує творчу фантазію художника, усе позбавлене атмосфери, що допомогла б як акторам, так і глядачам сприймати образи спектаклю. Та й у цілому вистава дивує своєрідним доповненням: приміром, у ній аж два Гоголі ( актори Ю.Євсюков і Є.Романенко). Дія розпочинається тим, що на возі перед завісою спить чоловік, який зненацька виявляється великим російським письменником. Задрімавши на бричці в українському степу в першій половині XIX століття, він прокидається на театральній авансцені наприкінці ХХ, що, очевидно, зовсім його не здивувало. Пристаючи на умови гри, Гоголь після досить тривалого акторського етюду допомагає завісі піднятися, тож притихлий глядач, непризвичаєний до такого, хоч і не нового, але все ж ризикованого режисерського прийому, очікує, що актор або ж почне розповідати, або ж вестиме дію. Цього не стається: Гоголь лише навмисне посміюється, голосово вписуючись у звукову партитуру спектаклю, і безперервно кружляє навколо дійових осіб, надягнувши чомусь поверх костюма жіночу спідницю. Згодом персонажі звертатимуться до нього, він буде учасником знаменитих застіль Пульхерії Іванівни, таким чином стане зрозуміло, що перед нами зримо виявлена присутність автора, природна й необхідна в розповіді, але не до кінця виразна в її сценічному варіанті. Можливо, таке враження складається тому, що самі постановники не до кінця визначили, яку саме функцію покладено на цей персонаж: дійову, що акомпанує дії, чи таку, яка свідчить про дію. І вже зовсім загадкова поява другого Гоголя, чиї функції в спектаклі геть не зрозумілі.
Таке постановочне вирішення, здається, тільки ускладнює шлях, який театр хоче прокласти до сердець глядача, не привченого сьогодні до будь-якої театральної естетики. Вже сама афіша налаштовує сприйняття не на оригінальне концептуальне вирішення гоголівської повісті, а на бенефіс основної акторської пари. Саме в цьому й привабливість, і небезпека матеріалу: грати кохання завжди неймовірно складно, тут же все ще додатково ускладнюється відсутністю приводу для пристрасті. Стосунки Панаса Івановича та Пульхерії Іванівни заворожуюче прості й до кумедного зворушливі в цій простоті, вони живуть і розмовляють ні про що, як здається з боку, для них же це «ні про що» наповнене єдиним сенсом існування. В.Шестопалов і Р.Кіріна роблять своїх героїв молодими людьми, з почуттями, які не зів’яли й не поблякнули, що дозволяє їм утримуватися на тонкій межі між зворушливістю і сентиментальністю, тож коли у фіналі першого акту Пульхерія Іванівна стоїть навколішки біля сплячого чоловіка і говорить про своє щастя, це звучить переконливо і викликає відповідну реакцію залу. В акторському виконанні багато доброго гумору, воно зримо прагне максимальної щирості, відтак присутність «третього зайвого» Гоголя здається геть необов’язковою, вона відвертає на себе увагу, тим паче що інформаційне навантаження тексту досить обмежене. Можливо, саме тому або ж через природне прем’єрне хвилювання сам текст виявився не завжди зрозумілим, що для цього матеріалу зовсім і необов’язково, якщо вся атмосфера дії переноситься через рампу.
Спектаклю, як і будь-якому живому організму, потрібен час для дозрівання. Хочеться вірити, що він у театру є, так само, як у людському житті завжди є час для кохання. У нашому складному «сьогодні» важко не лише говорити, а й хоча б невиразно передбачити перспективи розвитку мистецтва, але театр, що зуміє бути до кінця щирим, — і з глядачами, і з самим собою, — завжди виграє.