«Щорс», «Олександр Пархоменко», «Подвиг розвідника» — фільми, в титрах яких ім’я Моріца Уманського. А ще знамениті театральні постановки, оформлені ним у головних театрах країни в ранзі «першого художника». І його передчасний відхід: невиліковна хвороба, смерть у зеніті слави...
Одним із найяскравіших вражень дитинства для нас — хлопчаків воєнних і перших повоєнних років — був фільм «Подвиг розвідника» із Павлом Кадочниковим у головній ролі. Мужні вчинки радянського розвідника майора Федотова — предтечі легендарного Штірліца — Ісаєва викликали захоплення.
Цей фільм, що мав колосальний успіх у глядачів, був відзначений Сталінською премією. А в числі лауреатів був і художник-постановник Моріц Борисович Уманський.
Він був майстром надзвичайного за широтою творчого діапазону. Захоплення театром почалося в Моріца Уманського в ранньому дитинстві. І не дивно: адже з’явився він на світ у театральній сім’ї в 1907 році в Житомирі. Його батько, дядьки, тітка, двоюрідний брат — усі були людьми театру.
У 1913 році сім’я переїхала до Києва. Тут тринадцятирічний Моріц почав свою трудову діяльність як суфлер, а згодом «доріс» до помічника режисера.
У 1921 році він узяв участь у міській шкільній художній виставці. Дебют на художньому поприщі приніс успіх — його роботи були відзначені першою премією. Щоб поєднати любов до театру з художнім талантом, який виявився в нього, 1923 року юнак вступив до Київської художньо-індустріальної школи. Навчання Уманський продовжив у Київському художньому інституті, поєднуючи його з практичною діяльністю. Почувши про талановитого студента, який вже мав у своєму творчому багажі успішні оформлювальні роботи, театри навперебій запрошують Моріца.
Серед робіт, виконаних у студентські роки, спектаклі за п’єсами І.Микитенка «Диктатура», Л.Первомайського «Містечко Ладеню», інсценізація повісті А.Головка «Бур’ян» тощо.
А на початку 30-х років ХХ сторіччя Моріца Уманського серйозно захопив кінематограф. Для глибшого ознайомлення зі специфікою нового для нього жанру він вступає на третій курс режисерського факультету кіноінституту (такий діяв у Києві у довоєнний час). Щоправда, вже через рік Уманський прийшов працювати на Київську студію художніх фільмів.
Тут йому пощастило співпрацювати з Л.Луковим, І.Савченком, О.Столпером, Б.Барнетом (із ним М.Уманський створив згаданий «Подвиг розвідника») і, нарешті, з О.Довженком.
Окреме місце в його творчості посідає саме художнє оформлення знакового фільму «Щорс».
Діставши безпосередньо від Сталіна творче завдання створити фільм про «українського Чапаєва», гаряче захоплений цим задумом, Довженко почав підбирати для його здійснення творчу команду з адекватним своєму художнім баченням. Після тривалого добору творець українського поетичного кіно, котрий бачив свій фільм як епічну повість про героя громадянської війни, зупинився на двох кандидатурах — операторі-постановнику Єкельчику та художникові Уманському. Робота з Довженком поглибила кінематографічно-художнє бачення Моріца Уманського, дозволило йому ширше розкрити свій талант художника-постановника.
Багато й успішно Уманський працював з Леонідом Луковим (фільми «Я люблю», «Олександр Пархоменко», «Ніч над Белградом», «Мати», «Це було в Донбасі»).
У роки війни та перші повоєнні роки, коли на екранах країни демонструвалися фільми режисерів І.Савченка «Партизани в степах України» та «Третій удар», О.Столпера «Дні і ночі», М.Донського «Нескорені», в титрах значився художник-постановник М.Уманський.
У 1933 році Уманський прийшов до Київського театру ім. Лесі Українки. Перша його робота тут — оформлення спектаклю за гучною тоді п’єсою В.Шкваркіна «Чужа дитина». Далі були «Маленькі трагедії» О.Пушкіна, «Камінний господар» Лесі Українки, «На березі Неви» К.Треньова.
У перші повоєнні роки Уманський створює в цьому театрі художнє вирішення спектаклів «Ходіння по муках» (інсценізація роману О.Толстого), «Російське питання» К.Сімонова, «Острів миру» Є.Петрова. Уманський працював в одній «запряжці» з Костянтином Хохловим та Володимиром Неллі. Всього в Театрі Лесі Українки Моріц Уманський оформив 17 вистав. Критика тих років відзначала особливу винахідливість і смак сценографії спектаклів «Камінний господар» та «Ходіння по муках». Ці постановки виявилися етапними у творчому житті театру.
Багато років Уманський співпрацював і з театром ім. Івана Франка. Тут із його сценографією пов’язані такі знакові спектаклі театру, як «Загибель ескадри» Олександра Корнійчука, «Украдене щастя» Івана Франка, «Дванадцята ніч» Вільяма Шекспіра, «Інтервенція» Леоніда Славіна, «Молода гвардія» Олександра Фадєєва.
Уманський з однаковим успіхом оформлював спектаклі за сучасними і класичними п’єсами вітчизняних і зарубіжних драматургів. Він тонко вловлював дух часу, відбитий у драматургічному матеріалі, багато й поглиблено працюючи з історичними літературними джерелами.
У ювілейному збірнику, присвяченому двадцятиріччю театру ім. І.Франка, відзначалася тонка творча художня своєрідність художника театру Уманського, його вміння глибоко перейнятися задумом драматурга й режисера, вловити той нерв, яким визначається емоційна атмосфера драматичного твору, вміння знайти єдино правильне театрально-декоративне вирішення до нього. Говорилося, що роботи М.Уманського відрізняються справжньою театральністю, образністю і рідкісною винахідливістю.
…Лебединою піснею Моріца Борисовича Уманського була сценографія до спектаклю Театру російської драми ім. Лесі Українки за п’єсою Артура Міллера «Усі мої сини». Ескізи декорацій і макет до цього спектаклю він закінчив буквально в останній день життя — 19 грудня 1948 року. Він прожив трохи більше 41 року.
Нірод про Уманського
«Режисери змагалися за нього, тому що він працював дуже цікаво, швидко й значуще, не жаліючи себе. Бували випадки, коли він за ніч знаходив вирішення складної драматичної вистави. Він прожив яскраве, але дуже коротке життя, буквально згорів. Невдовзі після війни він помер від білокрів’я. Пам’ятаю, коли ми були ще юнаками, то часто гуляли схилами Дніпра і київськими парками, саме тоді Моріц говорив: «Федоре, давай будемо мовчати і тільки думати, я візьму якусь п’єсу і ти, яку захочеш, а під кінець прогулянки будемо розповідати один одному, яке образне рішення умовної вистави могло б бути...» Саме таким він і був. Ця людина влаштувала мене свого часу в Польський театр. Моріц тоді не злякався і не повернувся до мене спиною в тяжкі роки». (З книги «Федір Нірод. Спогади художника, або Записки щасливої людини»).