Попри те, що задум спектаклю «Адвокат Мартіан» за драматичною поемою Лесі Українки виник у його творців давно, логічним стало сценічне втілення поеми саме в дні святкування 130-літнього ювілею нашої знаменитої співвітчизниці. Вигадливі лінії долі, несповідимі шляхи Господні, час уперто рухається по спіралі, і стають знову актуальними події III століття, які не давали спокою Лесі Українці й описані нею на початку століття двадцятого. Поставлені запитання відгукуються в столітті двадцять першому і, напевно, вічно мучитимуть людство своєю нерозв’язністю. У ланцюзі пошуків відповідей на вічні запитання буття додалася ще одна ланка — спектакль «Адвокат Мартіан» у Національному театрі
ім. Івана Франка (режисер Олександр Мірошниченко). У невеличкій за обсягом драматичній поемі глибина філософських міркувань надає подіям силу узагальнень, а образам — зміст символів. Тут знаходять утілення проблеми стосунків батьків і дітей, зіткнення боргу й переконань, несвободи духу, боротьби ідей, протистояння особистого й суспільного, конфлікт розуму й серця. У Лесі Українки пристрасті стримані, вони «вирують» усередині героїв — подвійне життя, приховування істинного. «Я потім усе одно скажу інакше», — у цих словах суть Мартіана, змушеного казати одне, а думати інше. Цю двоїстість бере за основу театрального ходу режисер О.Мірошниченко. Обличчя, приховане під маскою. Маска байдужа, за нею може сховатися сила й затаїтися слабкість. Так усі персонажі виходять на сцену, тримаючи перед собою маску, і лише потім, на авансцені, глядач бачить обличчя. Проте знову запитання: де справжні обличчя?
Двоїстість, внутрішній конфлікт підкреслює й сценографія спектаклю (Олена Дробна). Розімкнутий простір, два помости, дві умовні лінії, які теоретично десь повинні перетнутися, однак поки що це як два різних краї, між якими провалля нерозуміння та протистояння, розлам переконань. Простота, лаконізм, графічна чіткість оформлення підкреслюють стриманість, неспішність, піднесеність манери гри акторів. Режисером пропонується стиль, який нагадує античний театр, актори «стають» на котурни піднесених переживань, побутовизму і повсякденності тут немає місця. Мізансцени, як картини античної історії, які оживають, довгі траєкторії посилання реплік у діалогах, винахідлива, що посилює емоційний вплив, партитура світла (Ігор Ваховський), все це породжує відчуття значущості й важливості подій, центром і стрижнем яких стає Мартіан (Степан Олексенко). Актор створює образ не просто людини, а людини-глиби, сильної духом, переконаної прибічниці віри, для якої обов’язок над усе. Проте одномірність характеру навряд чи була властива знаменитому адвокатові. С.Олексенко показує всю складність і неоднозначність образу. Він грає стриманість сили, бурю почуттів, бунт серця й справжнє страждання своєї душі, яку роздирає протиріччя. Палітра відчуттів актора різноманітна й насичена, а в деяких сценах високо трагедійна, при цьому він уникає фальшивого пафосу й демонструє переконливу органічність цього складного образу.
Про акторський ансамбль у спектаклі, на жаль, говорити не доводиться. Не вдається уникнути побутових інтонацій, які вибиваються із заданого загального тону, Володимирові Ніколаєнку (Констанцій), Назарові Задніпровському (Валент), Наталі Ярошенко (Люцилла). У манері, співзвучній грі С.Олексенка, переконливо й органічно створюють свої образи Лариса Кадирова (Альбіна), Олексій Пєтухов (Ізоген), Олександра Олексенко (Аврелія). Особливо потрібно відзначити культуру слова, вміння акторів логічно донести всі смислові нюанси непростого тексту Лесі Українки.
Пластичне вирішення спектаклю (Василь Подбєрьозкін) підтримує музичне оформлення (Володимир Гданський). Тут і язичницькі мотиви, і сучасні ритми, і відверта театральність прийому. Пантомімічні вставки переводять ритм спектаклю дещо в іншу площину, змушують існувати конфліктно два театральні способи. Проте в результаті гострота цього конфлікту лише сприяє цільності сприйняття.
Творці спектаклю «Адвокат Мартіан», слідом за Лесею Українкою, із такою ж концентрацією та насиченістю духовних людських проблем поставили перед глядачем запитання, смисл яких, як виявляється, перебіг часу змінює мало. Мудрість Лесі Українки безперечна, вона не читає нотацій і не дає рецептів. Як справжній художник, вона лише ставить запитання. Відповідати ж на них кожному з нас доведеться самому.