До роковин трагедії Бабиного Яру було приурочено дві театральні прем’єри на тему Голокосту, точніше — спогадів про нього. Київський драматичний театр «Браво» показав трагікомедію «Путівник по Варшаві» за п’єсою ізраїльського драматурга Гіллеля Мітельпункта, а Театр на Подолі — «Концерт для рояля в чотири руки», трагедію з елементами чорного гумору за п’єсою Алізи Ольмерт.
Втім, ці дві вистави здавалися варіантами одного й того ж самого сюжету: жертви «єврейського лиха» випадково вижили, приїжджають у країну своїх спогадів — Польщу — і виявляють, що «в прошлое давно пути закрыты», хоча жодних замурованих дверей, як у процитованому вірші Ахматової, на їхньому шляху не трапляється. Навпаки, все відчинено і на видноті, окрім, власне, мети поїздки — сімейного чорного рояля, як у «Концерті для рояля в чотири руки», і сімейної ж нерухомості — приміщення дідівського заводу, як у «Путівнику по Варшаві». На жаль, в обох виставах минуле навіки втрачено, хоча спогади про нього, як і раніше, мучать героїв.
У «Путівнику по Варшаві» (режисер — Володимир Борисюк, виконавиця головної ролі — Любов Титаренко) трагічний по суті сюжет перетворено на веселенький водевіль із безглуздими вставками на кшталт вар’єте, тож весь жах утраченого минулого відгонить фарсом. У «Концерті для рояля...» (режисер-постановник Віталій Малахов) трагічну лінію, навпаки, витримано досить рівно, хоча вона й супроводжується «актуальними» нагадуваннями про трансльований зараз на телебаченні серіал «Даллас» і набридлу «Санта-Барбару». Втім, «мильні» мотиви вклинюють у трагічність п’єси Алізи Ольмерт певну саркастичну ноту. Адже у кожного своя мрія: євреї мріють про Польщу свого минулого чи минулого своїх батьків, а поляки — про щасливу серіальну країну, де не треба прати і прасувати. Але й те, й інше, на жаль, нереальне.
«...Ви приїжджаєте у Варшаву, і дитинство, і все — знову спочатку, ви розумієте?» — вигукує Марга (Любов Титаренко), та цей вигук видається не трагічним зойком, а його серіальною, мелодраматичною підміною. У «Путівнику по Варшаві» актори ретельно зображують євреїв, але виходить це хіба що в замученого енергійною матір’ю дорослого синочка (Станіслава Колокольникова). Навіть Лазерович (Олексій Вертинський) здається шаржем на старого подобрілого Шейлока. Марга — теж певною мірою пародія на містечкову матусю, яка пашіє енергією і має манери домомучительки фрекен Бок.
Зате головна героїня «Концерту для рояля...» Ганна Зінгер (Тамара Плашенко) — справді жертва Голокосту, а не пародія на неї. Тамара Плашенко грає стриману іноземку, котра одним ривком скидає маску, опинившись віч-на-віч зі своїм дитинством. І саме ця стриманість, переходячи у надрив, надає постановці щирості й природності, яких не відчувається в «Путівнику по Варшаві».
Втім, «Концерт для рояля...» — вистава розтягнута, а фінальна довга промова Дружини (Галини Ткач) взагалі здається приклеєною. Зате гарна завершальна мізансцена, коли жертва і дочка посібника катів, яка заволоділа її домом, грають у чотири руки на роялі — символі втраченої гармонії минулого. Минулого цим, щоправда, не воскресиш, як не зітреш смерть і зраду із пам’яті тих, хто вижив, але принаймні можна до цього минулого доторкнутися. «У пошуках втраченого часу» — назвав свою знамениту книгу Марсель Пруст. Вистави, приурочені до трагедії Бабиного Яру, можна було б об’єднати під заголовком «У пошуках невтрачених спогадів». Однак у щирість пошуків героїв «Путівника по Варшаві» віриться важко: Ганна Зінгер із «Концерту для рояля...» набагато переконливіша за Маргу.
Обидва спектаклі відбулися за підтримки посольства Ізраїлю в Україні і були театралізованими вечорами пам’яті. І «Путівник по Варшаві», і «Концерт для рояля...» можна назвати своєрідною даниною культу минулого. Культу, якому ніколи не бракуватиме шанувальників.