«У полоні печалі»

Володимир Івасюк. Сімейна елегія

Дата його народження всім відома — 4 березня 1949 року. Дата смерті передбачає трагічні три крапки... 30-річний Володимир Івасюк уранці 24 квітня 1979 року поспішав до консерваторії, а додому вже так ніколи й не повернувся. Його понівечене тіло знайшли через три тижні у Брюховицькому лісі, що під Львовом. Тепер його могила завжди встелена живими квітами... А його пісні — поза модою. Про маловідомі сторінки життя легендарного українського поета і композитора (він залишив по собі близько ста пісень та романсів, майже півсотні інструментальних творів, музику до вистав) «ДТ» розповіла його сестра — Галина Івасюк-Криса.

Нагадаю, в ті трагічні дні, коли Івасюка не стало, у газетах заборонили друкувати некрологи і співчуття родині Івасюків. А в день похорону саме на цей час всюди призначили комсомольські та партійні збори з обов’язковою явкою, навіть були вказівки із погрозою відрахувати з навчальних закладів або звільнити з роботи.

Львів відповів на цю заборону мовчазним протестом. Інформація поширювалася із вуст в уста, й тисячі городян вийшли на вулиці, аби провести композитора в останню путь.

Прощання з Івасюком вилилося в нескінченний потік народу, який несила було зупинити. Труну до самого Личаківського цвинтаря несли на плечах. Кажуть, того дня у Львові не було жодної квітки — ними вистелили дорогу до кладовища. Віддати останню шану Володимирові приїхали Юрій Рибчинський, засновник «Смерічки» Левко Дудківський, пісенні побратими Івасюка — Василь Зінкевич і Назарій Яремчук. Софія Ротару, котра перебувала на гастролях у далекому приволзькому Горькому, не змогла приїхати до Львова — надіслала від себе та від ансамблю «Червона рута» великий вінок, сплетений із живих білих квітів… А перше печальне слово на могилі мовив поет Ростислав Братунь, співавтор 25 його пісень — попри сувору заборону і чітко сформульовані «наслідки», не побоявся, не зрадив, не відступив («Ми йшли один одному назустріч. Ми настільки відчували один одного, як про це тільки можуть мріяти поет і композитор…»).

За офіційною версією, Івасюк покінчив життя самогубством. Проте обставин і причин його смерті досі не з’ясовано. Родина ж ніколи не вірила, що Володимир міг накласти на себе руки.

«Тільки після телеграми до Брежнєва батька допустили до тіла сина»

— Передовсім маю сказати, що завжди буду вдячна галичанам, які знайшли в собі волю відстояти і його пам’ять, і його творчість, — говорить Галина. — Але роки направду були жахливі. Вже зараз, згадуючи ті часи, можемо говорити один одному: Боже, та невже ми це пережили?

— Не знаю, чи передчував саме біду, але якийсь смуток, образа в його душі були. Річ у тім, що за два місяці до того дня, як він зник, стався прикрий випадок... Володя зробив зауваження хлопцям, які зухвало поводилися. Зчинилася бійка, і вони мало не викинули його з трамвая, пошматували куртку. Погодьтеся, для Львова тих часів така поведінка молоді була нетиповою. Крім того, інцидент стався вдень. А щодо відчуття… Він зав­жди був веселий, життєрадісний, толерантний. Любив мандрувати. Був безмірно добрий, уважний, ласкавий син і брат. Дуже доброзичливо ставився до людей, був вірним товаришем… І ще така деталь: буквально напередодні свого зникнення він їздив у Чернівці до гарного кравця, який обшивав також Василя Зінкевича, і замовив собі два костюми і три пари брюк. І саме того трагічного дня ми домовилися зустрітися — Володя по телефону сказав: «Тільки, маленька, вибач, я в подарунок тобі нічого з Хмельницького не привіз»…

— Пригадую, коли прийшла до нього додому, то все чекала-чекала, та так і не дочекалася... Почала хвилюватися, кілька разів перетелефоновувала до батьків, перепитувала: «Де Володя?». Але ніхто нічого не знав. І це було незвично, адже батько змалечку вчив нас завжди повідомляти, де ми і коли повернемося. До речі, коли Володю знайшли, маму відразу про це повідомили. Одначе дуже довго до нього не пускали. А тата взагалі не пустили. Значить, щось було таке, чого ми не повинні були побачити. Тільки після телеграми до Руденка і до Брежнєва батька допустили до тіла сина. Тоді ж прокурор Львова Антоненко на наші сльози й благання зухвало відповідав: «Мы его оденем, привезем вам, и смотрите на него хоть сто лет».

— Дуже багато друзів, коли з Володею сталася біда, відсахнулися від нас. А пам’ятник на могилі ми спромоглися поставити тільки через десять років. І не тому, що бракувало грошей. Тато відразу після смерті Володі звернувся до скульпторів Дмитра Крвавича і Миколи Посікіри, і пам’ятник зробили швидко, за рік. А потім дев’ять років він стояв у Миколиній майстерні, бо на скульптурно-керамічній фабриці його відмовлялися відливати (влада пропонувала батькам обмежитися простим могильним каменем. — Т.К.). Уявіть собі, скільки праці й терпіння треба було докласти, щоби щодня заготовку поливати й обвивати, аби не розсохлася і не розвалилася… А коли батьки встановили на могилі тимчасовий дерев’яний надгробок, їм заборонили прикріпити на ньому фотографію Володі. Сам цей надгробок хтось тричі підпалював, а обгорілі дошки розкидав по цвинтарю... Уже в перебудовчий період до справи долучилася «Просвіта», і пам’ятник нарешті постав на Личакові…

— Неоніла Миколаївна і Ростислав Андрійович Братуні та їхня донька Наталя. Коли Володя зник, вони в повному розумінні слова не відходили від нас, розраджували, допомагали як могли, й відтоді саме вони стали для всієї нашої родини, а особливо для мене, найближчими, найдорожчими у світі людьми.

— Очевидно, ще не час.

«Його музей можна назвати інвестицією в культуру»

— Двічі. Один сон був віщий, а другий — як пересторога. Я тяжко хворіла, і мені наснилися Карпати. Усе зелене, в цвіту, і йдуть тато з Володею. Володя каже: «Галочко, мені так сумно без тебе, я за тобою прийшов». Відповідаю: «Я теж за тобою дуже скучила, любий. Але в мене ще такі маленькі діти». Він махнув рукою: «Добре, тоді — пізніше… Я тобі нагадаю». А перший сон… Ми йдемо з ним через чорний ліс. Темно, під ногами чвакає болото. І всюди кубла гадюк. Мені дуже страшно, а Володя заспокоює: «Не бійся. Я з тобою». Раптом бачу промінь. Рушаємо на це світло, і я чітко чую музику Вівальді. Йдемо далі і виходимо до розкішного храму. На тому я прокинулася...

* * *

Сон Галини справді був віщий, бо після десяти років негласної заборони на творчість Володимир повернувся до нас — те, що залишилося недоспіваним, пробило-таки стіну мовчання. У 1989 році його «Червона рута» стає назвою однойменного фестивалю. У 1994-му президент України Леонід Кравчук підписує указ про присудження посмертно Володимирові Івасюку Державної премії України ім. Тараса Шевченка, а 4 березня 1999 року, до 50-річчя від дня народження композитора, у Чернівцях у батьківській квартирі Івасюків з ініціативи Кирила Стеценка створюють Меморіальний музей. «Мабуть, це можна назвати «інвестицією» в українську культуру, — каже Галина Івасюк. — Ми залишили в тій хаті Володині рояль, скрипки, столик, за яким він працював, інші меблі, та всю чудову батьківську бібліотеку. Брат добре малював, і в музеї є портрет тата та нашої з Володею молодшої сестри Оксани, акварельки, шаржі й карикатури його руки, нотні та текстові рукописи, студентський квиток, грамоти шкільних і студентських років, шкільні зошити й одяг. У тім числі — й пошматована в трамваї молодиками шкіряна куртка Володі. Наш тато для музею власноруч оформив по роках 11 альбомів із Володиними фотографіями, причому всі знімки з розпачу намертво поклеїв на ПВА, аби ніхто не поцупив».

І в Галининій квартирі багато речей нагадує про брата: численні фотографії, портрет Володі роботи Івана Катрушенка і поруч — картина того ж автора, на якій зображено скрипку без струн. Досі Галина зберігає й перший «серйозний» подарунок Володі — дерев’яну інкрустовану шкатулку, яку той придбав у магазині «Художник» за чималеньку як на ті часи суму — 200 карбованців: «Складатимеш, Галинко, сюди свої прикраси» (до речі, саме він подарував сестрі перші в її житті золоті сережки).

— Для всіх нас, а передовсім для батька, — говорить Галина, — втрата Володі стала безмежним горем і вічним болем. Біль цей перелився в книжки «Монолог перед обличчям сина» та «Елегії для сина».

«Такі очі бувають тільки в маленьких дітей»

Володимир був першою дитиною в родині педагогів Михайла та Софії Івасюків. «Нашу домівку заповнюють сліпуче весняне світло і музика дитячого голосу, що диктує нам закони, яких ми повинні дотримуватися. Відчуваю болісно-приємний щем від кожного доторку ручки дитини. Десь у глибині свідомості щось постійно промовляє, що ця земля, небо, ліси, сади, хати, вулиці містечка, обличчя людей, їхні душі повинні стати кращими, бо мій син буде їх споглядати, линути до них, милуватися ними», — читає мені, гортаючи «Монолог» Михайла Григоровича Івасюка, пані Галина і наголошує, що про все найважливіше й найцікавіше Володя дізнавався від тата.

Дружба між ними, яка народжувалася від самого початку Володиного життя, була непорушною та ніжною. Батько й син любили, поважали, цінували один одного, допомагали один одному в усіх справах. Саме батько прищепив йому любов до музики, мало того, зініціював відкриття у Кіцмані, де тоді мешкали Івасюки, музичної школи — там Володя вчився по класу скрипки. Уже пізніше саме батько купував платівки Маріо Ланца, Енріко Карузо, Поля Моріа, Франко Пурселя, Тома Джонса, Адріано Челентано, Карела Готта, Мікі Євремовича, аби розвивати в дітей смак до гарної музики. І саме він наполіг, аби Володя, попри абсолютний слух і шалений потяг до музики, вступав до медичного інституту (зайвих знань не буває!), і не помилився, бо лікарська наука давалася синові легко. Зрештою, життя все розставило на свої місця…

Володимир Івасюк жив у чотирьох вимірах — Композитор, Поет, Художник, Людина. Усі його друзі (і поети, і музиканти) стверджують, що віддати перевагу тільки одній рисі Володі важко — так само, як нелегко знайти кожній із них точне пояснення.

На тлі радянської консервативної естради поява Івасюка стала справжнім вибухом — Володя запропонував нові ритми, нову гармонію. Був постійно в русі: писав пісні, вчився, робив аранжування, зустрічався із слухачами, був присутній на записах своїх пісень, виступав у радіо- і телепрограмах. Він мав чим пишатися — на нього у двадцять років впав тягар шаленої популярності. У тодішній пресі повідомлялося, як цікавилися люди молодим композитором з Буковини: «Пишут из Аральська, Новосибирска, Керчи, Уссурийска, Бийска, Омска, Владимира, Смоленска, Кзыл-Орды… Из городов и сел Московской области, Алтайского края, Узбекистана, Казахстана, Латвии, Коми АССР». У такі ще незрілі літа не кожна молода людина змогла б витримати славу, але він завжди відсував себе ніби на другий план — був надзвичайно скромний і тактовний у спілкуванні. Адже для нього основними були творчість і важка щоденна праця. Бо знав, з якого він коріння. Він дав добрий урок сучасникам, своїм ровесникам щодо того, як треба оберігати своє й не затуманювати свідомості чужим — завжди стояв на позиції, що не обов’язково вирушати світ за очі в пошуках чогось нового й оригінального, а пам’ятати про свої першоджерела і, головне, бути гідним тих джерел.

«Недаремно в нього були голубі очі, — згадує поет Юрій Рибчинський. — Такі очі були тільки в нього, а ще бувають у маленьких дітей, коли ті дивляться у весняне небо. Коли він пішов від нас, неба стало менше, і саме небо зменшилось на одну зірку. Але на землі він залишився назавжди, поки живуть його пісні — а їм судилось довге життя, тому що на Суді Вічності, коли говоритимуть про наш Час, змалювати портрет Часу без Володиних пісень, без його голубих очей буде неможливо».

Його «Пісня буде поміж нас», «Я — твоє крило», «Літо пізніх жоржин», «Вернись із спогадів», «Запроси мене у сни свої», «Тільки раз цвіте любов» та багато інших назавжди ввійшли до золотого фонду української пісні.

З досьє

Володимир Івасюк народився 1949 року в сім’ї письменника й історика буковинського краю Михайла Івасюка та вчительки Софії Карякіної. Був професійним медиком та скрипалем, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі. У 1968 році написав «Червону руту» та «Водограй». Працював з оркестрами Ростислава Бабича та Юрія Силантьєва. Пісні Івасюка тріумфували на багатьох конкурсах і СРСР і за кордоном (пізніше вийшов диск-гігант), були популярними від Камчатки до Чорного моря, їх брали до репертуару провідні співаки Радянського Союзу. З його піснею «У долі своя весна» на фестивалі «Сопот-77» перемогла Софія Ротару.

До останніх днів життя Володимир Івасюк працював із поетами Ростиславом Братунем, Богданом Стельмахом, Романом Кудликом, Юрієм Рибчинським.