На конкурсі повнометражних картин XXXIV «Молодості» було представлено 12 фільмів. Усі вони виявилися професійними, зрілими, добре зробленими роботами: без юнацької претензійності, незрілої суєтності, бажання осягнути неосяжне і висловитися хоч би там що. Більше того, практично кожен із фільмів уже має свою фестивальну історію, нагороди, гарну критику, а два фільми висунуто в якості офіційних претендентів від своїх країн на «Оскар» у категорії «кращий іноземний фільм».
Один із цих фільмів — угорський «Контроль» Німрода Антала: динамічний, візуально сучасний, він являє собою оригінальну суміш трилера та чорної комедії а-ля Тарантіно, з легким соціальним підтекстом. Простіше втекти від зовнішнього світу — в замкнутий підземний, але складніше втекти від себе й тих умовностей, які зв’язують тебе мимохіть.
Ще один фільм про одинака, але вже норвезького, що так і називається — «Один» — режисерський дебют успішного та популярного у своїй країні актора Акселя Хенні. Герой Акселя (він же виконує у фільмі головну роль), на відміну від героя угорського фільму, тікає від нестерпної реальності життя своєї сім’ї у світ спортивного клубу, де царюють примітивні та брехливі закони дрібних озлоблених бандитів. Але, як воно буває у добротному сценарії (теж написаному Акселем Хенні), з певного моменту в житті героя одна подія породжує цілий ланцюг дій, що змінюють звичний ритм буднів. Девіду не потрібно втікати від себе, як Булчу, йому, навпаки, потрібно знайти себе справжнього у світі панування юрби, сірості й насильства.
Історію самотності розказано у бразильському дебюті «Інший бік вулиці» Маркоса Бернштайна. Крізь детективний сюжет явно проглядає типова латиноамериканська мелодрама. Головну роль самотньої жінки, котра нудьгує, блискуче грає Фернанда Монтенегро, номінована на «Оскар» за роль у фільмі «Центральна станція», який, до речі, прославив режисера-дебютанта Бернштайна як сценариста. Якби не затягнутості та пробуксовування інтриги, які певне, мають передати всі барви жіночого зів’янення, фільм вийшов би більш цікавим.
Мабуть, так само млявим перебігом сюжету відзначився і датський фільм Паприки Стеен «Після меси». Будучи «обличчям «Догми», Стеен і в режисерському дебюті застосовувала більшість «догматичних» прийомів: глибоке дослідження психічного стану своїх героїв, аналіз їхніх взаємин, діагностування депресивного стану всіх без винятку персонажів, включених у орбіту головних героїв. У цьому фільмі всі сумують, всі одинокі, всі викликають жалість, усі втомилися боротися і перебувають на критичній стадії «замерзання». Але на відміну від фільмів класичної «Догми», «Після меси» здався розрахованим на ширшого глядача.
Ще одна грань самотності досліджується у фільмі «Дорогий Френкі» Шона Авербаха. Як завжди добротна кіношкола Великобританії показала себе з найкращого боку. В цьому фільмі самотність головної героїні та її сина (чудова дитяча акторська робота) продиктована, здавалося б, банальною ситуацією — Ліззі та Френкі втекли від деспота, котрий бив дружину та зробив глухим власного сина. Побутовий, чорнушний конфлікт залишається десь поза кадром, і режисер дає нам можливість буквально насолодитися історією про ніжність, турботливість, зворушливість стосунків матері та сина, жінки, яка втомилася від самотності, та чоловіка-одинака, хлопчика, котрий потребує батька, та чоловіка, котрий потребує любові дитини.
Фільм, що наробив галасу в Каннах завдяки гнівним виступам зі сцени Фестивального палацу ізраїльтянки Керен Ієдайя — «Моє золотко» — розповідає історію тель-авівської повії та її доньки, які шукають способи вибратися з дна. У програмі повного метра цей фільм вирізняється яскравою соціальною спрямованістю.
«Варшава» Даріуша Гаєвського, учня великого польського кінорежисера Войцеха Хаса, також до «Молодості» зібрала цілий врожай престижних фестивальних нагород. Сюжет фільму, немов калейдоскопічна мозаїка, складається з епізодів життя різних героїв, які з’їхалися до Варшави в пошуках щастя і потрапили у страшну автокатастрофу. Протягом одного дня життя мегаполіса досліджуються життя маленьких людей — їхній мікрокосмос.
Одним із фільмів, що привернули до себе увагу фестивальної публіки, завдяки участі України, стала картина «Кровна єдність» Олега Гаренчара. Українська частина фільму полягає у тому, що в ньому як співпродюсер дебютував Микола Княжицький. У результаті утворилося щось середнє між комерційним і авторським кіно. У скроєному за голлівудськими лекалами фільмі (Гаренчар як кінематографіст сформувався саме в Америці) все тіп-топ: інтрига, добро та зло, любов і ненависть, пошук свого коріння, самого себе, неоднозначний фінал. У головній чоловічій ролі знявся відомий американський актор Рудольф Мартін. Його присутність у фільмі, а також суто голлівудська «добрезробленість» цілком можуть забезпечити касовий успіх картині. На роль ангела-охоронця двох головних героїв, українця за фільмом, запросили Анатолія Кузнєцова, котрий зіграв по-нашому: добротно та широко. Все-таки суто слов’янські пошуки істини, душевні метання, самоідентифікації та інші пристрасті в цьому фільмі здалися досить умоглядними, оскільки герої його більше схематичні, ніж того хотілося б, очевидно, самим творцям. У будь-якому випадку дебют і режисера, і українського продюсера можна вважати вдалим. Вже задумано наступну спільну картину про Захер Мазоха, яку планується повністю знімати в Україні.
Найвисококультурнішим фільмом повнометражної «Молодості» я б назвала швейцарський дебют Домінік де Рівас «Моє ім’я — Бах». Рідкісний випадок створення у сучасному кінематографічному світі (тим більше дебютному) костюмного фільму, що грунтується на історичних фактах, багатоскладного, філософського, такого, що потребує величезної підготовчої і дослідницької роботи. Дуже насторожено ставлячись до створення кінобіографій геніїв, маю зауважити, що цей фільм по праву можна назвати однією з кращих екранізацій одного з епізодів життя великого Баха. Як кращий швейцарський фільм 2003 р. «Моє ім’я — Бах» офіційно висунуто на премію «Оскар». Створений у співавторстві з істориком музики, біографом Баха Жан-Люком Буржуа, сценарій фільму грунтується на історичному факті відвідання Бахом двору короля Фрідріха II. Один тиждень із життя монарха та композитора подарував світові один із найкращих творів — «Музичне приношення». Саме через історію його створення розказано історію батька й сина. Причому не лише батька Йогана Себастьяна Баха та його сина Фрідемана, а й історія пошуку прусським королем батька, наставника в особі Й.С.Баха. Ця тема — лише вимисел авторів, але який метафоричний! Душевна хвороба Фрідріха Великого, його божевільна самотність, гомосексуалізм, про який досі ніхто не насмілювався заявити за допомогою художнього осмислення, та інші реальні факти в цій історії обростають справжньою поезією. А символічна тема пошуку священного Грааля як підтекст надає певний епічний, притчовий зміст і, зрештою, підносить над усім головну тему фільму: недолугості влади та достоїнств мистецтва. Шикарні акторські роботи, тонке, розумне, висококультурне музичне оформлення, костюми знаменитої Вів’єн Вествуд і багато інших речей роблять цей фільм справжнім витвором кіномистецтва.
Російський фільм «Марс» Ганни Мелікян на тлі інших повнометражок є мабуть, найбільш наївним, нерівним і повторним. На жаль. Адже помітні достоїнства Ганни Мелікян як режисера — відчувається школа майстра Сергія Соловйова. Але, на мій погляд, дебютантки не вистачило на цілий фільм при всій її майстерності. Притому, що Мелікян, так само, як і актор Артур Смолянінов, заперечила будь-яку схожість із «Шиком» Худайназарова (у якому також знімався Смолянінов) або наслідування Ренати Литвинової акторкою Наною Кікнадзе — все це мало місце бути. Головною фішкою фільму став Гоша Куценко, котрий зіграв роль «лівою ногою», але склав і виконав милу пісеньку — найоригінальніша та найщиріша удача фільму. Ще одне безсумнівне везіння фільму — Настя Кутепова (внучка українського театрального режисера Ірини Молостової і балетмейстера Бориса Каменьковича) в ролі дівчинки. Справді зріла, повноцінна акторська робота.
Дуже серйозною і вдалою роботою став дебют білоруського режисера Андрія Кудиненка за чудовим сценарієм Олександра Качана (котрий, до речі, написав значну частину сценарію на своїй батьківщині, в Києві) — «Окупація. Містерії». Усім відомо, що тема партизанського руху для білорусів — священна корова. Але цей «подразник», який зробив фільм опозиційним, для даної роботи ніякої принципової ролі не грає. Просто на підставі подій Другої світової режисер створив справжню містерію, як середньовічний жанр, у якому актори розігрували біблійні сюжети, але на свій манер, за що й були гнані церквою. Жанр фільму, винесений у назву, визначив долю картини. Отже, сакральний сюжет — тема партизан — основа кількох новел, які дивним чином переплітаються одна з одною, дав можливість авторам створити своєрідну притчу. Цей потужний фільм — немов старогрецька трагедія, де сюжети вічні, як саме життя, і повторюватися вони можуть де завгодно, як завгодно і коли завгодно...
…Так само, як і «Молодість», яка повторюється з року в рік, незважаючи ні на що та всупереч усьому. Хотілося б, щоб і на XXXV «Молодості» повнометражна програма була такою ж цілісною, зваженою, рівною і не було жодного фільму, з якого хотілося б непомітно втекти. Треба віддати належне відбірникам фестивалю — кожна стрічка заслужила на увагу глядачів, у кожній є більшою або меншою мірою оригінальні, неповторні, самостійно породжені кінознахідки. Кожну з них можна сміливо назвати фільмом людини, котра вступила в пору зрілості. Власне, як і самої «Молодості»...