Про постановку прекрасної опери Дж.Верді давно мріяли у Львові, адже останнього разу «Бал-маскарад» йшов на сцені оперного театру ще 1955 року. Це була давня мрія Ігоря Лацанича, колишнього художнього керівника і головного диригента, але їй не судилося збутися за його життя. В пам’ять про великого майстра колектив Львівського театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької з великим ентузіазмом узявся за роботу над оперою, що тривала понад рік. Але основне навантаження випало саме на виборчу кампанію в Україні, що якоюсь мірою було співзвучно соціальному плану опери (боротьба за владу), хоча в основі сюжетної лінії — любовний трикутник, який, як відомо, ніколи не може стати прямою лінією.
Диригент-постановник спектаклю Михайло Дутчак зазначив, що лірико-драматична опера Верді, надзвичайно мелодійна і музично щедра, дала можливість використати весь творчий потенціал трупи, задіяти всі типи голосів, що буває не так вже й часто. Окрім солістів, практично в повному складі працюють хор, балет. Багато молодих виконавців, які влилися в трупу по закінченні Львівської музичної академії чи будучи ще її студентами. У театр прийшов і новий молодий хормейстер Василь Коваль, який також працював над виставою. Глядачам обіцяли чимало сюрпризів.
Режисером-постановником у Львів запросили заслуженого діяча мистецтв України, головного режисера-постановника державної художньої організації «Україна мистецька» Василя Вовкуна, котрий, до речі, родом із Львівщини, з багатої своєю історією Жовкви. На зустрічі з журналістами В.Вовкун зауважив, що «блудний син» повернувся на свою батьківщину через 20 років. І продовжив, що після постановки опери-ораторії І.Стравінського «Цар Едіп» 1996 і 1998 років у Славутичі та Києві це — другий доторк до оперної спадщини, до того ж у такому прекрасному творі, як опера Верді «Бал-маскарад». Режисер зізнався, що цей жанр, який має в собі стільки не відкритих ще можливостей для творчості, захоплює його сьогодні дедалі більше.
І ось — довгождана прем’єра, на якій, здавалося, зібрався весь Львів. Приїхали також багато почесних цінителів і шанувальників мистецтва з Києва, інших міст, із котрими активно співпрацює Львівський оперний. І якщо спочатку (як завжди під час прем’єри) відчувалося деяка напруженість, скутість, то вже з другої картини пристрасті вгамувалися, виконавці дедалі більше входили у свої ролі, голоси зазвучали, а глядачі не тільки із задоволенням стежили за подіями, що розгорталися на сцені, у палаці короля Річарда, а й насолоджувалися естетикою дійства, його сценографією, прекрасним оформленням спектаклю (художники-постановники Тадей і Михайло Риндзаки), чудовими костюмами, виконаними в стилі давньої епохи, що гармоніювали з декораціями-картинами, декораціями-фресками і панно. Але головним, звісно, було сюжетне дійство і якість його виконання.
У центрі інтриги — чисте, щире, світле кохання, яке не може бути реалізоване в житті короля Річарда й Амелії, дружини його вірного друга Ренато. Але ці воістину високі почуття стають предметом хитросплетінь зла з метою погубити короля, народного улюбленця. Спритно використовуючи «особистісний» чинник, противники вбивають короля руками його найближчого друга. Вмираючи, король Річард говорить, що всіх прощає. Саме цим прощенням він обеззброює ворогів і тим самим перемагає, зриваючи з них маски...
Постановники опери в нинішньому її сценічному варіанті хотіли особливо підкреслити, що добро часто буває наївним, довірливим, беззахисним, а тому нерідко потрапляє в пастку зла. Зло ж зазвичай об’єднується і плете спритні інтриги, прикриваючись у тому числі й благими намірами, аби досягти своїх підступних цілей. Так відбувається нерідко й у долі кожної конкретної людини, і в житті цілої країни. Уособленням зла в постановці виступає ворожка Ульріка. Вона — автор зла, тому постійно, мов тінь, з’являється майже у всіх сценах, хоча в опері Верді за лібрето Є.Скріба й А.Соммі вона задіяна лише спочатку. Зло потрібно знати в обличчя, щоб із ним боротися. Взагалі, за словами В.Вовкуна, він намагався дуже бережно підходити у своїх режисерських пошуках до матеріалу, бо «це не та опера, на якій мені хотілося б експериментувати». Водночас він ненав’язливо намагався внести в чітко вибудований класичний канон нові, сучасні засоби промовистості. Щоправда, їх не так багато, але вони помітні — в окремих деталях, штрихах, символах, танцювальних, пантомімних образах. Але це лише вкраплення, решта вибудовано в традиційному жанрі. Апофеозом дії, звісно ж, стала остання його картина — сам бал-маскарад і криваве убивство, яке сталося за цим. Бал-маскарад і бал смерті. Справжній бенкет під час чуми. Буйство барв у костюмах, карнавальних масках, в усьому надзвичайно сонячно-феєричному оформленні сцени, де брати Риндзаки просто перевершили себе, усе повинно було підкреслювати радість і щастя, кохання, мир. І якою ж по-блюзнірськи злою виглядала на цьому святі життя смерть. Останні сцени гранично лаконічні і виразні. Артисти балету на піднятому подіумі в рухах дублюють те, що відбувається в оперних героїв на авансцені.
Особливо переконливою — розгубленою, ніжною, страждаючою була в останніх сценах Людмила Савчук, виконавиця ролі Амелії. Рішучим, напористим — Анатолій Липник у ролі Ренато, друга короля, роль якого виконав починаючий оперний артист, студент п’ятого курсу Львівської музичної академії Роман Трохимук. Тому в прем’єрний вечір він хвилювався, напевно, більше від усіх, хоча з честю витримав це непросте випробування. До речі, у постановці задіяно (не тільки в масових сценах, а й сольних) чимало молодих перспективних акторів, недавніх випускників академії. Тож стародавня Львівська опера (сам театр цього року відзначає своє 105-річчя) поповнилася голосами молодих талантів. Чудово впоралася зі своєю роллю пажа короля Наталія Курильців, в образі ідеолога зла впевнено трималася Неллі Кулагіна. Взагалі постановники опери стверджують, що обидва склади виконавців на подив рівноцінні, тому нелегко було визначитися, хто ж співатиме в першому прем’єрному показі. Надалі в «Балі-маскараді» глядачі побачать і почують інших провідних артистів театру — Олексія Данильчука, Олега Лихача, Ігоря Кушплера, Світлану Мамчур, Марію Хохлогорську, Марію Пшеничку.
Прем’єра пройшла з великим успіхом. І хоча спектакль ще має «вжитися» і «вкластися», уже перший показ заявив, що «Бал-маскарад» Верді стане однією з найяскравіших і вражаючих опер у репертуарі театру.
У день прем’єри у Львівській опері проходило ще одне торжество. До 130-річчя з дня народження Модеста Менцинського — найвідомішого тенора світового рівня — у Дзеркальному залі театру відкривали його погруддя. Гості поздоровляли скульптора Ярослава Скакуна, вшановували родичів співака, а в залі звучав його чистий, на диво гарний і трепетний голос. Дзеркальний зал Львівської опери стає своєрідним музеєм. Торік тут установили пам’ятник Соломії Крушельницькій, легкий, витончений, також роботи Я.Скакуна. Напередодні новорічних свят шанувальники таланта Олександра Мишуги були запрошені (у зв’язку з 150-річчям із дня народження співака) на відкриття його погруддя. У найближчому майбутньому ще в двох нішах Дзеркального залу встановлять погруддя чудового художника Львівського оперного театру Євгена Лисика і диригента Ярослава Ващака, імена яких уписано золотими літерами в історію театру.