О ці маленькі містечка Правобережжя! З їхніми химерними й хитромудрими мешканцями «черты оседлости», здатними за дрібну підлість і грандіозну помсту, а також невмотивовано шляхетні подвиги! Тут усе просякнуте духом неймовірних заздрощів і відкрито-прихованої ненависті до «жидів», які захопили найтепліші місця в цих самих містечках. Тут найкращі вчителі — з поляків, а найудатніші спритники-ділки — вірмени…
Гай-гай, де ви ниньки, ті патріархально ієрархізовані Сміли, Бердичеви, Умані чи Кам’янці? Сама ностальгія лишилася за вашими легендарними підземними лазами, вогкою темрявою костелів і зруйнованими єврейськими чи польськими цвинтарями. Проте ностальгії без пам’яті не буває.
Вочевидь, саме містечкова мішанина національностей, ця гримуча суміш, що вибухає небаченими паростками чи то заповзятливості, чи то цілковитої зневіри, і надихнула киянку Марину Гримич на створення роману «Фріда».
Тут живе дух Бердичева, який авторка вгадала тонко й точно. Головний герой твору — не жінка на ім’я Фріда чи Ірина, а дім-древо, цей химерний нескінченний лабіринт із привидами минулого й зародками майбутнього. Тут блукає дух гешефту, що просить копієчку й на знак подяки дає цінну пораду. Тут безнадійно переплелися нації, конфесії й — відповідно — долі. Вже й самим мешканцям, історія котрих простежується впродовж ста з гаком років, невтямки, хто ж вони — вірмени, українці, поляки чи росіяни…
А Фріда, та «маленька кучерява Фріда з маленькою дупцею, маленькими пальчиками й маленькими ж ніжками», — хто вона? І чи варто судити її за те, що на межі життя й смерті вона захотіла стати іншою, спробувавши виправити (чи викривити?) лінію долі? Марина Гримич досліджує історію душі, яка зрештою повертається до себе справжньої. Щоправда, ціною неймовірних випробувань. Інстинкт самозбереження, про який пише авторка, примушував українців ставати росіянами за паспортом, а євреїв — українцями. Навряд чи такі заходи допомогли цим «переродженцям» уникнути когнітивного дисонансу, здатного спричинити тяжкі неврози. Втім, дехто з них зробив непогану кар’єру в часи «єдиної радянської спільноти» й нітрохи не переймається проблемами самоідентифікації. Роман «Фріда» — не для них. Такі взагалі не читають української літератури.
А міфологічне древо, за Мариною Гримич, не може всохнути. Надто міцне в нього коріння.