Вітаю вас із появою українського твору, глибшого за Баха американського, книгосфернішого за Борхеса латиноамериканського, складнішого за Муракамі японського, легшого за Ісігуро неяпонського (бо британського), лукавішого за суфійського шаха Ідріса, карпатськішого за Прохаська станіславсько-феноменального, гострішого та іронічнішого за київську Матіос, ба навіть «андруховичнішого» за пана Юрія, просто культового літератора…
Торішня книжка-притча Софії Андрухович «Літо Мілени» поставала твердою заявкою на вельми золотоносну ділянку. А застовпивши цей свій клондайк, двадцятирічна авторка неквапно (але й несподівано швидко), скромно (але й небувало впевнено) видала вже другу свою сюрновелу «Старі люди». Цей новий твір виконаний настільки талановито, що на його тлі навіть детальна аналітична передмова від самого Іздрика разом з анотацією від самого Прохаська знічев’я губляться і зовсім не становлять аж таких великих чеснот Софійчиної книжки. Більше того, тексти згаданих анотаційника та передмовника дещо кумедні через безпорадність і розгубленість метрів-класиків перед її таємницею. Перед цією «прозою без індексу: не жіночою, не чоловічою, не юнацькою, не старечою, не ускладненою, не спрощеною, не фантастичною, не побутовою, не любовною, не пригодницькою». І на загал — перед дивовижною «еволюцією Софіїного світу».
«Старі люди...» — такою, у викладі буковинського «сплячого будди» Олександра Бойченка, нібито була підказка «латиноамериканського бога» щодо манери письма майбутньому авторові «Ста років самотності». «Отже, старі люди: вони все бачили, все пережили, вони й без Гоголя знають, що з людиною може трапитися все. Так і розказують: без пафосу, без афектів, з легкою іронічною посмішкою, мовляв, наше діло — говорити, а ви собі — як хочете: можете й не вірити».
Отже, старі люди. У Софії Андрухович це якісь дивні істоти, котрі виявляються живішими та людянішими за всіх нас. Саме в цьому їхня, старих людей, мудрість — точніше, мудрість їхньої авторки-чарівниці, що поробила таке з дідусями і бабцями... Написав я три останні слова і відчув неспокій, неправду своїх означень: таж ніякі ці герої не бабці й не дідусі! Вони тільки здаються старими людьми, а насправді є сплячими красунями і красенями, зачаклованими на сто років самотності, але пробуджені Софійчиним словом. Це пробуджуюче слово — такий собі поцілунок принцеси (щось на кшталт ґендерної варіації на теми Шарля Перро). Притому напозір виглядає, ніби Софійчина головна героїня Марта починає виявляти свою сутність лише з появою головного героя Луки. Проте коли уважно придивитись, розумієш, що Марта такою самою була і до початку подій повісті — це, радше, Лука починає вловлювати сутність буття лише разом із Мартою. Тобто тут ми маємо другий цілунок жінки, вже не авторки, а її героїні. Більше того, це поцілунок сплячої красуні, який оживляє нібито несплячого принца (щось на кшталт Шарля Перро навпаки).
Фантомна «старість» Софійчиних людей полягає хіба в тому, що свої сто років самотності вони вже відбули. Ой, та що там ті сто років?.. Так, забавка, пустощі!.. Важливо, що після тих ста років обов’язково настає нове дитинство, а там і нова молодість — вечори на хуторі поблизу Яремчі, химерна суміш Макондо, Макдональдсу, Маккартні, Макарових телят, маку, макаронів та іншої макабри. Водночас починає невблаганно наближатися новий виток самотності років десь так на сто — хоча вже не для старих людей, а для хлопця-студента з євангелістським іменем Лука та відповідним фахом художника. Йому лишається тепер тільки писати свій благовіст про Марту, яка, на перший погляд, «пеклась о многом», хоча насправді опікувалася «единым на потребу» — аби священний дар Життя не сходив на пси животіння.
У цьому надзавданні корениться єдина мікроподібність творів Андрухович Софії та Андруховича Юрія. Ці абсолютно несхожі автори все ж мають одну спільну дискурсивну ідею: схильність до частих кунсткамерних перелічувань десятків назв-знаків, серед яких перемішуються реальне з ірреальним, символи й симулякри. «Спробуй тепер ромашку і м’яту, шавлію ефіопську, чаполоч пахучу, царські очі, фенхель звичайний, сену індійську, листовика сколопендрового, маримуху, гледичію каспійську й артишок посівний. Хіба ти, Марто, не почуваєшся краще від самих лише назв?».
Хіба читач не почувається краще від самого тільки психософського базису «Старих людей»? Але ж, окрім цього, повість має й привабливі суто наративні родзинки. Тут-бо на стрижень доброї (не злої) і таки доброї (якісної) іронії нанизано цілий оберемок карпатсько-галицької пісенності, також декілька реалістичних (виразних, об’ємних на дотик!) нарисів — наприклад, про поїздку героїв зі Львова до Кам’янця-Подільського, і то з точністю до прикольних дрібничок поїздки у потягові Трускавець—Київ «Кобзар», до показових нюансів пересадки о 3-й годині ночі у місті Хмельницькому — та й ще багато-багато іншого.
Королівська притча, яскравий відеокліп, зворушливий міні-роман, мудрий жарт, позамодерна казка, вщерть засіяні міфологемами до болю знайомі гори й бруковані вулиці — ось що таке чергова сфінксова загадка від принцеси української літератури Софії Андрухович.