Грудень 2006 року пам’ятний для цілого світу вшануванням пам’яті диктаторів: поховали Піночета і Ніязова, святкували 100-річчя з дня народження Брежнєва. Ставленням до власних диктаторів кожна з країн показово засвідчила власний рівень демократії і залежність/незалежність від колишнього правителя.
Аугусто Піночет прийшов до влади у Чилі у 1973 році, зрадивши тогочасного президента-марксиста Альєнде, який йому безмежно довіряв, і здійснивши військовий переворот, після чого довгих 17 років правив країною. За цей час, особливо у перші роки після перевороту, Піночет переслідував противників власного режиму, внаслідок чого загинуло близько трьох тисяч людей і ще 30 тисяч були піддані ув’язненню і тортурам. Водночас 1988 року Аугусто Піночет організував демократичний національний референдум, де зазнав поразки і через два роки законно звільнив крісло президента, залишившись головнокомандувачем армії Чилі. Наприкінці свого правління Піночет зовсім відмовився від репресій, незважаючи на замах на його життя 1986 року, коли було поранено його дев’ятирічного внука і загинуло п’ятеро охоронців.
Смерть Піночета поділила суспільство Чилі на дві частини — одні захоплено говорять про Піночетове економічне чудо і зростання рівня громадських свобод, що перетворило нинішню Чилі на об’єктивно найзаможнішу країну Латинської Америки; решта вважають, що то було не чудо, а радше відчутний економічний спад порівняно з економічною ситуацією часів Альєнде, з якого Чилі поступово виходить уже двадцять років, а за загибель 3 тис. осіб і переслідування інакодумців Піночет мав би постати перед судом. Суворого судового вироку домагалася, серед інших, й Іспанія, кілька сотень громадян якої постраждало від режиму Піночета, але вердикти судів Великобританії та Чилі були відносно м’якими, враховуючи надто слабке здоров’я Піночета.
На відміну від Піночета, на 35 років молодший від нього Сапармурат Ніязов, правив Туркменистаном понад 20 років і не спішив звільняти посаду Туркменбаші, «батька всіх туркменів» (за його власним визначенням) ще принаймні два роки. На відміну від Піночета, який на 12 році правління почав вести активний діалог і співпрацю з опозицією, Ніязов або відправляв інакодумців до в’язниць, або висилав за кордон. На відміну від Піночета, Ніязов створив хворобливий культ особи і розпочав планомірне нищення світових досягнень науки та культури в межах Туркменистану на користь відродження власне туркменського культурного доробку, а також створив у країні такі політичні, освітні та соціальні умови, які не передбачали жодного опору, а тим паче демократичного референдуму, який би міг усунути від правління Туркменбаші. На відміну від Піночета, після замаху на життя Ніязова 2002 року, від якого ніхто не постраждав, було звинувачено двох давніх соратників Туркменбаші і запроторено їх до в’язниці. І якщо смерть Піночета поділила чилійський народ надвоє, смерть Ніязова лише згуртувала (принаймні зовні) туркменів у їхньому загальнодержавному горі, відмінивши святкування Нового року та можливість відпочинку перед телевізором.
Коли 24 роки тому помер Леонід Брежнєв, його країна багато чим нагадувала сьогоднішній Туркменистан. Та сама скорбота, подібний (хай і не такий хворобливий) культ особи з енною кількістю медалей і нагород, та сама відсутність інакодумства поза межами кухонь і в’язниць. Попри велику відстань, правління Брежнєва і Піночета все-таки має чимало спільного. Подібно до Піночета, Брежнєв прийшов до влади, зрадивши попереднього правителя. Подібно до Піночета важливою зброєю Брежнєва були репресії та усунення інакомислячих і з партійних, і з цивільних рядів. Подібно до Піночета, Брежнєв провів у країні економічний переворот, який одні хвалять як стабільність, а другі ганять як застій. Очевидно одне: економіка країни за Брежнєва опинилася у плачевному стані, змусивши згодом Горбачова розпочати в країні перебудову з усіма відомими наслідками.
Однак найбільше в контексті Піночета ріжуть вухо цифри — кількість знищених і переслідуваних осіб, за безкарне гоніння яких він справедливо дістав ймення диктатора: три тисячі загиблих і 30 тисяч переслідуваних...
За правління Леоніда Брежнєва у психлікарнях та в’язницях побували десятки (!) тисяч осіб, 3 280 (!) молодих хлопців лише з України загинули в радянсько-афганській війні, розпочатій за наказом генсека, сьогодні Україна вшановує пам’ять поета Василя Стуса, знищеного Брежнєвим за інакодумство, утім звання диктатора Брежнєв так і не був «удостоєний». Натомість його 100-ліття з помпою святкують в українському Дніпродзержинську, місті народження Брежнєва: квіти до пам’ятника поклали, знайшли кошти на встановлення меморіальної дошки, підготовку тематичних виставок, буклетів, каталогу подарунків Брежнєва та сувенірної продукції. Заплановано навіть назвати міський центральний парк його іменем, як видатного уродженця міста.
Водночас більшість депутатів сьогоднішнього парламенту відмовилися голосувати за проведення заходів, присвячених вшануванню пам’яті видатного й відомого в цілому світі українського кінорежисера Олександра Довженка, зазначивши, що «перспективи фінансування цих заходів сумнівні» (М.Чечетов, фракція Партії регіонів). Не кажучи вже про те, що 135-ліття українського поета Миколи Вороного було згадане лише в регіональних газетах. Така позиція є дуже показовою на тлі активного вшанування пам’яті великого радянського диктатора Леоніда Брежнєва й успішного схиляння можновладців нашої країни до цінностей і поглядів сучасного Туркменистану. І що потрібно, аби збудити власну гідність у тих представників українського народу, для яких визнання радянського диктатора є важливішим за вшанування українського режисера світового рівня? Новий український Піночет?