Навіть ті, хто чує ім’я заслуженого діяча мистецтв України, лауреата Шевченківської та безлічі інших премій Анатолія Ігнащенка вперше, напевно знають його видатні творіння. Саме він свого часу розробив інтер’єр і дизайн колишнього музею В.Леніна в столиці (нинішнього Українського дому). А.Ігнащенко — автор однієї з «візитних карток» Києва — центральної скульптури меморіального комплексу Бабин Яр. Його проект музею Миколи Островського в Шепетівці ввійшов до десятки найкращих дизайнерських робіт світу. Пам’ятники Ігнащенка прикрашають французькі Реймс і Париж, канадський Саскатун, він розробив творчу концепцію Алеї діячів світової цивілізації в Нью-Йорку. Анатолій Федорович — людина із всесвітньою популярністю. Однак, на жаль, немає пророка у своїй вітчизні: вже третій рік одна з останніх і, безумовно, талановитих робіт майстра просто... іржавіє в гаражі.
А починалася ця історія так. Чотири роки тому, під час тризни по загиблих євреях у Бабиному Яру, глава єврейської делегації, яка прибула зі США, офіційно заявив, що, виявляється, першими жертвами нацистського терору були зовсім не діти Ізраїлеві, а цигани. Буквально відразу ж Ігнащенка попросили створити відповідний монумент. Маестро запропонував із двох п’ятдесятитонних каменів зробити стилізовану кибитку, колеса якої загрузли в землі. Циганам проект дуже сподобався, майбутній пам’ятник освятив священик. І Анатолій Федорович разом із волонтерами з Ватикану почав копати в Бабиному Яру фундамент під нього. І раптом звідки не взявся ЗМОП. Архітектора потягли до кутузки, майбутній пам’ятник транспортували на завод і розбили на щебінь, яким, до речі, згодом вимостили Хрещатик...
Однак Ігнащенко вирішив будь-що довести справу до кінця. Знову закипіла робота, тепер уже над новим проектом. Усю зиму в неопалюваному цеху «Ленкузні» кували кибитку з дорогої корабельної сталі. І зробили справжній шедевр. За задумом, у середині зрешеченого автоматними чергами фургона, прикрашеного гірляндами з квітів, має пульсувати червоне світло — наче биття серця. Проте й цю кибитку встановити не вдалося. Щойно привезли її до Бабиного Яру, тільки хотіли встановлювати — знову міліція з погрозами, мовляв, не приберете зараз же «це неподобство» — викличемо зварників і поріжемо пам’ятник на брухт. Довелося згнітивши серце підкоритися. І ось уже третій рік кибитка стоїть у гаражі в двохстах метрах від Бабиного Яру. І що найцікавіше: за словами Ігнащенка, на встановлення пам’ятника столична влада й особисто головний архітектор міста Сергій Бабушкін ще до початку всіх цих митарств дали «добро»! Як тоді можна класифікувати дії представників органів правопорядку? Виявляється, права рука не відає, що робить ліва?
А нещодавно Анатолій Федорович отримав із Київської міської адміністрації лист такого змісту: «Ваша пропозиція встановити пам’ятник у Бабиному Яру... не знайшла підтримки. Монумент (нинішня скульптурна композиція. — П.С.) вдало вписується в місцевість, і відсутність на сьогоднішній день на цій ділянці додаткових монументальних споруд лише підкреслює його значення». І далі йде дозвіл поставити кибитку за два кілометри нижче Яру.
— Місце — краще бути не може, — сумно іронізує А.Ігнащенко. — Уявіть, із яким «пієтетом» ставитимуться до пам’ятника, поставленого серед хрущовок, стихійного базару й кіосків. Я ж пропоную розмістити кибитку таким чином: у підніжжя нинішнього монумента в Бабиному Яру вмонтувати залізні жердини, на яких кріпитиметься фургон (технічно це виконати зовсім неважко). Повірте, що теперішньому пам’ятнику це анітрохи не зашкодить, навпаки, все відповідатиме задуму скульптора. Адже коли свого часу меморіальний комплекс затверджували на Політбюро ЦК КПРС, багато хто намагався нам дорікнути: «Скульптура не має чіткого силуету». На що керівник робіт, академік Лисенко, відповідав: «Це — найкращий комплімент. Оскільки все саме так і задумано: поранене залізо ніби висить у повітрі, а не стоїть на постаменті». Кибитка, завдяки жердинам, теж буде не «приземленою» і, впевнений, чудово доповнить ансамбль.
Ідею Ігнащенка підтримують і самі цигані. Слово — голові громадської організації «Форумо Ромен Украінатар» Петрові Григоренку:
— У світі немає пам’ятника циганам — жертвам Холокосту. І якщо він буде встановлений в Україні, це, безперечно, позитивно вплине на її імідж правової держави, що піклується про інтереси національних меншин і веде цілеспрямовану, зважену внутрішню політику. Однак ті ускладнення, з якими маємо справу, свідчать зовсім не на користь вітчизняної влади. Ну чому досі не можна встановити кибитку в Бабиному Яру? Адже саме циганів, а не євреїв, там першими розстріляли фашисти. Це визнано істориками, є документи, що підтверджують цей факт. До слова, лідери єврейських громадських організацій зовсім не проти такого «сусідства». Зрештою, можна й не з’єднувати два пам’ятники в один, а поставити фургон метрів за п’ятдесят від основного монумента. Дуже сумнівно, що триметрова кибитка применшить значущість 75-тонної двадцятиметрової скульптури.
Ну, а поки що... А поки що все залишається в «підвішеному» стані. Коли вдасться розставити всі крапки над «і», коли ми побачимо нове творіння Ігнащенка, невідомо. Відомо одне: чомусь думка чиновників-бюрократів, які мають, м’яко кажучи, невиразне уявлення про архітектуру, досі вагоміша за думку професіоналів. Невже ми на власному гіркому досвіді ще не переконалися, як необачно допускати куховарку до управління державою?..