Олександр Литовченко та його ляльки |
У Художньому музеї Черкас розгорнута виставка ляльок-маріонеток, виготовлених Олександром Литовченком. Виставка ляльок — завжди рідкість, завжди екзотика. У ляльках є щось... Справді, в історії музею подібна експозиція організована вперше. Багато виставлялося живопису та графіки, скульптурних робіт, інсталяцій, були плакати, офорти, екслібриси, рушники, крашанки, відбувалися перфоманси... Ляльки — вперше. У більшості з представлених на виставці призначення прикладне — вони «артисти» приватного театру маріонеток Олександра Литовченка. Його ляльки — це, як кажуть, ексклюзив, авторські роботи, навіть більше, якщо дозволите, — дуже авторські. А про ляльок із останніх двох спектаклів («Севільського цирульника» й «Колобка-2001») так і хочеться сказати: стильні. Ляльки О.Литовченка зберігаються в приватних колекціях США, Бельгії, Італії, Німеччини... Нині ось і в Україні їх можна побачити... поза спектаклем.
Коли і де з’явилися перші маріонетки — точно невідомо. Спочатку вони використовувалися, мабуть, як у культових, релігійно-містеріальних виставах, так і в дитячих іграх. У Чилі, а також у деяких північноамериканських племен індіанців ляльки й досі є учасниками релігійно-культових дійств. Відомо, що в Давньому Єгипті в XVI столітті до Р.Х. була містерія, присвячена Осірісу й Ісиді. Про цю лялькову містерію писав Геродот у V в. до Р.Х., відвідавши Єгипет. Попереду рухався флейтист, за ним — жінки, вони, співаючи, несли символічні фігури богів, якими управляли за допомогою ниток...
Ляльки виготовляли з дерева, кісток, металу... Про них згадується у творах Арістотеля, Горація, Апулея, Марка Аврелія... Віддавна ляльки присутні в культурах усіх континентів. Це, мабуть, ще раз свідчить про певний, скажімо так, код, закладений в зародки зримо не пов’язаних між собою цивілізацій.
З ХI століття в монастирях і церквах Європи ляльки беруть участь у інсценівках євангельських сюжетів. Назва «маріонетка» походить від імені Пресвятої Діви Марії (Маріон, Маріонетте). З часом із монастирів ляльки перекочували на площі, сюжети п’єс стали набувати світського характеру, виникли сатиричні персонажі. В Італії улюбленим народним героєм став жартівник Пульчинелла, у Франції — Полішинель, в Англії — Панч, у Російській імперії — Петрушка (він же Петро Іванович Укусов, Самоваров, Ванька Рататуй, Ванька Ру-тю-тю), котрий перемагав усіх — поліцію, дідька й саму смерть. Російський поет Микола Некрасов у поемі «Кому на Руси жить хорошо» жваво передав атмосферу, яка панує серед глядачів, і реакцію народу на події на сцені, який «часто в речь Петрушкину вставляет слово меткое». У Європі робили лялькові оперні спектаклі. Вони дублювали популярні опери, які йшли на великих сценах. Лялькарі ставили спектаклі з використанням «мандрівних сюжетів», зокрема про Дон Жуана й доктора Фауста. До речі, великий Гете, автор «Фауста», був небайдужий до ляльок: створював для лялькових театрів п’єси... Спеціально для театру маріонеток Й.Гайдн написав оперу. У XIX столітті для лялькових театрів писали Б.Шоу, Ж.Санд, М.Метерлінк...
На території України в XVI—XVII століттях були дуже популярними вертепи — лялькові театри, де розігрувалися п’єси на сюжети Євангелія. У XVIII столітті вистави лялькових театрів на Україні набувають побутового, сатиричного характеру, з’являються персонажі: «шинкарка», «польський пан», «москаль», «циган», «бравий запорожець», «Мойсей»... У цей час у Російській імперії, як і в Європі, поширені рукавичкові ляльки (ляльку надягають на руку й вона «оживає», коли поворушити пальцями) і ляльки-маріонетки (керування — «дистанційне», нитками). У 30-ті роки ХХ століття в Європу прийшла мода на тростинові ляльки. Їхня батьківщина — Індонезія XI—XII століть. Тростинова лялька — це лялька, одягнута на тростину (це може бути досить складний механізм керування), з допомогою тростин управляють і руками персонажа. У радянський період, із 30-х років, коли головним лялькарем Радянського Союзу став великий Сергій Образцов, маріонетки були практично вигнані з театрів, вони чомусь не подобалися Образцову. Можливо, на його смак вплинув політичний штамп, пов’язаний із ляльками цього типу. Хай там як, розпочалася й у нас епоха тростинових ляльок. Згодом за зразком Центрального театру організували лялькові театри в усіх республіканських і обласних центрах. Що цікаво, це становище досі не змінилося.
— Для існування приватного театру, — каже Олександр Литовченко, — у нашій країні немає законодавчої бази... У нас люблять порівнювати Україну з Францією. Отож у Франції, крім всіх інших, існує 350 маленьких приватних лялькових театрів. У Швеції лише в Стокгольмі (із населенням 400 тисяч чоловік) діють 120 різноманітних театрів і всіх їх субсидує держава від 20 до 80 відсотків; у Болгарії театри звільнено від усіх податків. Минулого літа мені довелося побувати в Естонії... Це дуже маленька країна, за площею, здається, як дві Черкаські області. Але там уряд цілком серйозно зацікавлений у створенні позитивного іміджу своєї країни. Вони всіляко підтримують усі види творчості; вкладають гроші в постановки й організацію спектаклів. А потім маленькі (так само, як і великі) театри вирушають за кордон на гастролі, аби світ знав, чув про Естонію якнайчастіше. У нас про це поки що годі й мріяти. Хоча би просто не заважали — й цього було б досить... Про мої ляльки та спектаклі доводилося чути від держчиновників різні думки, в основному недоброзичливі. Кажуть, і те не так, і це не те, і вираз облич у ляльок не досить оптимістичний....
— Як стають лялькарями?
— Існують театральні училища й інститути. Починав я навчатися в Харківському інституті культури на режисурі театру ляльок. Режисерський курс був — четверо студентів. На першому семестрі в нас практикувався театр рук. Усі студентські етюди розігрувалися винятково руками. Були дуже цікаві вигадки...
У самого Олександра Литовченка одна мініатюра називалася «Дзеркала й обличчя». У виставі брали участь 15 студентів. Людське обличчя — дуже індивідуальне — «виліплювалося» з пальців чотирьох рук. Головний герой — з індивідуальним обличчям — блукав світом серед дзеркал і намагався знайти в них своє обличчя. І щойно знаходив, відразу на нього налітав натовп — безликий, обличчя-кулаки — і затоптував; над ширмою по ньому пробігали три десятки кулаків. Він піднімався, обтрушувався та продовжував пошук. Так повторювалося кілька разів. Фінал п’єси сумний: після чергового затоптування герой піднявся й, уже безликий, побіг підтюпцем за натовпом.
Однак О.Литовченко «за натовпом не побіг».
— Коли з інституту пішов (або мене «пішли» — як завгодно), вирішив створити власний маленький театр.
Свій театр О.Литовченко створив «у перші романтичні роки перебудови», коли йому здавалося, що ось-ось, ще рік-другий — і «заживемо як люди». Та всі ілюзії мають — у ході п’єси під назвою «Життя» — розтанути, і вони розтанули. Але театру вдалося вижити. О.Литовченко має власну технологію виготовлення ляльок, власні прийоми. Його ляльки розмовляють і співають, у них розкриваються роти, у них рухливі суглоби й навіть, здається, пальці рук! Костюми для ляльок шиє його дружина Наталя. Знайомі жартують, що, мовляв, ляльки одягнені краще, ніж їхні творці. Два останні роки Сашко працює над створенням ляльок для оперного спектаклю «Севільський цирульник» за оперою Дж.Россіні. Виготовлено — й одягнено — 15 ляльок. Торік зроблено спектакль для дітей «Колобок-2001»... Отож, театр живий. Прикро лише, що його мистецтво виявилося не потрібним Черкасам, театр змушений «базуватися» в сусідній області.
— У спектаклі присутній і сам Россіні, — розповідає О.Литовченко, — нині завершується виготовлення його ляльки. Россіні заснув і бачить (разом із нашими глядачами) окремі сцени опери. Цей хід придуманий тому, що повністю оперу показати ми не можемо, це технічно складно, крім того є в опері фрагменти, які в ляльковому варіанті нецікаві.
Крім «Фігаро», О.Литовченко планує створити виставу з умовною назвою «Шлягери
70-х» і вирушити на гастролі містами й селами.
— Завдання, щоб людина, котра гуляє, скажімо, набережною Ялти, здивувалася, зупинилася й додивилася нашу виставу до кінця, а потім без жалю заплатила за побачене. Я працюю лише для глядача. Усі пошуки спрямовано тільки на це. І знаю, якщо я не сподобаюся сьогодні в певному колективі, то завтра мене туди вже не покличуть. Такого дозволити я собі не можу. Така розкіш доступна лише державним театрам. Їх усе одно запросять, вони поза конкуренцією.
Вуличні вистави Олександра Литовченка збирали до трьохсот чоловік. Він мріє про гастрольну поїздку в далеке зарубіжжя, де його творчість, без сумніву, оцінять належним чином, мріє, щоб якась фінансова структура взяла його «під крило» й він зміг би завершити створення ляльок для «Фігаро»: виготовлення ляльок і одягу для них недешеве задоволення. Хоча й сума для цього потрібна — за мірками інших інвестиційних проектів — невелика: 1—2 тис. у.о. А то...
— А то моїй родині, аби вижити біологічно, доведеться ляльки з «Фігаро» продати.