Те, чого із затамованим подихом усе літературно-спрямоване українське товариство чекало впродовж кількох місяців, нарешті відбулося. 26 лютого було оприлюднено результати п’ятої акції «Книжка року 2003». Інтриги додавали численні плітки, які стрімко ширилися реальним і віртуальним простором. Урочиста презентація у Національній філармонії з автентичними піснями, номерами класичної музики й аж надто витонченим театральним перформенсом поволі відкривала карти «Костя Родика і Компанії».
Антураж урочистості і справді вражав своєю еклектичністю. Мабуть, організатори в такий спосіб зробили концептуальний натяк на всеохопність акції, своєрідний «ковчежний принцип». Адже в реальному житті вельми важко примирити існування, приміром, поезії Олександра Ірванця, книгу про таємниці бойових мистецтв України, Петра Шелеста та «Листи до братів-хліборобів» В’ячеслава Липинського. Так само неможливо поєднати на одній сцені автентичний поліський спів, класичну музику, козацьку думу, православні хорали та хаотичні, але якимось чином зрежисовані пересування по-модному вбраних молодих людей. Досі не можу зрозуміти, що робили ці молоді люди на сцені: демонстрували останні здобутки модної індустрії? грали якийсь спектакль із невидимими любовними трикутниками? А може, натякали на становище вітчизняного книговидання?
Цього разу «Книжка року» не обійшлася без курйозів. Головним сюрпризом останнього рейтингу стала ситуація навколо визначення лауреата в номінації «Красне письменство». Роман «Мальва Ланда» Юрія Винничука («Піраміда»), який в остаточному підсумку переміг у підномінації «Сучасна українська проза», обійшовши «Дванадцять обручів» Юрія Андруховича («Критика»), до списку претендентів на Гран-прі, однак, чомусь не потрапив. Натомість був там роман Андруховича, що посів п’яте місце. Не зрозуміло, чи то частина експертів просто в останній момент додала свої голоси, які зіграли на користь роману Винничука, а потяг із Андруховичем — вибачте за каламбур — уже пішов на голосування за Гран-прі, чи то просто калькуляції виявилися вельми хитромудрими?
Але на цьому курйози не вичерпались. У підномінації «Зарубіжна проза/поезія/драматургія» несподівано випірнув роман «Остання вікножирафа» із «Серії Перфецького» угорця Петера Зілагі («Класика»), виданий, до речі, ще 2002 року. Важко сперечатися, що за поліграфією та оформленням ця книга випереджає «Вар’ятів» Богуміла Грабала того ж таки видавництва, але так само можна погодитися і з тим, що вона значно поступається їй і художнім рівнем тексту, і якістю перекладу.
«Історія культури початку століття» Сергія Жадана («Критика»), яка впевнено лідирувала в останньому опитуванні, навіть не потрапила в шорт-лист номінації «Голоси». І це щонайменше дивує. Попри всю повагу до поезії В.Герасим’юка, В.Голобородька та В.Слапчука, наважуся припустити, що Жаданова збірка заслуговувала принаймні на більше, ніж повний проліт у підномінації. Так само цілком обійшли увагою оригінальну за дизайном і незвичну за формою і змістом «Книгу застережень. 999» Володимира Цибулька («Фоліо»). Переміг Олег Лишега з ошатно виданою збіркою поетичних медитацій «Снігові і вогню» («Лілея-НВ»). А от симптоматична перемога книги есеїв нашого постійного автора Олександра Бойченка «Щось на кшталт шатокуа» в підномінації «Художня есеїстка» має либонь викликати справжній бум подібного штибу письма. Цілком закономірними видаються призові місця для Прохаськового «Іншого формату» («Лілея-НВ») та «Нервів ланцюга» («Лексикон») — аж надто привабливими, з точки зору авторського задуму, вони виявилися.
У номінації «Хрестоматія» перемогли хрестоматійний «Палімпсест. Вибране.» Василя Стуса («Факт») та «Історична фонологія української мови» Юрія Шевельова («Акта»). Зі зрозумілих причин у номінації не знайшлося місця для грубезної збірки літературознавчих праць Григорія Грабовича «До історії української літератури». Здається, нехтування доробком знаного американського славіста поволі стає доброю традицією. І це не дивує: серед експертів номінації не надто багато симпатиків професора.
Певною недоречністю видається також перше місце для відверто слабенької і спекулятивної книги квазіфілософських сентенцій Джона Фаулза «Арістос» («Тезис») у номінації «Софія» (підномінація «Сучасна філософія/гуманітаристика). Якісно видана двомовна Аристотелева «Нікомахова етика» («Аквілон-плюс») — нібито на своєму, тобто, першому, місці в підномінації «Класична філософія/гуманітаристика». Однак суто спортивний інтерес: скільки українських читачів спроможні його прочитати давньогрецькою і порівняти переклад із оригіналом?
У номінації «Політлікнеп» цілком виправдані перші місця для книг «Дві України: реальні межі, віртуальні війни» Миколи Рябчука («Критика») і «Роздуми над сплюндрованим сторіччям» Роберта Конквеста («Основи»). Перша з них, за зізнанням директора видавництва Андрія Мокроусова, вже перетворилася на інтелектуальний бестселер. У номінації «Минувшина» перемогла ґрунтовна смолоскипівська «Переяславська рада 1654 року. Історіографія та дослідження» (підномінація «Давня історія») та «Політичні системи України 1917—1920 років» Данила Яневського від «Духу і літери» (підномінація «Історія ХІХ—ХХІ століть») — поза сумнівом, одна з найкращих історичних монографій останніх років.
Дещо кумедною виглядає ситуація з переможцем і призером підномінації «Публікації/біографії/мемуари (до 1921 р.)» (номінація «Постаті»): київські видавництва «Темпора» і «Рада» вирішили позмагатися, хто краще видасть перший том «Спогадів» Євгена Чикаленка. Шкода, що не знайшлося третього видавництва, яке могло би скласти їм компанію. Пропоную наступного року «Спогади» Євгена Чикаленка виділити окремою номінацією.
Серед енциклопедичних і довідкових видань, здавалося б, усе закономірно: знову перемогли книжки, по-перше, добре видані, а по-друге — вельми знакові. Читачів закликають вивчати українську міфологію, класиків постмодернізму і тримати руку на пульсі сучасної української жаргонної лексики. Як завжди, в номінації «Візитівка» виграє якісний фінський папір і вкладені кошти й дизайнерські зусилля в художнє оформлення видань. Утім, так було завжди, а по-іншому бути просто не може.
Номінацію «Дитяче світло» недаремно розділюють на дві підномінації — «Книжки для малечі та молодших школярів» і «Література для підлітків», — оскільки ніяк неможливо обійти увагою й образити видання двох головних конкурентів ринку дитячої літератури. Стара добра Малковичева «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» і вельми перспективне і конкурентоспроможне «Видавництво Старого Лева» Мар’яни Савки майже тотально окупували дитячу номінацію. Проблема тільки в тому, чи можна вважати «Казки туманного Альбіону» «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ» літературою для підлітків? Якщо так, то наші підлітки дещо затримались у своєму розвитку: їм би якраз «Гаррі Поттера» почитувати й починати грати у рольові ігри. До речі, на мою думку, саме героїчний «Гаррі Поттер і орден Фенікса», що на три місяці випередив російський переклад, заслуговував на першу позицію в підномінації.
У рейтинґу «Книжкових серій» найкращою виявилася серія «Критичні тексти» від «Критики» з чотирма зірками української літератури Ю.Андруховичем, С.Жаданом, О.Ірванцем і П.Мідянкою. Подиву і поваги гідний потужний удар київського «Факту», який розродився літературознавчою серією «Текст + Контекст» із семи книжок та прозовою серією «Exceptis Excipiendis».
Приємно також відзначити, що серед непрофільних видань, які висвітлюють на своїх шпальтах літературну проблематику, «Дзеркало тижня» вже вдруге поспіль посідає першу позицію, хоч на п’яти й наступають «Столичные новости» і щоденна газета «Україна молода». Подейкують також, що львівський «Поступ» також збирається робити книжкову сторінку кожного номера…
Впадає в око тотальна відсутність серед переможців і призерів книжок львівського видавництва «Кальварія», яке впродовж кількох останніх років набуло статусу мало не монополіста на ринку сучасної української літератури. Для порівняння: на трьох останніх рейтинґах «Книжка року» було відзначено першими місцями в номінаціях шість книг видавництва. Цього року — жодної книги «Кальварії» не було навіть у призерах. Аж надто легко було би пояснити наявну ситуацію лише спадом виробничих потужностей видавництва, фінансово знекровленого виходом з-під його даху конкурсу «Коронація слова», який еміґрував до львівської «Піраміди». Адже 2003 року «Кальварія» книжки таки видавала. Так само практично зникло з рейтингу харківське видавництво «Фоліо», яке здобулося лише на друге місце в підномінації «Сучасне українське суспільствознавство» (номінація «Політлікнеп») з книгою Григорія Зленка «Дипломатія і політика».
Якщо ж говорити про лідерів серед видавництв, то тут вимальовується стійка тенденція до укріплення позицій київських видавництв «Факт» і «Критика», харківської «Акти» (по п’ять призових місць) та івано-франківської «Лілеї-НВ» (чотири призових місця). Якщо цього року у львівської «Піраміди» не зменшаться апетити й амбіції, то наступна «Книжка року», либонь, обіцятиме нам появу ще одного сильного гравця на ринку художньої літератури.
Наполегливе бажання рухати вперед, умовно кажучи, книгоробну індустрію з усіма її складниками — дизайн, папір, поліграфія — дуже часто відсуває на четвертий план власне текст. Тому видавець, який береться в Україні за видання, приміром, гарного роману, може навіть не мріяти про перемогу на «Книжці року», якщо він по-справжньому не постарався як ремісник. З одного боку, такий принцип нібито стимулює високий рівень української поліграфії, а з другого — неминуче перетворює всю забаву на змагання фінансових можливостей. Однак встановлені саме такі, а не інакші правила гри: перемагає книга як соціокультурний комплекс. Видання оцінюються за трьома головними критеріями: новизна твору/оригінальність проекту; художньо-технічний рівень видання; якість редактури, впорядкування і додаткового апарату. І той, кому більше залежить, приміром, на оцінюванні художнього тексту, мусить, либонь, започаткувати щось на кшталт — ні, не шатокуа, — а Букерівської чи Гонкурівської премії. Ні для кого не секрет, що такої премії в Україні просто не існує — не вважати ж Шевченківську премію мірилом естетичної якості та ідеологічної притомності…
А на Гран-прі знову, як і на останньому «Форумі видавців», віддавали шану. «Історична фонологія української мови» Юрія Шевельова («Акта») стала тією «священною коровою», за яку проголосувало найбільше експертів акції. Голосування проводилося поіменно, тож кожен охочий може перевірити, як розподілилися смаки й уподобання експертної публіки. Варто лише придбати «Український BEST. Книжка року 2003» — у цій шикарно виданій книзі вичерпно написано про тяжкі жнива українського книговидання. Хоч переможців не судять (книга Юрія Шевельова — справжня віха української гуманітаристики), а на експертів не ображаються (вони також люди), на мою скромну думку, не ця книга була найрезонанснішим виданням минулого року. Втім, яка вже тепер різниця?