Це лише окремі картинки-«спалахи» міжнародного театрального фестивалю «Золотий Лев», що проходить у Львові тепер один раз на два роки (недавно ще він був щорічним). Десять днів, із 3 по 13 жовтня, львівські театрали, актори, режисери, студенти театрального факультету університету, а також гості міста мали можливість «бути вхожими» на фестиваль. 25 спектаклів. Природно, вони різнилися і за своїм художнім рівнем, і за масштабністю, професіоналізмом. Однак фестиваль залишився вірним своїй основній ідеї: «Класика очима експерименту». Шекспір, Мольєр, Ібсен, Шепард, Пушкін, Булгаков, Чехов, Гоголь, Куліш і Стус... Та все це — у сучасному баченні, сучасному опрацюванні та обрамленні. Нерідко дія виходила за рамки суто театральної і скидалася, швидше, на шоу, кіч або щось із цього ряду. На жаль, часто доводилося дивитися на сценічне дійство тільки як на експеримент. І не більше. Лякає, що заповзає на нашу сцену бездуховна механічність, метафоричність, і дуже далеке все це від людської душі. В окремих спектаклях актори справді вибілювали обличчя, виділяючи лише очі та брови. До речі, як почали з «Гамлета», так тема насильства, зла, безпросвітності благополучно пройшлася більшістю спектаклів. Булгаков і Чехов додали трохи «психушки» та «морфінізму». І хоча актори грали досить професійно, інколи ставало моторошно. Якщо перефразувати класика й сказати, що театр — дзеркало нашого життя, то яке ж воно, це наше сьогоднішнє життя? А хотілося, чесно кажучи, хоч крапельку сонця на сцені (якщо вже природа цього разу нам його не дала), краси, сплеску почуттів і незвичайності настроїв. Соціальний аспект «притлумив» осінній радісний порив...
І все-таки «Золотий Лев» відбувся дванадцятий раз і має намір продовжувати в такому ж дусі, хоч інші українські театральні фестивалі благополучно «почили в Бозі». Ярославу Федоришину вдається «триматися на плаву», швидше, завдяки своїм особистим контактам і знайомствам, ніж фінансовій підтримці: область і місто загалом виділяють не більше 100—120 тис. грн., а в канонах державних цей фестиваль не значиться і, відповідно, не підлягає фінансуванню. Тому не всіх вдається запросити й не всі погоджуються приїхати, оскільки умови перебування у Львові (готелі тощо) не найкращі. Та й організація не на найвищому рівні. Японці, приміром, щоб приїхати на фестиваль, виграли спеціальний грант. Багато театрів через невирішені проблеми фінансування так і не приїхали. Але ж для творчих колективів — це не лише можливість виступити, показати себе, а й нагода подивитися на інших. Це — школа, новий погляд на багато речей, які відбуваються в театральному світі. І те, що до Львова приїхали такі гранди, як Київський національний театр, Харківський академічний, Роман Віктюк із «Моїм Декамероном» Радзинського, відновленим через десять років спеціально для Ірини Апексимової (до речі, Віктюк не пропустив жодного львівського фестивалю), дуже відомий у Польщі краківський театр «Багатела», який поставив Гоголя, та багато інших, свідчить не лише про популярність «Золотого Лева», а й про те, що він потрібен, насамперед українській культурі. Тому з напівсамодіяльної організації фестивалю необхідно надалі переходити на інший його організаційний рівень. Як кажуть «у народі», створювати дирекцію і на серйозній основі працювати, залучаючи необхідні кошти. За два роки можна досягти певних успіхів. Тоді поїдуть до нас і санкт-петербуржці, і прибалти, і багато інших відомих професійних колективів. Фестиваль підніметься на інший рівень. Тож нехай живе «Золотий Лев»! |