Досі серед знайомих осіб театральної тусовки чи в глядацькому прем’єрному натовпі в театральному фойє шукаю Ярослава Стельмаха. Із його незмінною привітною усмішкою і мудро-сумним блиском очей. Раніше, якщо його давненько ніхто не зустрічав, друзі знали, усамітнився, пише — невдовзі буде нова п’єса. І всі з нетерпінням чекали і п’єсу, і Ярослава. Але ось уже три роки побачити його знову, як колись після чергового «відсиджування» за письмовим столом, надії немає. Безглузда, трагічна смерть. І не буде нових п’єс, нових книжок, нових кіносценаріїв, немає того величезного духовного всесвіту, що звався «Ярославом Стельмахом». Залишилися тільки його література, яскравий відсвіт величезної людської чарівності, любов близьких, прихильність друзів, туга від приголомшуючої кривди буття і спогади...
Вдова письменника Людмила Стельмах зробила подарунок. Собі, друзям, шанувальникам, усім, хто сприймає Ярослава вже театральною легендою. У київському видавництві «Ярославів Вал» вийшли мемуари Людмили Стельмах «Мій кіт за тобою скучив». Книжка про кожну людину обов’язково відбиває час, у якому вона жила. Так і сторінки спогадів Л.Стельмах — своєрідний зріз епохи, на тлі якої «розігрується» життя Ярослава, його родини, батька, видатного письменника Михайла Стельмаха. Про все авторка пише гранично відверто й чесно, бажаючи, аби перед читачем вималювався не позолочений узагальнений портрет, а реальна людина зі своїми радостями, стражданнями, досягненнями, надіями.
Розповідь книжки не вибудована суворо хронологічно, створюється враження, що свої спогади як осколки часу, немов неслухняну мозаїку, Людмила Стельмах намагається скласти в певну картину життя, де вона силою пам’яті перегортала б, перечитувала щасливі сторінки тих миттєвостей, коли Ярослав жив, писав, сміявся, кохав, був поруч. У цю канву особистісних, теплих спогадів вплітаються добрі слова колег-письменників, відомих людей літератури й театру. Сторінки книжки рясніють іменами, неможливо всіх перелічити, кожне з них — знакове в нашій культурі, і з їхніх слів множиться і стає об’ємнішим образ Ярослава, знайомого й несподіваного, одержимого творчістю і такого, котрий вміє як істинний гурман насолоджуватися життям.
Книжку написано двома мовами: немов наяву чуєш таку природну, чудову літературну українську Ярослава, текст Людмили — російською, хоча іноді й українською, загалом, усе перемішалося, зовсім як у нашому незрозумілому теперішньому житті. А милі записочки Ярослава, дуже особисті, звернені до дружини, численні автографи, листи, телеграми, низка фотографій, у них — пульсація часу, існування Стельмаха в тому часі, його оцінка, і при цьому відчуття нібито якогось його вищого усвідомлення того, що відбувається.
Усі, хто знав Славу, сприймали його як везучу, щасливу й світлу людину. Так воно й було, хоча глибину його особистості повністю всі змогли відчути, прочитавши п’єсу-сповідь «Синій автомобіль». Вона дуже автобіографічна і, як з’ясувалося, майже пророча. Смерть його фатальним чином була пов’язана з автомобілем. Спектакль за цією п’єсою в київському Молодому театрі у виконанні А.Вертинського продовжує своє сценічне життя. У цьому продовженні, як, утім, у продовженні й інших численних спектаклів за його п’єсами, також є своя символічна надія. Адже відомо, людина жива, поки її згадують. Отже Ярославу Стельмаху уготоване довге духовне життя.
Пригадаю одну цитату з рецензії, наведеної в книжці: «Та-а-к, Стельмах, аншлаг — твій діагноз!» Згодна з цим твердженням, і якщо в театральних залах на спектаклях із назвами його п’єс ті ж таки глядацькі аншлаги, у душах його друзів — аншлаги любові, співчуття, пам’яті.
Розумію усе, але не перестаю шукати поглядом у театральному натовпі постать Ярослава. І не хочу змиритися із тим, що ніколи більше не побачу. Давайте вважати, що він, як колись, усамітнився і пише свою чергову п’єсу, десь там, у вічності...