Як уже повідомляло «ДТ», у Києві відбулися Дні турецького кіно. Ми поспілкувалися з двома турецькими кінематографістами, котрі відвідали нашу столицю — відомою акторкою Гуйєю Кочиїт, в активі якої понад 200 кіноролей, безліч національних і міжнародних нагород, та молодим кінорежисером Семіром Асланюреком.
— Пані Кочиїт, ви дебютували в кіно в 15-річному віці, знявшись у стрічці «Літо без води», що стала призером Берлінського кінофестивалю. Як поставилися ваші батьки до такої ранньої кар’єри доньки?
— Позитивно. Не маючи професійного стосунку до мистецтва (батько — бізнесмен, а мама — домогосподарка), вони, проте, підтримали мої творчі нахили, які виявилися у семирічному віці, і віддали навчатися на хореографічне відділення консерваторії в Анкарі. Згодом я закінчила акторський факультет цієї ж консерваторії.
— Якими є особливості турецької акторської школи?
— У нас два методи навчання — за системою Станіславського (перші уроки нам давали російські й німецькі кінематографісти) та за турецькою системою: коли актори збираються разом й імпровізують без тексту й розподілу за ролями. Головна тема турецького кіно — і це його основна відмінність — наше соціальне життя. Ми показуємо традиції й обряди, систему людських стосунків, намагаючись насамперед передати наше національне «Я». Тому турецьке кіно з цікавістю дивляться в інших країнах — там знайомляться з нами.
— Чи багато в Туреччині жінок-режисерів і як часто в кіно порушується жіноча тема?
— До кризи, що вразила наше кіно на межі 1980—90-х років, жінок-режисерів було дуже багато, і вони мали успіх. Сьогодні їх менше, але навчаються нові. Що ж до жіночої теми, то, всупереч західному уявленню про жінку Сходу як істоту, так би мовити, другорядну, турецький кінематограф приділяє жінці та її ролі в суспільстві більше уваги, ніж кіно інших країн. Нині наш кінематограф починає відроджуватися після кризи. Її основними причинами були: поява відео та голлівудської відеопродукції, соціальна нестабільність і тероризм, як наслідок – дорожнеча життя. Люди в ті часи боялися навколишнього світу і їм було не до мистецтва. Тоді виходило по 5—6 стрічок на рік, а до кризи — 350—400. Але, незважаючи на те, що фільмів випускалося мало, люди, які займалися кіно, намагалися відкривати побільше шкіл, виховуючи нових акторів і режисерів. Нині це покоління розпочинає діяльність, причому дуже активно. За час застою турки втратили інтерес до свого кіно, тому процес його відродження відбувається досить повільно. Потужним поштовхом для розвитку кіно є телевізійне розкручування турецьких театральних і кіноакторів — цим займаються десятки телеканалів. У нас з’явилися нові кінотехнології, розвинена реклама, надійшли значні фінансові інвестиції — переважно приватні. Держава практично не виділяє грошей, але вона допомагає нам організовувати фестивалі та тижні національного кіно за кордоном.
— Які характери й долі вам найчастіше пропонують грати?
— На початку своєї кар’єри я була тендітною і ніжною дівчиною, Через те мені довіряли образи гарненьких героїнь, котрі постійно чинять добро та потребують захисту, оскільки їх кривдять. Згодом я більше дізналася про наше суспільство, проблеми, що впливають на життя і формування турецької жінки. Я зрозуміла, що в жінок більше проблем, вони більше потребують захисту. Тому почала грати характери, що відбивали ці проблеми, намагалася у своїх роботах приділяти підвищену увагу ролі жінки в суспільстві, прагнула з екрана обстоювати її права. Саме такі ролі принесли мені славу та безліч нагород.
— Якими є особливості проблем турецької жінки?
— Загалом проблеми жінок різних країн дуже схожі, але турецькою особливістю є те, що жінка, котра має сина й доньку, більше уваги приділяє вихованню і благополуччю сина, оскільки він — майбутній годувальник сім’ї. Виховання й освіта дівчинки ніби відходить на другий план. Отже, вона виростала жінкою, котра не вміє стежити за собою, за своїм здоров’ям і не здатна належно виховати своїх дітей. У моїх кінороботах звучала тема виховання й освіти жінок, адже вони — матері нових громадян нашої країни. Не думайте, що це загальна ситуація — вона характерна для сільської місцевості та східної Туреччини. Переважна ж більшість турецьких жінок має освіту, а історія нашої країни знає жінку-прем’єр-міністра.
— І ви впевнені, що неосвічені жінки дивитимуться ваші фільми?
— Уявіть собі, саме сільські жительки більше ходять у кіно і дивляться телевізор, оскільки це їхня єдина розвага.
Семір Асланюрек — один із співвласників трьох найбільших продюсерських компаній Туреччини. До приходу в ігрове кіно створив близько 600 рекламних роликів.
— Розкажіть про джерела фінансування фільмів, які виробляють ваші компанії.
— Уже 20 років Туреччина є членом «Євримажу». Цей міжнародний фонд забезпечує 30% фінансування наших фільмів, решта — приватні інвестиції. У нас прийнята така система: якщо ви знаходите 50% фінансування бюджету фільму, то інші 50% берете в борг, і згодом його повертаєте з прокатних зборів. Гроші позичаються після того, як фахівці підрахують, наскільки успішним може стати ваш фільм. І в 90 випадках зі 100 їхні розрахунки виявляються точними. Туреччина часто працює в копродукції з Німеччиною, Грецією, Угорщиною, Францією. Але найбільший прокатний збір турецькі фільми одержують на внутрішньому ринку — останнім часом турки почали цікавитися своїм кіно.
— Наскільки сильним є вплив європейських режисерів на турецьких кінематографістів?
— Неможливо втриматися на ринку, не знаючи, що відбувається у світовому кінопроцесі. Тому перш ніж розпочати знімання власних картин, я дивлюся роботи провідних світових режисерів. Тарковський, Фелліні, Террі Гільйом і аргентинець Соланос — постановники, яких я дуже поважаю. Я їх не наслідую, але вони впливають на мене, я використовую особливості їхнього кінематографа. І це гідні зразки, з їх допомогою можна робити чудові національні фільми. Адже американська продукція до такої міри встановила моду в кіно, що багатьом туркам свої фільми здаються дивними й навіть чужими.
— Ви знаєте щось про українське кіно?
— Я знаю лише одного режисера — Віктора Греся. Його фільм «Янкі при дворі короля Артура» переглядав кілька разів. І щораз не можу стримати свого захоплення — настільки сильне враження справляє на мене ця картина.