14—15 червня в Національній опері відбулася чергова прем’єра. Цими днями на суд глядачів було представлено останню оперу видатного італійського композитора XIX століття Джакомо Пуччині «Турандот», що стала справжнім святом музики як для виконавців, так і для прихильників оперного мистецтва, які давно з нетерпінням чекали цієї прем’єри.
Постановка «Турандот» — спільний проект Італійського культурного центру в Києві, Посольства Італії в Україні та Нацопери України. Її здійснив італійський режисер Маріо Корраді, який, крім режисури, викладає історію новітньої філософії в Католицькому університеті Мілана. Серед його оперних робіт «Лючія ді Ламмермур» Доніцетті, «Попелюшка», «Севільський цирульник» Россіні, «Дон Жуан», «Весілля Фігаро» Моцарта, «Кармен» Бізе, «Травіата», «Аїда» Верді, «Мадам Баттерфляй», «Тоска», «Богема», «Турандот» Пуччині та багато інших опер.
І ось чергова постановка італійського режисера вже на київській сцені. Робота справила чудове враження і приємно потішила киян та гостей столиці. Цього разу обійшлося практично без сучасних нововведень, які інколи добряче псують враження або ж узагалі недоречні в опері.
У перший день прем’єри партію принцеси Турандот виконала заслужена артистка України Тетяна Анісімова (сопрано). Її виконання слід визнати найкращим. Як першого, так і наступного дня у вокальному плані співачці не було рівних. Партія чудово лягає на її гарний, чистий і потужний, із холодним металевим відливом голос. У другій дії в сцені відгадування загадок голос співачки линув над оркестром та хором і, звісно, справив на публіку величезне враження. Створений акторкою образ жорстокої принцеси з крижаним серцем (можливо, у ньому було забагато агресії) до останньої сцени третьої дії дивовижно гармоніював із вокальним виконанням. Та ось перед глядачами в останній сцені спектаклю постав цілком інший образ: тепер серце Турандот сповнене кохання і ніжності — і голос зазвучав тепліше та м’якше.
У другій виставі партію Турандот виконала народна артистка України Лідія Забіляста (сопрано), яка явно поступалася своїй попередниці вокальним виконанням. Проте не можна сказати, що співачка проспівала погано, просто її голос виявився не таким потужним, відрізнявся від глосу Анісімової і тембром, і силою звучання. Акторка продемонструвала цілком інший характер принцеси. Тут домінували холодність, повна відсутність будь-яких емоцій і байдужність до всього, що відбувається. Навіть в останній сцені співачці не зовсім удалося змінити образ: вона, як і раніше, видавалася байдужою й холодною.
Партію принца Калафа в першому спектаклі виконав заслужений артист України, соліст Штутгартського театру опери і балету, володар «Золотого диска» 2000 року Володимир Кузьменко (тенор). Але, попри перелічені титули, співак так і не зміг потішити публіку бодай гарним вокальним виконанням. Голос звучав нечисто, майже постійно хрипів, у низькому регістрі його не було чути. Розчарувала повна відсутність кантилени, через що співак не співав, а уривчасто викрикував ноти. З цієї причини два чудові аріозо Калафа «Не плачь, моя Лю...» і «Этой ночью спать не будут...» втратили свою красу та мелодійність.
Другого дня партію Калафа виконав стажист Національної опери Мар’ян Талаба (тенор). Цей молодий співак продемонстрував високий вокальний рівень, добре володіння голосом. Потужності його голосу було достатньо, щоб добре звучати не лише у високому, а й у низькому регістрі, відмінна кантилена надавала виконанню легкого, плавного і гарного звучання. І все ж його виступ не можна назвати ідеальним, оскільки не обійшлося без невеличких погрішностей, які, втім, не зіпсували загального враження.
Приємно потішила в день прем’єри молода співачка Лілія Гревцова, яка виконала партію юної рабині татарського царя Тимура Лю. Її голос звучав чисто, правда, місцями йому бракувало потужності, щоб пробитися крізь оркестр, і тому він інколи губився. Але, попри невеличкі прогалини у вокальному плані, їй удалося створити правильний чіткий образ, виявивши при цьому непогані акторські здібності. Загалом співачка справила гарне враження, і публіка її прийняла дуже тепло. Схоже, що партію Лю можна зарахувати до найбільш вдалих у репертуарі акторки.
Наступного дня цю ж партію виконала одна з головних співачок Нацопери народна артистка України Світлана Добронравова. Проте витримати спектакль на належному рівні співачці не вдалося. Через свій вік вона не зовсім підходила на роль юної дівчини, до того ж із вокалом в акторки останнім часом не все гаразд. У високому регістрі голос починає видавати неприємний деренчливий призвук, та коли співачка переходить у середній і низький регістри — її голос звучить дуже добре, тут можна відчути всю його колишню красу і багатство. І все ж вдячна публіка довго вітала примадонну.
Особливу увагу слід приділити трьом маскам — міністрам Пінгу, Понгу та Пангу. Саме їх режисер вирішив одягнути у фраки і позбавити масок. Образи вийшли надто комічними: то наркотики нюхають, то черепами граються, як м’ячем, а то раптом під китайські мелодії танцюють, як в американських мюзиклах. Хоча за масками комізму мали б приховуватися жорстокість та ненависть. Але якщо вже немає масок, то й приховувати особливо нічого. У цих партіях в обох спектаклях виступили Петро Приймак — Пінг (баритон), Микола Шуляк — Понг (тенор) і Дмитро Попов — Панг (тенор). Справді вдалим придбанням Національної опери став Дмитро Попов. Виконана ним партія Панга надзвичайно добре лягає на його приємного тембру голос. Молодий співак упевнено заявив про себе ще в лютому нинішнього року на прем’єрі опери Прокоф’єва «Війна і мир» і продовжує тішити глядачів. У нього непогані акторські дані, а голос чистий, гарний і сильний. Петро Приймак посередньо виконав свою партію, причому наступного дня набагато гірше, іноді його голос не міг пробитися крізь музику і взагалі звучав дуже тихо і слабко. Виконання Миколи Шуляка оцінити складно, оскільки його не було чути зовсім. Голос у співака «невеликий», і в дуетах із Поповим відразу ставало зрозуміло, хто є хто.
Партію татарського царя Тимура в день прем’єри виконав Сергій Магера (бас). Співак виступив тут не зовсім успішно, бо партія абсолютно не підходить для його голосу. Який, до того ж, звучав дуже хрипко, не досить сильно і не завжди виразно. Подарунком для публіки стала поява на київській сцені народного артиста України Валентина Пивоварова, який більше часу проводить у зарубіжних театрах. Співак у добрій формі, приємно було знову чути його чистий і соковитий голос.
Знову всіх потішила Марія Левицька — художник-постановник Національної опери. Завдяки створеним нею яскравим і багатим декораціям та костюмам, «Турандот» по праву посіла почесне місце в репертуарі театру поруч із такими операми, як «Ріголетто» Верді та «Кармен» Бізе. На жаль, не вдався костюм Калафа, в якому він більше скидався на самурая, ніж на татарського принца.
Приємно вкотре відзначити чудову роботу хормейстера-постановника Льва Венедиктова і диригента-постановника Володимира Кожухаря. В усіх масових сценах хор звучав, як завжди, злагоджено, чітко й могутньо, точно передаючи народні емоції та настрої. Оркестрові епізоди були чудові та яскраві, вражали величезною потужністю звучання.
Хочеться сподіватися, що «Турандот» підкорила серця глядачів, а в репертуарі Національної опери України з’явився ще один оперний шедевр, що тішитиме киян та гостей столиці протягом багатьох театральних сезонів.