Процес об’єднання українського православ’я під егідою Вселенського константипольського Патріарха почався — такий заголовок мала інформація прес-центру УПЦ КП для засобів масової інформації. Згідно з цим документом, єпископат УПЦ КП й УАПЦ звернувся до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням про відновлення єдності розділеної Православної церкви в Україні та встановлення євхаристичного єднання з Матір’ю Великою Церквою Христовою Константинопольською у ранзі Єдиної Помісної Української Православної Церкви. Звернення підписано 26 архієреями УПЦ КП і 7 архієреями УАПЦ. І передано у Вселенську Константинопольську Патріархію. 8 листопада представники двох гілок українського православ’я зустрілися в Константинополі й підписали договір, у якому підтвердили усвідомлення необхідності об’єднання та створення змішаної комісії для вивчення шляхів досягнення цієї єдності, а також оголосили намір більше не ображати один одного різкими висловлюваннями, не переманювати одна у одної кліриків і цілі громади, ухилятися від здійснення канонічних дій аж до об’єднання, звертатися до Вселенського патріарха при виникненні спірних моментів і, зрештою, із проханням про вирішення канонічного питання й становища архієреїв своїх Церков і створення єдиної незалежної православної церкви в Україні. Цей договір підписали ієрархи УАПЦ митрополит Тернопільський і Подільський Мефодій, митрополит Галицький Андрій і єпископ Львівський Макарій, від УПЦ КП митрополит Львівський і Сокальський Андрій, архієпископ Рівненський і Острозький Даниїл, архієпископ Переяслав-Хмельницький Димитрій.
Між іншим, звертає на себе увагу й те, що договір від УАПЦ підписали три «західні» архієреї, тобто ті, хто не так часто конфліктував на своїй території з УПЦ КП (через те, що на Західній Україні цю конфесію представлено вкрай слабко), але неодноразово стикався з УПЦ.
«Східна гілка» УАПЦ, яка безпосередньо стикалася з політикою УПЦ КП і не раз винуватила у власних нещастях саме цю конфесію, зазвичай висловлювалася про УПЦ більш лояльно, припускаючи можливість мирного співіснування з «російською церквою», якою є в даний момент УПЦ. Безумовно, ця гілка УАПЦ слабша. По-перше, вона малочисельна порівняно із західною. По-друге, її позицію представляє головним чином управляючий справами патріархії, архієпископ Харківський і Полтавський Ігор, священство котрого сумнівне з погляду церковного канону, оскільки його рукопокладено вже після розколу. Його сильний бік — у особистих якостях: активності, гострому розумі й безпосередній близькості до патріарха Димитрія аж до смерті останнього, а після його смерті — архієпископ Ігор був і залишається найбільш послідовним втілювачем ідей патріарха Димитрія.
Що цікаво, в останніх інтерв’ю архієпископ Ігор уже значно лояльніше висловлюється про УПЦ КП, відзначає «позитивні зміни» у її позиції й значно різкіше відгукується про УПЦ. «Зміну орієнтирів» можна зрозуміти: й УАПЦ, і УПЦ КП перебувають в приблизно однаковому становищі — обидві вони неканонічні, а канонічність можна виклопотати у Вселенського патріарха лише за умови об’єднання. Несподіваним виявилося лише те, як швидко УАПЦ «забула» всі старі кривди, між іншим, пов’язані саме зі спробами створення «єдиної української церкви» із Філаретом, висловлювання свого останнього патріарха тощо.
Втім, про можливість компромісу з УПЦ КП ієрархи УАПЦ говорять уже давно. Але єдиною умовою, на їхню думку, має стати принципова згода предстоятеля УПЦ КП Філарета відмовитися від ідеї висувати свою кандидатуру на патріарший престол. Такої згоди Філарет не давав і навіть не збирався — зовсім навпаки, він усіляко давав зрозуміти, що Єдина Помісна Православна Церква в Ук- раїні можлива лише під його керівництвом. У свою чергу, саме його фігура ускладнює взаємини з Константинополем, оскільки як-не-як, а Філарета анафемовано патріархом канонічної церкви. На більш- менш повноцінний діалог із Константинополем могли розраховувати лише представники УАПЦ, та й то лише ті, кого висвячено ще в РПЦ, оскільки їхнє священство не викликає сумнівів із точки зору церковного канону. Таким чином приблизно ясно, що було потрібно УПЦ КП від автокефалів.
Питання задоволення вимоги УАПЦ про «відставку» Філарета залишається відкритим. По- перше, повторюся, важко собі уявити, щоб Філарет погодився на це. По-друге, фраза в документі, розповсюдженому прес-центром УПЦ КП, про те, що Константинопольська церква не визнає анафем РПЦ стосовно українських церковних діячів, наштовхує на думку, що УПЦ КП вважає можливою «реабілітацію» свого предстоятеля й відповідно — діалог безпосередньо між патріархом Варфоломієм і Філаретом. Хоча в цій ситуації залишається незрозумілим, чому тоді делегацію УПЦ КП не очолив сам Філарет. З іншого боку, не варто виключати можливість того, що поруч із Філаретом у лоні УПЦ КП підросло нове покоління церковних політиків анітрохи не менш амбітних і більш далекоглядних, готових домагатися канонічності української церкви за будь-яку ціну, розуміючи, що в умовах канонічної автокефальної церкви задовольнити свої прагнення можна переконливіше й повніше.
Зі свого боку, УПЦ аж ніяк не вважає себе «російською церквою» і навряд чи найближчим часом погодиться посісти в Україні нішу «церкви національної меншості». Можливо, саме це прискорило об’єднавчий процес. Дві «українські» гілки прекрасно розуміють, що протистояти УПЦ і Московському патріархату, котрий стоїть за нею, вони зможуть лише в тому випадку, якщо самі будуть канонічними. Їх, слід гадати, підстьобує й те, що наша держава нарешті усвідомила — для церкви головне все ж відпо- відність церковному праву, а вже потім — національному духу, і стала менше благоволити Філарету й більше УПЦ, попри навіть різкі одповіді з боку патріарха Алексія нашому Президенту. Певне, вищі ієрархи «українських» церков зрозуміли, що в даний момент у своєму нинішньому статусі вони не можуть на рівних правах з УПЦ апелювати до держави, а от якщо вони будуть канонічними — тоді вони «переважать» УПЦ, бо крім канонічності в них буде ще й «національний дух». А за наших умов прихильність держави до певної конфесії значить дуже багато. Особливо з огляду на те, що в даний момент кількість парафіян УПЦ КП й УАПЦ разом узятих не становить і половини кількості парафіян канонічної УПЦ.
Фактично наші святі отці від УПЦ КП й УАПЦ самим підписанням договору в Константинополі продемонстрували рішучість до загострення взаємин із УПЦ. І це ще не все: рішення підтримав сам патріарх Варфоломій, оскільки, якщо вірити зверненню УПЦ КП до ЗМІ, він визнав незаконність передачі Київської митрополії Московському патріархату 1686 р. і, відповідно, незаконність усіх рішень Російської Православної церкви щодо України. Можливості подібного «визнання незаконності» залишимо для розгляду богословам і фахівцям із церковного права. Головне для нас інше: Варфоломій відмовляється від свого наміру більше не йти на загострення взаємин із Московським патріархатом, висловленого ним два роки тому. Тобто, ми цілком можемо очікувати свого роду «естонського варіанту», котрий, як ви пам’ятаєте, не тільки не розв’язав конфлікт, а й підлив оливи у вогонь. З тією лише різницею, що Україна — не Естонія: там йшлося про досить невелику кількість православних у країні з переважним протестантизмом. Нагадаю також, що коли Варфоломій говорив свого часу про можливість канонізації Єдиної Помісної церкви в Україні, він припускав єднання трьох гілок православ’я: УПЦ, УАПЦ й УПЦ КП. Якщо зараз він погодився на об’єднання двох і канонізацію того, що з цього вийде, він автоматично благословив новий сплеск міжконфесійних конфліктів в Україні.
Що ж, можливо, це єдиний шлях створити жадану Єдину Помісну церкву в нашій країні. Хоча б тому, що УПЦ (тобто Московський патріархат) не виявляє бажання йти на поступки. Чи то не вірять у серйозність намірів Константинопольського Патріарха, чи то занадто впевнені у своїх силах. Та й що Москві до того, що в Україні православні знову будуть кидатися один на одного з кулаками?
На цьому можна було б закінчити. Але хочеться наголосити ось на чому: за опитуваннями громадської думки, проведеними Центром економічних і політичних досліджень і опублікованими у №10 журналу «Національна безпека й оборона», чомусь не так вже багато наших співвітчизників жадають Єдиної Помісної Православної церкви. Зате припинення міжконфесійних «розбірок» хочеться абсолютній більшості. Але схоже, модель об’єднання, запропонована нашими ієреями й Константинополем, знову всіх бажань не врахувала: єдність загрожує обернутися боротьбою, як і вчили класики...