Щороку на початку жовтня зазираю на веб-сторінку Держкомтелерадіо з цікавості та в надії не знайти анонсів на кшалт «День української книги», бо ніяк не збагну, який воно має стосунок до книги. Лише думка про таку можливість чомусь викликає асоціації з далекою від високої полиці атрибутикою Октоберфеста та Сорочинського ярмарку. Хто з читачів про Франкфурт нічого не чув, то скажу, що меду й вина там не дають; а хто тут бував, то погодиться, що презентація на Національному стенді — видовище з року в рік не з найкращих. Натомість знаходжу єдину офіційну подію з українською участю в програмі заходів ярмарку — багатообіцяючу дискусію «Забутий центр Європи?» Переповідати всі події ярмарку немає сенсу. Про них будуть писати в спеціальних таблоїдах-випусках «Франкфуртер Алльґемайне Цайтунґ» зі щоденним тиражем 25 тис. Натомість торкнутися теми великої білої плями на «книжковій карті Європи» зайвим не буде.
Як і здогадався шановний читач, Україна цьогоріч не почесний гість. Але ж чому нам така честь ніяк не випадає? Та ж бо за фразами «позитивний імідж», «почесний гість», «літературна нація» чи «видавнича метрополія» має стояти послідовна державна політика, концепції та програми з популяризації читання, поширення вітчизняної літератури за кордоном і підвищення її популярності, стимулювання міжнародного культурного співробітництва. І чи варто тут винаходити ровер? Приміром, та ж Німеччина, а точніше Інститут ім. Ґете, за підтримки з одного боку держави, а з другого — приватного сектора економіки, регулярно проводить конкурси на підтримку німецькомовних перекладів, запрошує сучасних авторів на зустрічі з українськими читачами, влаштовує семінари для видавців і розповсюджувачів книгопродукції. Діяльність Інституту в Україні фінансово підтримують, наприклад, АТ Bayer, Lufthansa, Ruhrgas, Siemens. Зовнішня культурна політика Німеччини сформувалася завдяки Віллі Брандту, який закріпив за нею статус «третьої колони» зовнішньої політики. Нинішній голова МЗС Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайер продовжує політичну традицію «культурної політики як третьої колони поряд з дипломатією й економічною політикою».
Нагородження Юрія Андруховича Ляйпцизькою премією за європейське порозуміння вочевидь замало. Літературні твори українських авторів у перекладах не потрапляють до рейтингів «Шпіґеля» й інших видань, а також радіо- і телепередач. Натомість два роки поспіль — Марина Левицька, українка з Великобританії.
Отож і не дивно, що Україна у свідомості німецьких громадян усе ще «нічийна земля». Напевно, їхнє байдуже й упереджене ставлення до нас обґрунтоване нашою бездіяльністю і непослідовністю. У травні 2005-го
уряд України звернувся до керівництва всесвітньо відомого Франкфуртського книжкового ярмарку із запитом про участь у цьому форумі як почесного гостя 2008 року. Було передбачено створення оргкомітету із забезпечення участі України у Франкфуртському міжнародному книжковому ярмарку 2008 року. Результат, як бачимо, ніякий. Чи мали тоді чиновники бодай якесь уявлення щодо можливостей здійснення своїх планів? А може, варто було у 2005 році таки дослухатися порад Дітмара Ґерхарда Штюдемана, тоді посла Німеччини в Україні, про створення міжурядової робочої групи з підготовки до почесної участі України в 2008-му. Аж тут погляньте, минулого року знову: «Головними здобутками України на Франкфуртському книжковому ярмарку, безперечно, є... (серед іншого) попередні домовленості про 2012 рік — бути почесним гостем Франкфурта... Керівники офіційної делегації України... у ході ознайомлення з експозицією почесного гостя Франкфурта — Каталонії — визначили основні етапи підготовки до участі нашої держави у цій престижній книжковій виставці у 2012 році». Що ж — і віра не вмирає, і надія ще живе. Аби знову не вийшло, що ще не «перескочили» 2008-й, а вже «плясь...» До речі, організатори Франкфуртського ярмарку в особі Владки Купської вже цікавляться ходом підготовки України.
Місцем проведення німецько-української дискусії є Міжнародний центр Франкфуртського ярмарку — «місце зустрічі літератури і політики». Українська дискусія стоїть відразу після заходу «Російські детективи» з участю письменниць, які вже давно популярні в Німеччині. Українську сторону представляють Юрій Андрухович та Юрко Прохасько, визнаний популяризатор німецької культури в Україні (лауреат премії
ім. Фрідріха Ґундольфа Академії німецької мови і літератури). А от німецьку — Інститут ім. Ґете та Німецька академія мови і поезії в особі Маріон Гаазе і Кляуса Райхерта.
Недавно культовий німецький літературний критик і журналіст Марсель Райх-Раніцкі лаконічно відповів на запитання, що повинен мати роман, аби подобатися: «Потрібно небагато, але ця малість — рідкісна». Для міжнародного визнання літературної України потрібна також малість: усього лише продумана культурна політика. Цікаво, що показником «літературної нації» німці вважають щорічну кількість нових видань і перевидань, яка там становить 95 тисяч. Німеччина — країна книжок. Та хіба тільки книжок, скажете ви. Однак саме ця риса чи не найпоказовіша для розвиненої держави. Адже, книжка в ринкових відносинах — такий самий товар, як і решта, а книговидання — бізнес.
Інвестиції в доросле майбутнє читаючої й літературної (тобто з цінними літературними надбаннями і незважаючи на тимчасову кризу укрсучліту) нації варто вкладати вже сьогодні, щоб потроху перестати читати тільки казки й змогти пересісти на двоколісний велосипед. Звісно, якщо хтось потурбується про європейські доріжки.
Франкфуртський ярмарок — форум фахівців книговидавничої галузі. Головна мета офіційної країни-гостя — представити свій книжковий ринок, і значною мірою німецькою мовою. От декілька цифр з історії ярмарків. У 2003 році Росія представляла себе творами 150 літераторів. 488 назв книжок німецьких авторів було перекладено за перше півріччя цього року (на момент відкриття Московського ярмарку-2008. До ярмарку 2006 року уряд Індії профінансував переклад німецькою мовою понад 150 літературних творів. І хоч би яким важким був шлях Туреччини в Європу, проте як почесний гість Франкфурта вона вже також відбулася, попри те, що тільки два роки тому німецький читач знав лише окремі видання небагатьох турецьких авторів. З української літератури німецькою мовою на сьогодні налічується 21 позиція, сім сучасних літераторів і дві антології. Все можна замовити в будь-якій книгарні. З класики одиноко стоїть «Кассандра» Л.Українки. І зовсім свіже швейцарське видання «Звучання сонячних кларнетів» із П.Тичиною, М.Рильським і Б.-І.Антоничем. Слід віддати належне видавництву Brodina (15 назв книжок) і подвижницькій праці Анни-Галі Горбач, відзначеної два роки тому Орденом за заслуги ФРН.