Саме фестивалі нині диктують моду. Тобто стилістику. Що ми вважатимемо «своєчасним», «популярним», «крутим», «альтернативним» і навіть «фольклорним» визначають, виковують і вмуровують у свідомість саме фестивалі. І оскільки ми як і раніше маємо досить уривчасту інформацію з найбільших світових конкурсів, уявлення про відповідні процеси «там» у нас як і раніше спорадичне та запізніле, увага до того, що «просувають» наші фестивалі, у нас особливо гостра. Ми як-не-як теж Європа і навіть претендуємо на деяку «центральність». Йдеться в даному разі, звісно, не про геополітичні перспективи. Ми про культуру. Ось і буклет фестивалю «Слов’янський базар» указує на те, що Київ — культурна колиска братніх слов’янських народів. Тобто в плані творчому Києву (фестивалю) й карти в руки: вибирати кращих, диктувати стилістику, спиратися на традицію й т.д. Тому так хотілося побачити й почути все, подивитися на всіх, намалювати собі картину нашого, слов’янського вічного та прекрасного.
Слід сказати, що наголос на традицію цього року був особливо сильно помітний. Ну так сильно — аж до відчуття якогось колапсу. Ті ж улюблені імена. Так, улюблені. Але всі ті ж самі. Багатьох імен покоління більш молоде просто вже не пам’ятає, і фраза одного з високих гостей про те, що фестиваль виявився зустріччю «із зірками моєї молодості», сказана з кращих міркувань, може бути витлумачена аж ніяк не на користь фестивалю.
Так, «Слов’янський базар-2000» спробував, як і в минулі роки, зробити таку собі альтернативку, організувавши концерт рок- і фольк-груп на Михайлівській площі. Але тут вийшло не дуже добре — концерт проходив напередодні Дня відсічення глави Іоанна Предтечі, й парафіяни Михайлівського Золотоверхого, з’явившись на всеношну, були явно не в захваті від досить непоганої «альтернативки». Звісно, усі захоплення все одно не охопити, але позаяк фестиваль робить наголос на «слов’янськості», можна було б зважити на старі слов’янські святині.
Саме найяскравіші моменти фестивалю були пов’язані чи не зовсім із слов’янською традицією, чи не зі слов’янською зовсім. Надзвичайне враження справили на тих, хто виявився «в курсі», джазові концерти в Колонному залі ім. Лисенка. І в цьому не вельми слов’янському жанрі, що цікаво, вразили саме слов’яни — виконавці з України, Польщі, Росії. Утім, ім’я Олексія Козлова, який вів ці концерти, саме по собі може розглядатися як свого роду знак якості.
Безсумнівною кульмінацією фестивалю (хоча його організатори вважають кульмінацією конкурс молодих виконавців — ми з цим погодитися не в змозі) став концерт голови журі конкурсу Мішеля Леграна та члена журі Тамари Гвердцителі. Першу дію концерту маестро протримав «на собі» — він виступав у ролі диригента, піаніста, шансоньє й конферансьє. Незважаючи на похилий вік, автор безлічі улюблених мелодій, які не стали народними тільки тому, що прийшли до нас з Заходу, виявився рухливим, світлим і чарівним. Досить було б одних «Шербурзьких парасольок», аби стати кращим і улюбленим, але цей твір далеко не єдине досягнення творчості Леграна: він написав музику до понад 200 фільмів, випустив більш як 100 альбомів, його пісні виконували найпопулярніші співаки світу. На початку концерту в Палаці «Україна» Легран представив слухачам попурі зі своїх найвідоміших мелодій у виконанні Національного заслуженого симфонічного оркестру. Вибір саме цього колективу видався вельми дивним. Тобто немає сумнівів у тому, що цей оркестр — краще, що в нас є. Але це краще працює в трохи іншій стилістиці, в інших жанрах. Річ у тім, що аналогічні колективи на Заході, й особливо в Америці, «натреновані» на музику «легку» — мюзикли, твори джазового плану й т.п. Наші ж оркестри винятково академічні. Музика Леграна у виконанні нашого оркестру пролунала дещо сухувато.
Справжній же Легран розпочався, коли сам маестро сів за рояль і почав імпровізувати. У другому відділенні до нього підключилася Тамара Гвердцителі. Вона виконала пісню «Магічне піаніно», написану Леграном спеціально для неї. І після цього вечір продовжили імпровізації — тепер у чотири руки на двох роялях. Те, що голос Гвердцителі дивовижно сполучається з французьким репертуаром, помітили давно, коли на одному з «золотих Орфеїв» вона одержала найвищу оцінку за пісню з репертуару Едіт Піаф. Свою прихильність до французької музики вона підтвердила й цього разу чудовим виконанням пісень Леграна. Її голос здається якимось важким, виривається з глибин і тому відчайдушно напружений, але не надривний, він дивовижно збігається зі стилістикою шансона.
Попри все захоплення музикою Леграна й любов до неї, сумно усвідомлювати, що все прекрасне так само, як і все безперечно добре, сміливе, славнозвісне та істинне, ми як і раніше шукаємо в минулому. Але коли Легран — це те минуле, яке ще довго залишатиметься сучасним, то про переважну більшість імен, подій, музики «Слов’янського» цього не скажеш. Як, утім, і про всю нашу гастрольно- фестивальну картину. На жаль, окрім джазових акцій та акції на Михайлівській площі, жодна подія не представила жодної сучасної зарубіжної суперзірки. Та й не тільки зарубіжної. «Слов’янський базар» так і не переборов своєї ностальгійності, на яку вказують останні два-три роки. Його девізом залишається «Минуле», притаманне нам кивання на славну історію. Яка, коли нею намагаються підмінити живе й справжнє, набуває сірого кольору й розпочинає тхнути нафталіном.