Нам не дано передбачити... Коли Леонід Осика в середині 70-х робив фільм під назвою «Тривожний місяць вересень», він навряд чи міг припустити, що піде в інший світ саме у вересні. Але так сталося — минулої неділі його серце, змучене багатолітньою хворобою, зупинилося. Величезна втрата, хоча, на жаль, давно передбачувана. Всі останні роки Осика був прикутий до ліжка, і тільки шалена, фантастична любов дружини Світлани утримувала його на цьому світі. Тепер усе, межу перейдено.
Так, ми вже обвикнулися з думкою, що він однією ногою десь там, за обрієм цього життя. Однак знали: він є. Безмовний, безсловесний. Свій останній фільм, «Гетьманські клейноди», він зняв 93-го року. І замовкнув. Так трагічно збіглося це з мало не повною зупинкою серця нашого кіно. Шістдесятник Осика був одним із його символів, режисером-поетом. Його німота стала живим докором. Чи не тому на нього, коли вже не працював, посипалися звання, премії: народний артист, лауреат Шевченківської премії... За три дні до смерті чоловіка Світлані вручили ще одну Державну — імені Олександра Довженка. Хоча державі режисер Осика не потрібен, кінематографісти для неї вже давно небіжчики. Чи не тому так багато смертних або посмертних нагород — Іван Миколайчук, Вілен Калюта, Леонід Осика... На смертному одрі чи під могильною плитою ми чомусь страшенно подобаємося можновладцям. Хто там наступний?
Помирав він не один раз. У півтора року, 1941-го, він помер уперше. Бомби і кулі, бездиханний маленький Льоня вже на столі, хтось майстрував маленьку труну. Як розповідала сестра, Ніна Михайлівна, прийшла якась бабця, сказала, що в нього «дитяча хвороба», і накрила чорною хусткою. Несподівано він став оживати і плакати. Страшно подумати, скільки обдарованих дітей не воскреснуло тоді.
Діти війни... Осики жили в ті роки у Фастові. Бій, вони ховаються в окопі, з якого німець відстрілюється з кулемета. Сестра запам’ятала: порохові гази пекли обличчя, і Льоня гірко плакав. А потім на них посунув танк. Не доїхав, слава Богу. І облави, і голод, і холод. Свідомість просякла війною наскрізь. Тіло теж. Якщо ви в дитинстві плакали, мріючи про окрайчик хліба, ви знаєте, що це таке. Якщо в тріскучий мороз ви на санчатах тягнули виварку з водою з далекої криниці, як п’ятилітній Льоня, — ви це згадаєте також.
З війни повернувся Михайло Осика, батько, і це було на той час нечуване щастя. Жили в Києві, на Солом’янці. Вечорами сім’я збиралася разом, уголос читали «Катерину» Тараса Шевченка. Всі плакали, а Льоня малював «москаля на коні». Чи не з тих вечорів невигубна любов до українського літературної класики, яку він неодноразово переносив на екран?
Потім було Одеське художньо-театральне училище і опанування фахом художника-гримера-портретиста. Звідси, напевно, незмінна увага Осики до життя людського обличчя на екрані, уміння оцінити акторський потенціал насамперед за роботою на крупному плані. Адже він відкрив для кіно не одного актора — Бориса Хмельницького, Антоніну Лефтій, Сергія Романюка та багатьох інших, а декого перебудував на інший лад. Найяскравіший приклад — Костянтин Степанков, який у «Камінному хресті» розкрився як актор видатного таланту перевтілення, здатний відкрити в герої воістину шекспірівські глибини.
Після ВДІКу Осика приїжджає в рідний Київ. У середині 60-х кіностудія імені Довженка трохи несподівано перетворилася на кузню найяскравіших індивідуальностей. Ренесанс, колізії справжнього відродження, яскраво нагадали легендарні 20-ті роки. І те ж таки відчуття, що твориш щось абсолютно нове, унікальне, те, що рухає людину, націю, людство до нових вершин. Найповніше і всебічно це відчуття виражав Сергій Параджанов, саме він привчав своїх соратників по мистецтву відчувати себе геніями. Іван Драч одного разу розповів про зйомки «Камінного хреста» — молоденький, маленького зросту Осика нагадував йому Наполеона. Він і справді був ним у кіно, виграючи бій за боєм: «Та, що входить в море», «Хто повернеться — долюбить», «Захар Беркут», «Тривожний місяць...».
Про «Камінний хрест» годі й говорити: абсолютний шедевр українського і світового кіно, знятий за оповіданнями геніального Василя Стефаника, розповідає про сутичку віджилої патріархальної й новонароджуваної особистісної свідомості. Ось тільки великий навколишній світ не дізнався про видатний фільм, його просто нікуди, на жоден фестиваль не послали. А незабаром почалися і відомі переслідування українського поетичного кіно. Головною причиною, здається, була непідконтрольність поетичного, асоціативного мислення, наявність у ньому прихованих ходів і натяків. А вже цього влада в нас не любила ніколи — ні тепер, ні тим більше раніше.
За часів перебудови Осика було піднісся духом, чому значною мірою сприяла велика, щира, по-справжньому висока любов (його дружина, акторка Світлана Князєва стане до того ж і ангелом-хранителем, який проніс його над безліччю безодень). Кращий із його останніх фільмів — «Увійдіть, стражденні!» — про крихку слабкість природного, багато в чому ще патріархального світу під натиском нахабної, безцеремонної цивілізації. Схоже, шістдесятник Осика нутром відчував небезпеку, яка цідилася від нового типу людського співжиття.
Прощавайте, дорогий Леоніде Михайловичу! Ви відійшли у світ класики, у світ, непідвладний людському суду. Однак пам’ятатимемо Вас живою, абсолютно земною і складною людиною. Екран не гасне, і Ваша душа, як зірка, світитиме нам усіма тернами побуту та буття.