Те, що Україна славиться голосами — загалом відомо всім. Окрім телевізійних каналів, які пропагують виключно безголосся. От і недавня радісна звістка з конкурсу Чайковського: наш Олександр Цимбалюк, бас з Одеси, став золотим призером цього престижного музичного форуму. Сьогодні його графік щільний і насичений: Одеса, Москва... Днями — Кельн, де Володимир виконав гімн України перед початком боксерського матчу Володимира Кличка — Лаймона Бюстера. У своєму першому ексклюзивному інтерв’ю спеціально для «ДТ» Володимир Цимбалюк розповів про своїх педагогів, конкурсні враження, західні ангажементи і… гімн на рингу.
Одеса, звичайне диво
— Олександре, звісно, усіх цікавить, «звідкіля він такий узявся», із чого ви починали, звідки старт?
— Нічого особливого, напевно, про себе не розповім... Усе досить прозаїчно. Народився у Одесі. З чотирьох років почав займатися музикою. Грав на фортепіано. Потім захопився живописом. Але в підлітковому віці музичні уподобання усе ж таки переважили. І я вступив до музичного училища за класом ударних інструментів: ксилофон, барабани... А коли закінчив, виникла дилема: або армія, або консерваторія. Барабанщиком я бути не захотів. Живопис перейшов у категорію любительських занять. Хоча в мене бували навіть невеликі виставки. А ще в училищі я співав у хорі. Брав уроки вокалу. Потім і виникла ризикована думка: спробую вступити на вокальний факультет! Коли є велике бажання, то іноді трапляються дива. Цього разу і сталося звичайне диво.
— Майже як у творі Шварца?
— Якоюсь мірою... Я займався із педагогами, серйозно готувався. І вступив.
— Одразу до Навротського?
— Так. На кафедрі розподіляли навантаження. І я потрапив до Василя Всеволодовича Навротського. А далі... На першому курсі став учасником конкурсу «Нові імена» — вже в Києві. Професор Галина Анатоліївна Поливанова теж допомогла мені розкрити в собі якісь якості, допомогла зрозуміти, що в мене виходить. Щоправда, коли я ще навчався, не до кінця вірив, що це моє. І навіть інколи несерйозно ставився до занять. Потім одержав премію у Карлових Варах в Чехії. Потім — у Словаччині в Трнаві. На конкурсі Алчевського в Харкові... Рік тому була перша премія на конкурсі Олени Образцової. Цієї весни здобув у Італії першу премію на одному з конкурсів. Коли закінчив консерваторію і вступив до аспірантури, невдовзі поїхав у Гамбург...
— Шукати музичне щастя у Німеччині?
— Просто звідти надійшла пропозиція. Щоправда, до цього я і раніше співав на півдні Німеччини — виконував українські народні пісні, брав участь у доброчинних акціях із фольклорним ансамблем «Збиранка». Їздили два роки і виступали в кірхах, будинках престарілих, лікарнях, школах... Уявіть, саме під час цих поїздок дізнався багато корисного для себе. Бас Паата Бурчуладзе запропонував мою кандидатуру Гамбурзькій опері, оскільки театр тоді був у пошуках молодого баса.
— А хто вам допомагав готувати програму на конкурс імені Чайковського?
— Величезна роль у цьому Людмили Іллівни Іванової — дружини Євгена Миколайовича Іванова, безумовно, Василя Всеволодовича Навротського, він професор Одеської консерваторії і мій педагог. Він продовжує традиції свого вчителя — покійного Іванова. І ще допомагала Тетяна Петрівна Книшова — заслужена артистка України, концертмейстер. Вона акомпанувала мені і на конкурсі в Москві.
Традиції одеської вокальної школи загальновідомі. Може, вони і зазнають незначних змін, але є база. Є настрій. А це досить важливо і цінно, щоб школу зберегти. Є в одеській вокальній школі й особлива техніка, і вміння створювати енергетичні посилання. Але як теоретично визначити основи одеської вокальної школи? Я б не взяв на себе таку місію. Просто треба спілкуватися з педагогами, слухати записи... І тоді — можливий результат.
«Кличко був теж для мене підтримкою»
— Дійсно, гарних голосів одеська консерваторія дала чимало... А чим, на ваш погляд, відрізняються вітчизняний і західний оперні ангажементи?
— Західний стиль працює на «віджим». Це індустрія постійного максимального одержання від тебе всього того, на що ти здатний. У нас з артистом возяться, постійно дають поради, підучують, переживають, вболівають. А там — кожен сам по собі. Як у джунглях. І потім — велика різниця у фінансах. На оперні постановки у тому самому Гамбурзі витрачають величезні кошти. На спектаклі запрошуються відомі солісти, режисери. Це ж завжди піднімає престиж театру.
— Хто найчастіше фінансує такі оперні проекти в тому ж Гамбурзі? Держава?
— Звісно ж ні. Держава не осилить фінансування театру. І в цій справі беруть участь дуже багато приватних структур.
— А як у вас складаються відносини з новим диригентом-інтендантом Гамбурзької опери, що нещодавно змінила Інго Метцмахера, який працював там із 1997 по 2005 рік і очолював оперу і симфонічний оркестр Гамбурга?
— Симона Янг — диригент і піаністка, яка концертує, — приїхала в Німеччину з Австралії. Її довго умовляли обійняти посаду інтенданта, оскільки вона дуже працездатна, дієва. Мало не ночує у театрі. І концерти дає, і в театрі стало більше прем’єр. До нас зачастили зірки. Я от співав не так давно з Едітою Груберовою, Роберто Сканд’юцці, Хосе Кура. Познайомився з Пласідо Домінго. Багато наших виконавців були задіяні в спектаклях гамбурзького театру: Олена Заремба, Ольга Романько, гастролювали кілька тенорів.
— Як ви для себе визначаєте місії диригента і режисера в оперному театрі взагалі й у певній постановці зокрема?
— Вони доповнюють один одного, допомагають, взаємодіють між собою. Режисер робить те, що ми бачимо на сцені, а диригент — те, що чуємо.
— Зараз багато західних оперних проектів рухаються по лінії модерністської стилістики: наближене до природного освітлення, мала й умовна кількість декорацій і реквізиту, співаки співають, інколи стоячи спиною до залу... Але й наша традиція романтичного оперного театру поки що в силі. Як ви оцінюєте ці паралельні тенденції?
— Однозначно позитивно. Оцінювати обидві тенденції негативно — і ніяково, і нерозумно, і незграбно. Експерименти, пошуки нових способів сценічної виразності — не лише ідей режисера — звичайно, не завжди бувають удалі. Я сам брав участь у різних експериментальних проектах, які були згодом закриті. Але є й такі, сценічне життя яких успішно продовжується. Упевнений: у оперному мистецтві не можна все сприймати буквально, натуралістично. Не треба і надто далеко йти в експерименті. Має бути золота середина. Синтез. Наш слов’янський театр, звичайно, передбачає духовність, піднесену емоційність. І нерідко західні виконавці з ноткою заздрості, чи що, кажуть: от, мовляв, скільки у вас емоцій!
— А от ви стримували емоції чи, навпаки, не скупилися на них, коли виконували гімн України в Німеччині?
— Уявіть... Я — у Москві. Дуже тяжкий конкурс. Втомився психологічно. І голос втомився. Несподівано дзвінок: чи не бажаєте виконати гімн на матчі знаменитих боксерів у Кельні? Я не вагаючись погоджуюся! Це і приємно, і престижно. Ні про які гроші не могло бути й мови, адже це насамперед потужна реклама для мене. Сподівався, що це буде і моральною підтримкою з мого боку Володимиру Кличку. Та й для мене він теж був як підтримка. Правда, відіграла свою роль різниця годинних поясів: я співав о третій годині ночі за московським часом. І перед цим виступом дуже засмутився, оскільки монітори перестали працювати. Чи навмисно так зробили? Потім з’ясувалося, що співати треба а-капела. Коли стоїш на висоті десять метрів над землею і бачиш 20 тисяч людей у залі, тому що йде трансляція на 109 країн світу, то усвідомлюєш величезну відповідальність... Тут навіть один куплет проспівати непросто...
«Поки що працюю на майбутнє»
— Олександре, конкурс Чайковського позаду. А що попереду — в творчому плані?
— Незабаром лечу в Італію, де буде майстер-клас. І фестиваль, у якому братимуть участь такі знамениті співаки, як Веріано Лукетті, Мієта Зігеле. Ще — Петербург, де під егідою Олени Образцової відбудеться відкриття її конкурсу оперних виконавців. Співатимуть Россіні і Рахманінова... А потім — Гамбург, де кипить робота: відразу поринаю в оперу «Біллі Бад». Це модернова постановка Бенджамена Бріттена. Ще було нещодавно прослуховування у Іспанії...
— Якщо дозволите, про матеріальний аспект питання... Ви задоволені цим «боком медалі» за нинішньої видимої потрібності?
— Поки що працюю швидше на майбутнє. І голос мій ще не цілком сформувався. Оскільки становлення басів відбувається до 40 років. Беруся не за всі партії, щоб не «зламати» вокал.