14 жовтня в Національному академічному театрі драми імені Івана Франка відбулася прем’єра: франківці частували публіку романтичною драмою «Я, Генрі II» за мотивами п’єси Джеймса Голдмена «Лев узимку» (режисер-постановник Юрій Кочевенко). Цю романтичну історію про кохання та владу, про те, як люди, котрі рвуться до влади, потребують до того ще й любові, можна було назвати легендою про поєдинок короля та королеви, які люблять і ненавидять одне одного, поєдинок, у якому гору бере королева Елінор, відома в історії як Елеонора Аквітанська. Лінія кохання-поєдинку, коли «ти вчора зреклася мене, (!) знаю, вернешся завтра покірна», витримана у виставі майстерно, тим більше, що акторський дует для цієї мети підібрано достойний — народний артист України Лесь Задніпровський (Генрі II) і заслужена артистка України Людмила Смородіна (Елінор).
Класик сказав, що кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму, а нещаслива королівська сім’я, як випливало з вистави, нещаслива подвійно. Політичну драму було подано в постановці як драму сімейну: жодних політичних чи соціальних сил — є лише члени однієї нещасливої сім’ї, котрі борються за владу на тлі кохання-поєдинку короля й королеви. Адже влада — справа сімейна, як іноді й дітовбивство. Щоправда, до дітовбивства в сім’ї англійського короля Генрі не дійшло, але всі інші пороки демонструвалися, бракувало лише інцесту — на закуску. Втім, деякі натяки на нього були, та вони залишилися тільки натяками.
Найяскравішим представником порочної королівської сімейки виявився середній син Джефрі. Заслужений артист України Остап Ступка грав колоритного мерзотника, такого собі змія підколодного, але якщо принц Джефрі тягнув на лиходія Шекспірових масштабів, то два інших принци (Анатолій Чумаченко — Річард і Назар Задніпровський — Джон) разом із французьким королем Філіпом (Володимир Зозуля), радше, схожі були на героїв водевілю.
Взагалі, в новій постановці театру крізь драматичне шаленство раз у раз пробивалися водевільні інтонації, а герої-змовники іноді нагадували водевільних простачків, які щонайменшу змову належним чином продумати не можуть. Ці водевільні моменти в романтичній драмі видавалися трохи недоречними. Втім, який час — такі й пісні... Отож жанр у новій постановці франківців виявився гібридним — не романтична драма, але й не водевіль, загалом — драма постромантичних часів.
Втім, деякі сцени були моторошними та лиховісними — це відчуття жаху і трагедійної ваги досягалося завдяки символічному вирішенню кульмінаційних моментів вистави. Так, у сцені, де король Генрі зрікається своїх синів-інтриганів, принци вчепилися в меч — символ державної влади, — і батько викотив їх із королівських покоїв, як на похоронному візку. Цей похоронний візок ставав то троном, то підмостками, іноді в ньому вгадувалася плаха, на яку, втім, не потрапив жоден герой вистави. Щоправда, коли принци вдавалися до інтриг, весь трагедійний наліт втрачався — на макбетів і макдуфів ці змовники вочевидь не витягували. Здавалося, що це водевільні герої навіщось говорять про громадянську війну та батьковбивство, а насправді збираються лише мирно обшахраювати якогось літнього родича.
Французька принцеса Еліс (заслужена артистка України Інна Капиніс) на початку вистави грала, швидше, інженю, аніж трагічну героїню. Але коли у фіналі принцесі знадобилося стати справжньою фурією, котра вимагає від коханця-короля вбити трьох синів одразу, — фурії публіка так і не побачила. Куди більш лиховісною була королева Елінор: на початку вистави — безправна ув’язнена, наприкінці — тріумфуюча переможниця. Отож постановку цю з однаковим успіхом можна було назвати «Тріумф королеви», — Елінор узяла гору з нульовими шансами на успіх і навіть душевно наблизилася до свого втраченого чоловіка. Загалом, не «Хай живе король», як гримів позірний народний натовп за стінами позірного королівського палацу, а «Хай живе королева». Адже вона перемогла...