Нещодавно у Національному музеї Траса Шевченка завершила роботу масштабна виставка «Відроджені шедеври», організована Національним науково-дослідним реставраційним центром України. Цю експозицію можна було б назвати творчим звітом Центру «з нагоди сімдесятиріччя» однак праця реставратора надто інтровертна і засадничо позбавлена метушні. Отже, йдеться не про ювілеї і «видатні досягнення», а про те, щоб спробувати осмислити реальну суспільну функцію такого непомітного і, здавалося б, неактуального фаху, як реставраційна справа.
Реставраторам належить досить неординарна роль: опікуватися автентикою минулих епох з допомогою технологічних досягнень сучасності. В Україні існує школа реставрації з давніми традиціями й унікальним досвідом — в цьому, зокрема, можна переконатися, відвідавши виставку. Водночас слабка інфраструктура, обмежений ринок праці стримують розвиток цього потенціалу, в результаті реставрація у нашій країні перебуває у статусі якогось дивного раритету, який сам потребує негайної реставрації.
Така ситуація створює загрозу для музейного фонду України. На сьогодні термінової реставраційної допомоги вже потребують близько 770 тис. одиниць музейних предметів, і ця цифра постійно зростає. Між тим, вітчизняні реставраційні можливості дозволяють обслуговувати близько 3600 одиниць за рік.
Утім, без реставраторів важко уявити не лише музейну справу (зокрема — фондову роботу), але й, скажімо, структуру сучасного арт-ринку. Так, у США та Європі антикварні галереї мають по кілька штатних реставраторів, а за потреби запрошують для консультації музейних фахівців. Лише реставратор, знаючи, як роки змінюють фарбу або лак, може визначити точний час написання картини. І коштують послуги реставраторів недешево, нерідко сягаючи третини вартості оцінюваного твору. Відповідно, вартість самої реставрації ще вища. Західні реставратори можуть собі це дозволити, бо працюють на глобальному ринку і за респектабельністю соціального почування близькі до касти ювелірів.
І тут би державі заробляти як іміджеві, так і фінансові дивіденди на праці реставраторів, адже українські фахівці цілком могли б проводити майстер-класи, виконувати складні «операції» або давати консультації за кордоном. Однак для цього потрібно, щоб вони краще орієнтувалися в тенденціях розвитку реставраційної справи, насамперед у застосуванні технологічних новацій. Звісно, реставратори повинні вміти працювати не лише вручну, але й на найсучаснішому обладнанні. Без солідних державних інвестицій тут не обійтися. Але і реставраторам варто виявляти більше ініціативи і вчитися працювати в ринкових умовах.
За словами генерального директора ННДРЦ Світлани Стрельникової робота з приватними замовниками нині становить близько одного відсотка від загального обсягу їхньої роботи. Левова частка робочого часу йде на виконання держзамовлень: «лікування» творів із музейного фонду, робота із зверненнями «органів» (СБУ, МВС, Держмитниця). Центр також забезпечує діяльність комісії з атестації художників-реставраторів України. Оперативній роботи перешкоджає застаріла технологічна база. «Ми працюємо на обладнанні якому подекуди по п’ятдесят і більше років, з 1990-х років Міністерство культури, якому підпорядкований центр, не виділяє грошей на оновлення основних фондів» — зазначає Світлана Стрельникова.
Становище почасти рятує майстерність співробітників, котрі можуть будь-яку операцію виконати вручну. Це досягається спадкоємністю досвіду. Центр має в штаті фахівців, які працюють майже сорок років на одному місці. За цей час тут утворилися цілі династії.
Проте сучасна реставрація — це не лише майстерність, але й технології, і не все можна компенсувати ручною працею. Так, без точного діагностичного обладнання реставраторам нерідко доводиться діяти наосліп. Для якісної реставрації графіки, книг і старих документів сьогодні необхідні апарати, — наприклад, доливні машини — які дають змогу виконувати буквально мікронні операції.
Інша проблема полягає у тому, що Центру катастрофічно бракує площ, нині його підрозділи розкидані по різних районах Києва у старих непристосованих будівлях, на які, до того ж, хтось постійно претендує.
У перспективі ситуацію має виправити перехід реставраційного центру до складу комплексу «Мистецького арсеналу». Але тут теж не все ясно.
На сьогодні центр отримав близько 700 кв.м. в адміністративному корпусі Державного підприємства «Мистецький арсенал», але це тимчасовий вихід із становища. По-перше, потреба Центру для повноцінного і безпечного функціонування становить мінімум близько 3 тис. кв.м.; по-друге — споруда, де тепер розміщена адміністрація ДП, у перспективі підлягає знесенню. Центру однозначно потрібна нова споруда, і це передбачено у завданні міжнародного архітектурного конкурсу, який наразі проводиться «Мистецьким арсеналом». Однак усі домовленості щодо майбутнього реставраційного центру залишаються усними і майже приватними, ніхто з «відповідальних осіб» не хоче брати на себе відповідальності документально зафіксувати процес інтеграції Центру в структуру «Мистецького Арсеналу».
Ігор Кожан, генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького
Ми маємо, певне, найбільшу в Україні фондову збірку іконопису, збірку різьблених предметів з дерева, збірку графіки, тому ми давно потребували відповідного штату реставраторів. Формувати майстерню почали з кінця 1980-х років, коли музеєм керував Андрій Новаківський. Рік у рік ми наполегливо обстоювали потребу нових штатних одиниць у цьому підрозділі, обладнували робочі місця. Сьогодні у нашій реставраційній майстерні постійно працює 35—36 чоловік.
Більшу частину сучасного реставраційного обладнання і матеріалів придбано за кошти благодійників, зі спецрахунку (це заробіток музею з екскурсій і відвідувачів), і найменше — за бюджетні кошти. Нині немає проблеми дефіциту препаратів і приладів, але є проблема грошей. Поміж друзів музею ми маємо таких поціновувачів мистецтва, які добре знають наші фонди і дають кошти на реставрацію конкретних речей.
Усі зусилля наших реставраторів зосереджені на обстеженні, профілактиці і власне реставрації фондів музею. Ми підрахували, що роботи їм вистачить не те що на все життя, а щонайменше на п’ять поколінь. Скажімо, грунтовна реставрація однієї ікони для експозиції триває від року до двох. Тому музей не може надавати послуги іншими музеям та приватним колекціонерам, хоча в позаробочий час наші фахівці в індивідуальному порядку можуть виконувати такі замовлення.
Довідка ДТ:
Підготовка кваліфікованого реставратора триває близько 12 років. Раз на п’ять років реставратори мають підтверджувати свою кваліфікацію. За даними ННДРЦУ в Україні налічується близько 200 атестованих реставраторів.
Реставраційні майстерні зосереджені переважно у великих містах. Найбільшим осередком реставраційної справи є Національний науково-дослідний і реставраційний центр України, який, крім Києва, має свої філії у Львові, Одесі, Харкові.
Нерухомими пам’ятками опікуються Реставраційні майстерні Мінбуду з філіями у Львові, Сімферополі, Одесі. При Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику діє Науково-дослідний центр реставрації та експертизи творів мистецтва; при основних музеях працюють майстерні. Велика реставраційна майстерня чисельністю близько 40 співробітників працює у складі Національного музею ім. Андрея Шептицького у Львові. Однак в окремих регіонах становище з реставрацією критичне. Так, у Дніпропетровській та Чернігівській областях працює лише по одному реставратору!