Дві поетичні збірки Емми Андієвської — «Півкулі і конуси» та «Погляд з кручі» (видавничий дім «Всесвіт») презентовано в Києві. Сама пані Андієвська — аристократична і дитинна водночас — терпіти не може, коли її називаюсь членом Нью-Йоркської групи й обурюється мовними проблемами в Україні, а точніше, сучасною руйнацією багатої і неповторної нашої мови. Адже не з пелюшок вона чула українські слова, а всупереч сірому й одновимірному для багатьох життю, а також всупереч волі батьків, захотіла вивчити українське слово і ствердитися у власній силі і відповідальності за вибір — і вивчила. «Захочеш — і будеш!»
«Вся країна — трупарня, де ще живі мерці...»
Андієвська, як ніхто інший, самодостатньо і досконало в поезії випромінює стихії буття. Мабуть, її улюблена поетична форма — це канонічний сонет, який пані Емма облаштувала зовсім по-своєму, її сонети мають консонантну риму (хоча для самої поетки точнішим видається не літературознавчий, зате музичний, термін — дисонантні рими, адже весь її внутрішній світ — це склеювання дисонансів, які спричиняються до фантастичних творінь непідвладного духу).
Вона весь час перебуває в аурі загадковості, мовчазної паузи, коли світ шукає поета, а поет заховався від світу у своїй келії. Але що поробиш: часто світ не розуміє, що потрібно поетові, і нахабно вривається в затишок гармонійних відлунь творчої лабораторії. Світ жорстокий у своїй суті, він топче і згинає. Через цей світ та мирські обов’язки пані Емма вже який рік не може завершити роман «Лабіринт», уривки з якого вона прочитала на вечорі (і мушу сказати, що тектоніка роману, його фактурна сюрреалістичність не просто вражає, а жахає й очищає водночас; це неймовірно цікавий модерний роман). Проте роман і досі живе на тридцяти сторінках, бо поетеса ніяк не наважується вимкнути свій телефон — зв’язок із подекуди очманілим світом. А роман, розумієте, не любить, коли до його авторки хтось телефонує з періодичністю у п’ять хвилин. І що робити?
Як порятуватися від світу, якому всі полярні й сибірські ведмеді наступили на вухо чуйності і милосердя?
Коли Емма Андієвська написала:
Вся країна — трупарня,
Де ще живі мерці
Виголошують промови
Про нешкідливість опромінення,
Школярі, яким жити лише кілька днів,
Влаштовують велосипедні перегони
Землею, що дихає смертю.
Звичайно ж, світ не раз ошукував Андієвську. І, на жаль, на її поетичному вечорі в Києві довелося почути доволі прозаїчні вставки, коли, скажімо, поетеса дарує видавництву «Веселка» в Києві тисячу примірників поетичної збірки, аж раптом дізнається, що в столиці її книжки читачі не можуть придбати. Чому?
Бо 250 примірників видавництво роздарувало (то, звісно, на здоров’я!), а решта (750 примірників) догниває в підвалі. І все...
Отакий шлях української поезії.
А чи могло б це відбутися з поетичною збіркою у Франції, в Бельгії, в Німеччині, в Англії? Що ж то за український феномен, який найкраще описує слово «розхлябаність» духу. Якась біганина за другорядним — ось мета суспільства сьогодні. А медіумів (які краще за академіків знаються на українській історії та мові) люди почути не хочуть. Та невже сьогодні не важко без Атлантів? А коли на місці Атлантів — пігмеї, то невже не страшно? Може, вже звикли до мілководдя? Ні, тоді вже краще потонуть на глибині...
«Вхід? Брама смерти?»
Літературознавці трактують Андієвську неоднозначно. Але часто вчені забувають, що ця людина створила самобутню поетичну систему, власний світ Слова, у який не кожному вдасться увійти. Олег Микитенко на вечорі наголосив, що розуміння її поезії може прийти не одразу. Потрібно читати і чекати... Пані Емма згадала випадок, коли Марк Твен радив, що коли анекдот не зрозуміли з 16 разу, то треба переповісти його всімнадцяте. І тоді вже точно дійде.
Поезія Андієвської — це тонкий і по-своєму герметичний світ. В Україні захищено 17 дисертацій із вивчення її творчості, але чи дійшли дисертанти суті? Багато запитань лишилося й досі без відповіді...
Пані Емма якось зауважила у приватній розмові, що бути справжнім митцем — значить постійно перебувати в Пеклі. Абсолютно погоджуюся, адже сила, яку черпає митець-медіум, — це такі високовольтні удари, такі торнадо енергій, що доводиться віддавати все, аби набути «демонічної» сили слова. От і сьогодні маємо покоління літераторів, які просто «клепають» літературу, претендуючи на місце на троні. Але хіба на щось претендує Андієвська, яка мовчанням у Мюнхені може сказати більше, ніж деякі представники сучасної літератури? І це мовчання дає змогу дослухатися до тих голосів, які інші не чують, бо їхній розум і серце затьмарено марнотою...
Єдине, чого не може прийняти поетка, так це зарахування її до Нью-Йоркської групи поетів. Для чого пані Андієвській належність до груп, коли вона сама — неперевершений голос, який має силу витворити власний красивий і незбагненний світ — і зачинитися в ньому від марноти й марнославства! Ну чого це історики літератури вписали її в канон, коли вона лише якийсь час жила в одному будинку з Бойчуком? І все.
Але й досі мовчать літературознавці, а в Україні пишуть про любовну лірику Дмитра Павличка й Ліни Костенко, а Емма Андієвська й досі — член Нью-Йоркської групи.
Емма Андієвська, попри всю уявну легкість поетичного письма, вдається до вишукування саме того єдино можливого слова. Олег Микитенко зауважує, що для її поетичного стилю велику роль відіграють паузи, довгі і страшні, позначені у книжках тире.
Страшні насамперед тому, що утворюють великий простір між написаним, даючи читачеві знайти єдино можливу думку, омовити її й доповнити поетичний космос. Але як же тоді бути з герметичністю? Однак закритість письма полягає не в тому, що його не можна дешифрувати, а в тому, що потрібно увійти в одне силове поле з автором, щоби побачити світ так, як його бачить Андієвська. А бачить вона його неперевершено.
Не буду вдаватися до деталей, проте скажу, що регістри поетичної симфонії постають зіткненням складних матерій буття. Айсберги, що втілюють величезні фрагменти світу, побачені поетичним оком, — це уламок, який відколовся від матерії вічної криги. А тире (мовчання, паузи) лише обрамлюють ці уламки світу.
Поетичний стиль Емми Андієвської, мені здалося, можна порівняти із джазом. Некерованість — і водночас величезна відповідальність за текст, прагнення до універсальної цілісності — і водночас конструювання світу з мікроскопічних фрагментів.
На обкладинці збірки «Погляд з кручі» наведено слова Марка Роберта Стеха про поезію пані Андієвської: «Шлях, який ці вірші вказують, неможливо описати чітким раціональним поясненням, бодай уже тому, що він для кожного із нас дещо інший, бо кожен сам мусить відкрити свою неповторну дорогу в «невимовне».