Павло Тичина помер 40 років тому. Але помер він… двічі. А може, й тричі? Помер, коли піднявся на поетичні емпіреї, на космічний олімп. В його поетичній музиці можна було вловити ноти з партитури самого Бога. У книжці «Простір літератури» Моріс Бланшо колись зауважив: «Смерть сама по собі від початку пов’язана з таким важким для з’ясування порухом, як мистецький досвід». І це так пасує до нього – до Тичини.
Найпершим, хто розгледів його талант, був Михайло Коцюбинський, який мовив на одному з літературних вечорів у Чернігові: «Серед нас справжній поет!»
Уся подальша творчість Тичини – це, по суті, екзистенційна смерть. Правда, до певного моменту. Бо за кілька десятиліть він «помре» вдруге. І це буде вже регресивна смерть, коли він уб’є у собі те, що дається тільки раз на життя, що дається раз на століття...
...Але була ще й третя смерть, якій не зрівнятися з цими двома. Вона найнікчемніша з усіх, бо — лише звичайна крапка в безкінечному плині енергій, що вирували в душі, що стрясали світ усередині поета, що вулканічною лавою виходили на поверхню. Вересень 1967-го — і та сама третя смерть, яка назавжди забрала його.
Що ж, власне, забрала? Тіло... Тіло, яке зреклося свого дару? Свідомість, яка боялася вибухнути на всю галактику? Можливо, в цьому винен страх зруйнувати, адже сила деструкції — зворотний бік медалі того, що мав він...
Павло Тичина.
Найбільший убивця всіх часів і народів. Гладіатор, який вийшов на арену і міг, я певен, міг здолати систему, бо в одній руці тримав Час, а в другій — Серце. Серце Тичини — найдивовижніша річ. Його серце було надзвичайно чутливим до світу, через нього проходили невидимі енергії, але саме через нього доводилося й чи не найбільше страждати. Це серце не можна отруїти, його можна сховати. Та лиш уночі від цього серця не втечеш. І в ті ночі Поет страждав — наче вампір, якому не було де сховатися від сонця всередині.
«Смерть Тичини — духовна — воззведення. Смерть Маяковського — фізична. Хто ж єси, Тичино?» — запитував Стус. І відповідав: «Геніальний поет і геніальний блазень».
***
Дивна річ: поряд із величезним талантом, силу якого можна порівняти з талантом Сальвадора Далі, був і величезний сюрреалістичний страх. Тичина — це вишуканий естетизм, вроджена інтелігентність, які, безперечно, допомагали, а шляхетність духу давала змогу чути те, чого не чують інші. Його зір не спинявся на другорядному, а бачив світло і музику, око вхоплювало космос у всій повноті. І з цього народжувалася симфонія слова — перетинання звуків, голосів і нот, акордів. Тільки ноти ці не він придумував, а підглядав там, куди не проникнути звичайному оку. Не знаю, чи це Пекло, в яке спустився Орфей, чи рай, до якого настільки близьким був Данте...
Тичину любили, шанували, плекали. А потім — нагороджували. Не знаю, кого в українській літературі до Тичини і після Тичини можна порівняти з самим Тичиною. Стуса? Ні, це інше... Пачовський, Карманський?.. І все ж йому не було й досі немає рівних.
Але гармонійну мелодію великих дисонансів, створену кларнетом, змінила пігмейська пофарбована дудка.
Чому титан раптом іде стежкою пігмеїв? Невже найбільша антилюдяна система може зламати найбільшу у світі Людину (Тичина і ще двоє обраних — Бажан і Корнійчук — мали священну імперську грамоту, що давала доступ до труни батька всіх народів під час уселюдського треносу 5 березня 1953 року!)?
Емоційна шкала в Тичини настільки високовольтна, що його поезію можна або любити, або ненавидіти. Справжнє к’єркеґорівське протиставлення.
Та що ж відбулося потім? Що сталося з духом непереможних Божественних рапсодій? Куди зникла рапіра вселенського стилю? Тичина дематеріалізувався, став іншим, закритішим, самотнішим. Раніше його не могли збагнути друзі, бо до кінця генія ніколи й нікому не зрозуміти. Тепер Тичину не розумів сам Бог.
Чи було перевтілення безболісним? Як у Кафки: просто прокинувся одного ранку комахою? Може, Тичина і був «комахою», але він і тоді мав здатність сприймати своїми внутрішніми радарами те, чого боялися інші. І часто ці хвилі випліскували в поетичному слові із-під уже прийнятих штучних ґрат. Тичина, перший радянський поет, перекував творчість на щось невимовно страшне! Він писав, але поезія сама перетікала у форми абсурдистського письма, яке потрібно було розшифровувати. Але й розшифрувати ніхто не міг. За його повторами, примітивними образами, звуковими кластерами стояв інший Тичина, який у цьому гугнявому повторенні гасел іще якийсь час був генієм, але цього вже не бачили. І тоді він стає класиком у культі. Страшно бути визнаним усіма. Тоді ти не можеш бути новим, немає чарівної загадковості. Першість Тичини 40-х — культивована. Партія робила все для ідеологізації. Але читач плювався від такої поезії от кутюр.
Поступово залишилися самі гасла... А замість віри — «так треба!». Замість сонетів і октав — декламації, біль... і знову оманливі декламації. Тичина, проте, все одно боровся з собою, і про це свідчить хоча б те, що він як міністр освіти не підписав наказу, що батьки мають право обирати, чи буде їхня дитина навчатися українською, чи ні. Тичину одразу прибрали, бо система не тримає ті гвинтики, які чинять опір.
Невже Тичина не розумів — він, який чув голоси інших світів, — що навколо лише привиди-вовкулаки? Якщо ж йому була приготована доля пастиря, то чом тоді він не виніс страждань, які впали на шляху до Ханаану? Здається, вся річ у тому, що Тичина, попри всю пантеїстичність, був Богом ніжної любові, в якого забрали навіть святу зброю. Тичина, наче антична людина, мислив пантеїстично, розуміючи особисте життя як вияв волі божества... Творчість полягала в пошуку якнайкращої адекватної форми вічного змісту. Поет брав на себе роль посередника між світом богів і людей, відновлюючи роз’єднаність священного простору. Бога розчинено в космосі поетизованих відчуттів і переживань...
***
У своєму матеріалі про Павла Тичину В.Моренець узяв за епіграф слова свого батька: «Ти ще повернешся до Тичини!». Істинна правда: Тичину сповна можна було розгледіти лише після того, як імперія впала. Погляд на твір звільнявся від ідеологічних нашарувань, набуваючи рис естетизму. Але Тичина — це не стільки естетика поезії (скільки там дисонансів!), хоча, безперечно, цей елегантний український Ален Делон мав усі задатки прерафаелітів та парнасців.
А скільки дівчат мріяли про такого цнотливого нареченого! Та треба було не мріяти, а працювати, як, приміром, «залізна кнопка», як її називали, тодішньої Спілки письменників Лідія Папарук. Жінка сильна, мужня, але, мабуть, саме така жінка мала бути поряд із Тичиною... тоді.
Тичина, однак, як людина неперевершеної скромності, довго-довго боявся казати кому-небудь про цю жінку... соромлячись. Друзі ж, хоч і не мали Божого провидіння й не відчували космічних акордів, проте добре розуміли дивацтва Павла Григоровича, який ховав свого янгола-термінатора у ванній від друзів, які, між іншим, про секрет із ванною давно вже все знали...
Але це кохання — історія пізня. Був іще один ліричний епізод, трагічний, важкий. Епізод із юним коханням Павла Тичини, яке загинуло... З чарівною Наталкою... Просто Лаурівська паралель! Саме це юнацьке кохання лягло в основу фільму «Кличу тебе», в якому пісню «Я кличу тебе» виконала Ніна Матвієнко.
Павло Загребельний згадує такий епізод із розмови про цю дівчину з Дмитром Косариком, який багато років свого життя присвятив життю Павла Тичини:
«Еге, стривайте! Тепер пригадую. Точно, точно... В тридцять шостому... Отак, як оце перед вами, сидів я в Павла Григоровича, і зайшла мова про перше кохання, я й похвалився, що давно-давно була в мене дівчина. Вісімнадцять чи дев’ятнадцять років, та й я тоді теж лиш трохи старший... А Павло Григорович:
— А звали ж, звали як?
— Наталя, — кажу.
— Наталя? Та невже ж?
— Наталя, а що?
Він отак схопився, пробіг по кімнаті туди й сюди, руки сплів:
— Таки ж Наталя?
— Наталя.
Він знов — туди й сюди по кімнаті і так схвильовано, як тільки він умів:
— Гм, Наталя... Наталя!
В 1964-му поет, мовби перекидаючи болючий місток спогадів у ті незмірно далекі літа, кладе на папір сумні рядки:
І наче десь мила іде, озивається
(і знов я заплющую очі свої...),
і шелест від плаття
все більш наближається,
і усміх коханої, й погляд її...
Слово «кохана» він адресував лише Наталці.
Він згадав про неї за два роки до своєї смерті, написавши (теж недрукований) вірш «Я кличу тебе»:
Той сад, і ніч, і зорі —
де вони тепер?
Згадай, як весна цвіла,
зі мною ти радо йшла —
а в серці — мов крик...
А серце розривалось,
бідне, прощалось з
тобою навік. (...)
(«В серці у моїм»)
Умираючи, вже втрачаючи свідомість, поет намагався здійняти руки, диригував невидимим хором і нечутним оркестром, у якому він вловлював мелодію ніжності, яку вів кларнет».
Що цікаво… Після цієї смерті в Тичини з’явилося «третє око». Містика, збіг? Може, й так, а може, й ні. Тичина, молодий, ніжний український Орфей, який так само ніжно кохав, раптом віддав свою Еврідіку в лапи Смерті. Віддав найдорожче, що мав.
Пригадую картину М.Жука, де Тичина — чорний янгол, який грає на музичному інструменті. Чому саме Тичина — чорний янгол? Чи помилився художник, який запросив такого ніжно-білого Тичину позувати для цього образу? Тичина ж ані іскри від того пекельного й демонічного не мав? А якщо мав? Якщо художник побачив у Тичині те, чого не бачимо ми, для яких Тичина був найбільшим радянським поетом, а тепер — найбільшим українським? А може, в ньому також була схована та демонічна сутність, яка б зламала всі кордони, яка б перетворила світ, переписала історію, але якої дуже боявся Тичина?!
Демон Тичини... Ми про це не думаємо, адже для нас ця людина — апріорно чиста і світла, людина музики, людина фарби. Але ходіння над прірвою і репродукція космічних вібрацій — справа занадто небезпечна для людини, яка не має договору з Мефістофелем...
Я був — не Я. Лиш мрія, сон.
Навколо — дзвонні згуки,
І пітьми творчої хітон,
І благовісні руки.
Прокинувсь я — і я вже Ти:
Над мною, підо мною
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.
(«Не Зевс, Не Пан...»)
Ф.Сологуб писав, що «Тичина пише за європейською модою». Василь Барка ставив талант Тичини в один ряд із Блоком. Часто літературознавці пишуть про те, що Тичина вибухнув першою збіркою «Сонячні кларнети». Зеров писав, що в «Сонячних кларнетах» Тичина «відкрив усі свої козирі». А Сергій Єфремов написав про першу збірку: «Цей молодий мрiйник з оберненим углиб поглядом».
Так, жодна інша збірка поета не дорівнювала першій. Зазвичай усе відбувається навпаки. Тичина далі ніби притлумлював свій голос, ніби боявся себе в поезії. Поезія Тичини чи не найкраще аранжування українського фольклору. Ніхто більше не увійшов так у річище народної стихійної української поезії.
…На той час критики не мали теоретичних підґрунть для пояснення синестезії. А за ХХ століття з синестезією попрацювали навіть фізики. У праці «Античная музыкальная эстетика» О.Лосєв звернув увагу на погляди Секста Емпірика, який «метафорично» наділяє звуки такими якостями, як «гострота», «тяжкість». Лосєв використовує термін «синестезія», аналізуючи особливості мови Аристотеля й попереджаючи, що Аристотель має передусім міжчуттєві перенесення «з допомогою мовних образів», а не безпосередньо в сенсорній площині. Синестезія — здатність «бачити» пластику мелодії, колорит тональності і, навпаки, «чути» звучання кольорів. Синестезія — загальна властивість людської психіки, адже кожний із нас розуміє синестетичні метафори в поетичній і звичайній мові («яскравий звук», «матовий тембр»). Синестетичність — сутнісна ознака художнього мислення щодо всіх видів мистецтв. І все це переплітається в поетичному світовідчутті Тичини.
…Але під силою ідеологічного «Цербера» вмирає навіть синестезія.
Попри все, поезія Тичини — це не зовсім поезія, це візія, одкровення, високовольтний дріт. У своїй поезії він відчиняв двері для поглинання з силою цунамі, тайфуну хвиль світової літератури.
Тільки шкода, що так ніколи ми й не дізнаємося, ким був Тичина і Хто керував зиґзаґами його долі.