Юрій Кот |
Концертів маститих і визнаних гастролерів завжди очікуєш як особливої події. Аура світової слави спокушає публіку, висока майстерність, що приваблює професіоналів, — імідж славетних музикантів.
В Україні склалася дивна традиція: або ім’я, що зазвучало, їде за кордон, або вітчизняні таланти відкриваються за межами нашої країни, натрапляючи тут на щільну стіну, яка не допускає можливості для тих, хто відчуває в собі великі творчі сили. Стало сприйматися як норма, що визнання можна здобути де завгодно, тільки не на Батьківщині. Гідно Батьківщина ставиться до своїх героїв як виняток. Але це не означає, що таким щасливчикам тут створено належні умови, у яких вони могли б почуватися вільно і незалежно від тих, хто «дозволив» їм бути знаменитими. У результаті афіші з іменами своїх виконавців стають рідкістю, а концерти — подією.
Таких подій чекають. Цього разу дочекалися концерту у філармонії одного з визначних вітчизняних піаністів Юрія Кота. Його прізвище нечасто можна бачити на афішах міста Києва. І причина тут не в активній концертній практиці за кордоном, Кот має великий клас на кафедрі фортепіано НМАУ. Останніми роками його можна було чути в основному в дуеті з Іриною Алексейчук, однак із сольною програмою він не виступав у Києві вже, напевно, кілька років.
Та ось настав день, коли Юрій Кот зіграв на сцені філармонії, щоправда, не весь концерт, а лише більшу частину першого відділення. Подія справді знаменна.
У цей передсвятковий весняний вечір на сцені філармонії зустрілися три різних менталітети. До програми концерту входили твори двох представників австро-німецької музичної культури: Людвіга ван Бетховена, останнього класика і попередника романтизму, та Ріхарда Штрауса, пізнього романтика і послідовника вагнерівських ідей. Образна концепція програми — героїко-патетичні мотиви, наповнені історичними звершеннями, долями людства, вічними питаннями. Звучали твори, сповнені духу свободи, безкомпромісного самовираження, польоту творчої безмежної фантазії, вираження істинно німецької волі, що здійснювала подвиги в ім’я людства та злочини проти людства.
Симфонічна увертюра «Прометей» і 4-й фортепіанний концерт Бетховена, симфонічна поема «Життя героя» Штрауса — така музика робить дух здатним на великі звершення. Повсталий дух не знає спокою, він упивається боротьбою і перемогою в ній.
«Прометей», із числа не найвідоміших творів Бетховена, відкрив програму концерту з участю Державного симфонічного оркестру України під керуванням диригента з Японії Асуші Маєда. Це мініатюрна симфонічна увертюра, але в ній відчувається справжня бетховенська масштабність висловлення, ствердження світла і життя. У першому відділенні також зіграли Четвертий фортепіанний концерт Бетховена — один із найскладніших концертів композитора. Всі п’ять його концертів — репертуарні і хрестоматійні твори піаністів, але чомусь Четвертий концерт стоїть осібно, може, через свою складність, не лише технічну чи образно-значеннєву, а загальну. Концерт створено Бетховеном у досить молодому, але вже зрілому віці, тоді, коли підступає трагічна хвороба глухоти, коли самосвідомість творця повстає проти повсякденності і сірості, коли «Я» митця відчуває самотність і нерозуміння.
Грати Бетховена по-бетховенському — означає уміти з’єднати потужний імпульс патетико-героїчної бетховенської сили, граничну строгість виконання і класичної ясності, стрункість і просвітленість. Завдання, здавалося б, не складне, та все ж виконавцям не часто вдається поєднати ці риси. Того вечора справді звучав Бетховен. Точне відчуття стилістики, що не допускає надмірностей, — одна з виконавських особливостей Юрія Кота. Можна багато говорити про те, як грамотно він вибудовував фрази і надавав осмисленості формі. Виконавська майстерність усе це передбачає. Однак, попри найглибинніше знання і правильне уявлення, твір не прозвучить, якщо піаніст не зможе все це передати роялю. Ставлення до звуку, вміння упредметнити свої музичні думки з допомогою інструмента — ознака справжньої майстерності. Слухачі отримували задоволення від звуку і перебували в цьому стані протягом трьох частин концерту. Кот створив звуковий об’єм і занурив туди аудиторію. Якщо слухач відчув себе всередині звуку, це означає, що виконавець зумів скоротити відстань між композитором (твором) і слухачем до мінімуму. А коли Кот грав «біс» — авторське перекладення «Вокалізу» Сергія Рахманінова, публіка завмерла, ставши частиною чи продовженням чогось, тільки не публікою.
У другому відділенні звучала симфонічна поема Штрауса «Життя героя» — глобальний твір, у якому відбилися протиріччя переломної епохи, грядущі трагічні часи нацистської Німеччини та німецького народу.
Характерна німецька музика характерних німецьких композиторів із характерним німецьким пафосом знайшла нову якість вираження в іншому ментальному середовищі: слов’янський оркестр, піаніст — інший ментальний дискурс. Диригент із Країни вранішнього сонця — третій, зовсім інший, завершальний компонент цілісного образу виконуваної музики. Це теж раціо, стриманість, акуратність, внутрішня дисциплінованість, продуманість до дрібниць, але не європейського, а далекосхідного штибу. Японія завжди і вабила європейців, і залишалася для них загадкою. Тут теж — і зовнішній імідж, і диригентська манера, і внутрішня організованість зробили образ Асуші Маєда привабливим, але з рисами нерозгаданості. Але визначеність чомусь вислизає. Йому, безперечно, властиві і майстерність, і художній смак, і відчуття стилю, і міра.
Таким чином, зустріч в одній дії трьох різних ментальних позицій створила особливу якість самої дії. Ментальності не просто перетнулися, вони доповнили і стримали одна одну. Тому вечір можна зарахувати до незвичних явищ концертної практики.