Історичні колізії іноді самі собою «зав’язують» такі цікаві вузли, лиш дивуєшся… Здавалось би, що єднає трагічну долю російського імператора Івана VІ та життєвий шлях українця Василя Мировича? Або ж: яким дивовижним чином «перетнулися» історичні паралелі і звели на одній орбіті фаворита Катерини ІІ Григорія Потьомкіна з геніальним українським скрипалем і композитором Іваном Хандошкіним? Ці та деякі інші як музичні, так і політичні сюжети багато в чому пов’язані з життям української громади у Санкт-Петербурзі — з малодослідженими сторінками, власне, нашої історії.
15 вересня 1764 року за спробу здійснення державного перевороту на Ситному ринку Санкт-Петербурга навпроти мосту через Кронверкський канал було страчено підпоручика Смоленського полку Василя Мировича. Після страти ешафот разом з тілом Мировича був спалений…
10 листопада того ж 1764 року Російська імператриця Катерина II підписала указ про скасування українського гетьманства. Автономія України була остаточно ліквідована. Як свідчать історичні дослідження останнього часу, ініціатором спроби державного перевороту в Російській імперії був гетьман України Кирило Григорович Розумовський...
В середині XIX ст., вивчаючи біографію видатного композитора і скрипаля ХVІII ст. Івана Хандошкіна, російський філософ і музикант князь В.Одоєвський у своїй «Записке о Хандошкине» зазначив, що одна із скрипкових сонат композитора написана «на смерть Мировича».
Але звернімося до подій початку століття...
Як відомо, після поразки військ шведського короля Карла XII та українського гетьмана Івана Мазепи в Полтавській баталії у червні 1709 року частина найближчого оточення гетьмана емігрувала до Західної Європи, де продовжувала політичну боротьбу з метою відновлення української державності. Одним із таких емігрантів був і генеральний бунчужний гетьманського уряду Федір Мирович — рідний дід Василя Мировича. Двоє синів Федора Мировича Петро і Яків були заслані царським урядом до Сибіру, і лише у 1742 р. за клопотанням Олексія Розумовського імператриця Єлизавета Петрівна дозволила Якову Мировичу разом із сім’єю і малолітнім сином Василем повернутись із заслання й оселитися в Санкт-Петербурзі.
У 1754 р. Василь Мирович був зарахований до Сухопутного шляхетного кадетського корпусу, але після конфлікту з головним директором корпусу кн. Борисом Юсуповим його відрахували з корпусу і направили рядовим солдатом в діючу армію.
За хоробрість, виявлену в боях, Василь Мирович здобуває офіцерське звання, а після укладення миру з Прусією повертається до Петербурга.
У липні 1764 р. з невеликим загоном солдат В.Мирович здійснює спробу звільнення зі Шліссельбурзької в’язниці колишнього російського імператора Івана VІ Антоновича. Але під час штурму в’язниці особисті тюремники Івана VІ Чекін і Власьєв, виконуючи розпорядження Катерини II, вбивають колишнього імператора. Мировича заарештовують. Власьєв і Чекін отримують нагороду: по сім тисяч рублів кожному. На суді В.Мирович відмовився назвати своїх спільників і однодумців і всю провину за спробу здійснення перевороту взяв на себе.
Біографія вбитого в’язня достатньо відома. Після смерті імператриці Анни Іоаннівни у 1740 році він був проголошений імператором під іменем Івана VІ Антоновича, коли йому виповнилося лише два місяці. Від його імені управління Російською імперією здійснювалося близько 400 днів. На честь дитини-імператора випускалися монети і медалі, писалися картини з
його зображенням і вірші. Йому, правнуку російського царя Івана Олексійовича, присвятив свою оду і великий Ломоносов:
«Природы царской ветвь прекрасна
Моя надежда, радость, свет.
Счастливых дней Аврора ясна
Монарх-младенец, райский цвет!»
Але щасливих днів було небагато, і відразу після військового перевороту, здійсненого в листопаді 1741 р. дочкою Петра І
Єлизаветою, Івана VІ разом із сім’єю заарештували і заслали на північ в Архангельську гу
бернію, а з 1756 року і до самої смерті Іван під іменем Григорія був в’язнем в одиночній камері Шліссельбурзької фортеці.
Так сплелися дві трагічні долі російського імператора Івана VІ і українця Василя Мировича.
Інша доля чекала на геніального скрипаля і композитора Івана Хандошкіна (1747—1804). Він, як і Василь Мирович, був українцем і родове його прізвище було Хандошко. Батько Івана Остап Лук’янович Хандошко народився в селі
Перевоз Миргородського полку й у 1730 році родичем гетьмана Данила Апостола прапорщиком Преображенського полку Павлом Івановичем Апостолом був привезений до Петербурга. Остап навчався гри на валторні у придворного валторніста Антона Шміта, пізніше служив в оркестрі графа П.Шереметєва. Феноменальні музичні здібності його сина виявилися ще в ранньому дитинстві. З шести років Іван навчається мистецтва гри на скрипці у італійського скрипаля — віртуоза Тіто Порта, а з жовтня 1760 р. його офіційно зараховують «музикантським учнем» до оркестру великого князя, згодом імператора Петра III Федоровича. Після вбивства Петра III внаслідок двірського перевороту, здійсненого Катериною II, 1 липня 1762 р. Івана Хандошкіна зараховують скрипалем придворного театру, а з 15 березня 1764 р. він уже викладає гру на скрипці в Академії мистецтв. Документальних свідчень про життя і творчість І.Хандошкіна між 1764 і 1772 рр. немає. На мій погляд, саме в цей період починається його інтенсивна виконавська і композиторська діяльність і саме в ці роки він створює свої знамениті сонати для скрипки, одна з яких, а саме соль-мінорна (як вважають деякі музикознавці) і написана, «на смерть Мировича». І справді, трагічна перша частина сонати, яка закінчується похоронним маршем, дає підстави для висновку про певну зашифровану програмність цієї музики.
Виконавська майстерність І.Хандошкіна була всеохоплююча і бездоганна; як пишуть дослідники, він грав «и в чертогах Екатерины, и в палатах бояр, и на площадях». За спогадами сучасників, гра І.Хандошкіна відзначалася неперевершеною технікою і водночас «никто не в силах был удержаться от слез», коли він грав повільну ліричну або драматичну музику. Він був блискучим імпровізатором і в відкритих для публіки концертах-змаганнях, в яких брали участь найкращі європейські скрипалі, І.Хандошкін завжди виходив переможцем. Саме блискуча виконавська майстерність стала основою композиторської творчості І.Хандошкіна.
У 80-ті роки найбільш впливовим шанувальником музики і виконавського мистецтва І.Хандошкіна стає князь Григорій Потьомкін (найближча в цей час до Катерини II людина). Саме за проханням Г.Потьомкіна були підписані укази про надання І.Хандошкіну придворного чину мундшенка, патента на звання капітана (як тут не згадати капітанське звання А.Веделя) і призначення його директором щойно відкритої Катеринославської музичної академії. Слід зауважити, що призначення І.Хандошкіна до Катеринослава було пов’язане як з його музичним авторитетом, так і з українським походженням композитора.
До речі, і сам Г.Потьомкін дістає титул Великого гетьмана Катеринославського і Чорноморського козацтва.
Після смерті Г.Потьомкіна матеріальне становище І.Хандошкіна різко погіршується. Новий фаворит Катерини II Платон Зубов ставився до І.Хандошкіна недоброзичливо, а Дж.Сарті, який змінив І.Хандошкіна на посаді директора Катеринославської музичної академії, вважав його за небезпечного конкурента.
Намагаючись видавати свої твори (а видання нот коштувало надзвичайно дорого), І.Хандошкін заборгував велику суму грошей і потрапив у серйозну матеріальну скруту. 18 березня 1804 року він помирає від інфаркту «придя в кабинет за пенсионом». Відспівали І.Хандошкіна в Казанському соборі і поховали на Волковому цвинтарі.
Доля більшої частини творчої спадщини І.Хандошкіна невідома. Опублікована тільки незначна кількість його сонат і варіацій.
З композицій майстра, пов’язаних з українським фольклором, до нас дійшли лише: «Козачок з 21 варіацією для фортепіано solo», «12 варіацій ре мажор solo для скрипки на тему пісні «Вийшли в поле косарі» та «12 варіацій фа мажор для скрипки з акомпанементом баса на тему танцю «Козачок».
До недавнього часу питання про Івана Хандошкіна як про українського композитора взагалі не виникало, хоча ще у 1850 році відомий письменник Федір Коні зазначав:
«Знаєм ли мы что-нибудь о малороссийском художнике Гандошке, великом скрипаче, обворожившем двор Екатерины? А между тем Гандошка написал й напечатал до ста композицій для скрипки. Ныне эти творения археологическая редкость».
Славетне ім’я петербурзького українця Івана Хандошка ми можемо з гордістю додати до цілого ряду великих імен українських митців, які жили і працювали в столиці Російської імперії у ХVIII ст.: Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Марко Полторацький, Антон Лосенко, Тимофій та Єлизавета Білоградські, Іван Мартос, Дмитро Левицький, Тимофій Бубличенко, Володимир Боровиковський, Іван Хандошко.
До речі… Прізвище «Хандошко» або «Хандожко» досить поширене в Україні і в наш час. У ХVII ст. так називали посполитих та козаків, котрі доглядали коней в маєткових господарствах та військових частинах, їх основним завданням було «хандоження» тобто чищення коней.
P.S. Соната Ивана Хандошкіна «На смерть Мировича» вперше після смерті автора буде виконана 9 вересня нинішнього року в місті Торунь (Польща). Виконавець — український скрипаль Дмитро Ткаченко.