UA / RU
Підтримати ZN.ua

Три по три у Пінчука

У ПінчукАртЦентрі одночасно відкрилися виставки зірок світового й українського контемпорарі-арту. Теми, які об'єднали митців Заходу і вітчизняних, - війна та Голокост. А інтрига - нова спроба арт-центру показати, "ху є ху" у вітчизняному сучасному мистецтві. За версією самого Центру, звісно.

Автор: Ганна Пароваткіна

У ПінчукАртЦентрі одночасно відкрилися виставки зірок світового й українського контемпорарі-арту. Теми, які об'єднали митців Заходу і вітчизняних, - війна та Голокост. А інтрига - нова спроба арт-центру показати, "ху є ху" у вітчизняному сучасному мистецтві. За версією самого Центру, звісно.

ПінчукАртЦентр останніми роками не зовсім той, до якого багато хто звик. Війна в тому винна чи, вкупі з зовнішніми, ще й внутрішні причини...

Але, хоч як дивно, відмова від безмежних амбіцій пішла на користь арту, який експонується в Пінчука. Зокрема українському арту. На Бессарабку варто йти, щоб побачити багато хорошого вітчизняного контемпорарі. І не тільки.

Три до одного - таке співвідношення українських і західних виставок, що відкрилися днями в PinchukАrtСentrе. Розгромний рахунок, з яким "наші" ("Вина", "персоналка" Лади Наконечної "Виставка" в рамках "PAC-UA переосмислення" і "Перетворення") перемогли "світ капіталу", вже точно можна було б назвати українським проривом.

Якби не одне немаленьке "але". Масштаби проекту "Втрата. Пам'яті Бабиного Яру" (Крістіан Болтанскі, Берлінде де Брьойкере і Дженні Хольцер) цілком порівнянні з трьома іншими виставками. Дві з них створені в рамках традиційної для Центру "Дослідницької платформи", одне з завдань якої - вивчення українського сучасного мистецтва.

Фактично, LOSS - це зразу три виставки інсталяцій дуже різних, але майже однаково іменитих авторів. Спеціально для "Пінчука" легендарний француз Крістіан Болтанскі (його роботи виставляються в постійних колекціях лондонського музею Тейт і Центру Жоржа Помпіду в Парижі, Нью-Йоркського музею сучасного мистецтва) створив інсталяцію Le Chemin de Babi Yar ("Шлях до Бабиного Яру", 2016). Нею й відкривається огляд нинішньої експозиції в арт-центрі. "Шлях", попри мінімалізм і навіть певну передбачуваність виражальних засобів, приголомшує.

Ти просто йдеш - здається, що нескінченно - вузьким, погано освітленим, звивистим коридором. Стіни якого складені з сотень залізних ящиків, пронумерованих, як в архіві. "У таких зберігали документи й цінності. З такими, на думку Болтанскі, євреї 75 років тому йшли під конвоєм у Бабин Яр", - пояснює куратор виставки Бйорн Гельдхоф.

У фіналі подорожі - неосвітлена кімната. І гора з людського одягу. Вона схожа на гору трупів. "Ящики - це постійний символ у творчості Болтанскі. З їхньою допомогою він міркує про життя та пам'ять", - пояснив п. Гельдхоф.

Третій поверх ПінчукАртЦентру поділили масштабні інсталяції знаменитої нью-йоркської художниці Дженні Хольцер (лауреат Золотого лева на Венеційській бієнале 1990 р.) і не менш легендарної бельгійки Берлінде де Брьойкере. (У 2013 р. Берлінде разом з Дж.М.Кутзее представляла Бельгію на Венеційській бієнале.)

Роботи Хольцер, які ввійшли до експозиції, хрестоматійні для творчості художниці. Хоча центральну інсталяцію Lustmord Table ("Стіл смертельного задоволення", 1994) Хольцер створила під враженням від війни в Югославії, її роздуми про психологічне й соціальне коріння насильства універсальні.

Твір включає два масивні столи з розкладеними людськими кістками. Деякі з них позначені срібними смугами з вигравіюваними фрагментами тексту на тему Lustmord ("схильність до вбивств на сексуальному ґрунті", нім.). "Текст описує вбивство зі зґвалтуванням з трьох різних точок зору: потерпілого, злочинця й спостерігача".

Темою інсталяції Under a Rock ("Під скелею", 1986) стало "застосування насильства як політичного інструмента". Складається вона зі схожих на надгробки кам'яних лав з викарбуваними фразами. І, нарешті, Living Series ("Життєві серії", 1981) та Survival Series ("Виживання", 1984), що виглядають як бронзові таблички з текстами, "присвячені окремим психологічним реакціям на випадки надмірного насильства".

Презентувати свої дві масштабні інсталяції Vanwege een Tere Huid III and IV (" Від чутливої шкіри III і IV", 2016) та Penthesilea IV ("Пентесілея IV", 2016) Берлінде де Брьойкере прилетіла до Києва особисто. Чим викликала чималий ажіотаж у лавах знавців сучасного мистецтва. Так, не приховуючи емоцій, коментарі художниці про її роботи в Центрі слухав український галерист і куратор Павло Гудимов. "Це ж легенда! Це таке щастя, що є можливість особисто побачити й говорити з самою Брьойкере!" - довірливо сказав п. Гудимов. Клацаючи при цьому Берлінде "на камеру" зі спритністю папараці.

Тему самотності і свободи, смерті групової й індивідуальної, Ероса й Танатоса епатажна бельгійка передала з допомогою муляжів звіриних шкур, відлитих із воску. За її словами, поштовхом до створення робіт стали сирі шкури, побачені на бійні. "Здерті з недавно ще живих істот, вони в такому вигляді не мали жодної цінності", - розповідаючи, продовжувала дивуватися художниця.

"Мені було дуже важливо, щоб друга інсталяція Vanwege een Tere Huid ("Від чутливої шкіри IV", 2016) виглядала масштабнішою, ніж "Від чутливої шкіри III". Я задоволена тим, як її змонтували в ПінчукАртЦентрі", - зазначила п. Берлінде, відповідаючи на запитання про другу свою інсталяцію, розміщену в сусідньому залі. Як з'ясувалося, конусоподібна воскова "шкура" з залишками вовни, натягнута на металевий циліндр, символізує не Танатос у чистому вигляді, а, навпаки, "чистий" Ерос...

На тлі робіт західних суперстар (з їхнім масштабом онтологічного й соціального дослідження) три українські виставки спочатку здадуться такою собі прогулянкою з війни прямо в упорядковану лабораторію. Де відкритий Космос вивчають на крихітних безпечних моделях.

"Дослідницька платформа. Вина" (куратор - Тетяна Кочубинська, співкуратор - Бйорн Гельдхоф) присвячена "радикальним акціям і перформансам 1990-тих, коли митці почали переосмислювати післявоєнну історію". Про "Велику вітчизняну війну" та її міфологію у хрестоматійному фотопроекті "Якби я був німцем" у 1994 р. тут не без самоіронії згадує Група швидкого реагування (Сергій Братков, Борис Михайлов, Сергій Солонський; з участю Віти Михайлової).

Поруч - покреслений свастикою єврейський надгробок: документація знаменитого перформансу 1994 р. Фонду Мазоха (Ігор Дюрич, Ігор Подольчак) під назвою "Останній єврейський погром".

У наступних залах - монохромні фото пам'ятників, присвячених Другій світовій, концептуаліста Юрія Лейдермана. На тлі знімків мирно дискутують хасид із "особою кавказької національності". (Перформанс "Геопоетика I", 2003).

Далі - знову Братух, Леся Хоменко, Алевтина Кахідзе, "венеційська" "Сліпа пляма" Миколи Рідного, і т.д… Виділяється вугільна серія "Погром І" (2016) Микити Кадана. Привертає увагу його ж "Газелька" (2016) - інсталяція у вигляді прапора з алюмінію, простреленого в багатьох місцях. (Метал, знятий з крила підстреленої "газелі", Микита Кадан привіз навесні 2015 р. із Сєвєродонецька).

Об'єкти із зони АТО художник використовував і для свого проекту в рамках 56-ї Венеційської бієнале.

На жаль, після "шокового" "Пам'яті Бабиного Яру" більш-менш жваву реакцію викликають хіба що вона та "Перехрестя" з фотосерії "Ні війни, ні миру" (2009) Браткова…

Концептуалістський проект "Виставка" Лади Наконечної (художниця розмірковує про те, "из какого сора" погоджень і бюрократичних "паперів" створюється "мистецтво") сам собою хороший. Але після "Втрати" - не вражає. Як дуже блякне і здається самовдоволено-буржуазною й окрема традиційна виставка живопису наших корифеїв з колекції ПінчукАртЦентру "Перетворення" (Олег Голосій, Едуард Колодій, Олександр Ройтбурд, Василь Цаголов, Ілля Чичкан, Світлана Мартинчик та Ігор Стьопін, Інституція нестабільних думок).

Втім, на тлі Голокосту і "Втрати" пріснуватими видавалися б більшість експозицій. Але якщо абстрагуватися, розумієш: українська частина виставок у PinchukАrtcСntrе навіть більш сенсаційна, ніж західна. На відміну від Болтанскі й Хольцер, цілком імовірно, саме кураторський проект Тетяни Кочубинської з Бйорном Гельдхофом вплине на саму розстановку сил на вітчизняному арт-ринку.

Ви звернули увагу, скільки художників групи Р.Е.П. задіяні в "колективці"? Та ще й з великими, і навіть персональними, проектами?

Після 2012 р. та злощасного "Великого і величного" в "Мистецькому Арсеналі" таку прем'єру можна назвати справжнім колективним бенефісом репівців в Україні. Адже впродовж останніх трьох років їхні виставки частіше можна було бачити за кордоном, ніж удома.

- Якогось спеціального інтересу до київського медійного й арт-простору у мене, та й у членів групи Р.Е.П., немає. Наскільки він може бути частиною загального художнього простору, наскільки тут можна працювати на тих самих підставах, що й на Заході, - настільки ми будемо це робити, - прокоментував зазначене спостереження художник і теоретик групи Р.Е.П. Микита Кадан, який також прийшов подивитися експозиції "до" офіційного відкриття. - Так, звісно, відмова виставлятися в "Арсеналі" стала для нас перевіркою на міцність, на дорослість. Але відтоді в кожного з нас бували виставки в Києві. У тому числі і досить солідні. Є й досить великий масив міжнародних виставок. Працюємо в нормальному ритмі. Вся інформація - у відкритому доступі. Наші виставки переважно відбуваються у країнах Заходу просто тому, що там краще розвинена інфраструктура.