Нещодавно під егідою і за рекомендацією вченої ради Інституту проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України та за підтримки Stedley Art Foundation побачила світ монографічна збірка статей Ольги Петрової "Третє око. Мистецькі студії".
Я люблю читати такі збірники дослідницьких есеїв, написані одним автором упродовж певного, досить тривалого періоду.
По-перше, знаю, що автор мислить небанально, критично і образно.
По-друге, я готова до того, що оцінки автора можуть не збігтися з моїми власними. Таким чином маю нагоду спокійно, без зайвої емоційної напруги, властивої реальній (живій) дискусії, розібратися як зі своїми пріоритетами, так і з твердженнями автора.
По-третє, дуже ціную отой живий нерв професійного учасника подій.
А ще - просто люблю несподіванки, які відкривають, власне, мені ракурси поглядів Ольги Петрової. Адже вона - непересічний фахівець. Має освіту і практику художника. Багато подорожує світом, бачить на власні очі світові художні, культурні процеси. І тут дається взнаки той факт, що вона не лише художник за освітою, а ще й професійний мистецтвознавець і філософ, понад те - доктор філософії, відомий культуролог. Ольга Петрова багато років викладає в НаУКМА. Саме цей круто замішаний професійний мікст і породжує надзвичайно цікавий погляд, живу реакцію та неординарні висновки, провокує читача подивитися на мистецьку подію, або долю митця, чи явище під новим кутом зору.
Загалом, монографічна збірка статей "Третє око. Мистецькі студії" дає важливий зріз уже досить міцно утрамбованого культурно-мистецького ґрунту, що утворювався протягом останніх десятиліть. А думка автора несе в собі щось схоже на потужний промінь, вузько спрямований углиб часу та діянь.
Така книжка цікава не лише студентам Ольги Петрової, не лише художникам, а й колегам, бо вагомі часточки раціо та емоціо, переосмислені авторкою, часто допомагають у професійних дослідженнях. А найцікавіше має бути пересічному читачеві, який бодай трохи долучений до сучасного українського мистецтва. Бо статті написані легко, структурно логічно, чудовою мовою і, головне, завжди з інтригою.
Ольга Петрова вміє і панораму художнього життя розгорнути, і монографічне дослідження зробити, і рецензію дати, і мозаїку із вражень скласти. Відтак вимальовується книжка на три розділи. Кожен із яких названий метафорично і сутнісно. В розділі "Можливості відкритого твору" містяться розвідки художньо-стильових тенденцій в українському мистецькому просторі від 1960-х років до сьогодення. Тут аналізується рух "від нормативності до творчого плюралізму", визначаються "дві моделі художньої свідомості" в мистецтві України на зламі століть, шлях "від бунту до ринку". Розглядається "образотворчий радикалізм", "критичний реалізм", природа творчої діяльності, трансавангард по-українськи тощо.
Назва другого розділу говорить сама за себе: "Архів". Надзвичайно цікаво й пізнавально зазирнути до робочих архівів Ольги Петрової. Там переважно статті про тих, із ким товаришувала, кого могла б назвати і називала однодумцями й друзями, - Ференц Семан, Сергій Параджанов, Григорій Гавриленко, Євген Прокопов, Сергій Животков, Зоя Лерман, Саша Прахова, Михайло Вайнштейн, Анатолій Лимарєв, Валентин Реунов, Борис Возницький... Це стислі аналізи творчих доль, начерки образів улюблених митців, які пішли вже за горизонт. І ці "Свідчення очевидця" надзвичайно цінні, бо, як завжди, виявляється, що не встиг спитати, сказати, договорити...
Третій розділ - "Третє око". Сама Ольга Петрова роз'яснює назву, називаючи тексти в розділі "послідовним знайомством із творчими портретами художників". В її мистецтвознавчих портретах художників 2010-2015 рр. репрезентовано "поліваріантну модель актуального творчого процесу" . Тут ідеться про "феномен таємниці" в творчості Олександра Дубовика, "задзеркалля" Любомира Медвідя, "протоархаїку" Олександра Животкова, "пейзажизм" Анатолія Криволапа, "неоготику" Миколи Шимчука, "культуру чуттєвості в живописі" Сергія Гая, "художню свідомість" Віктора Сидоренка, "інтуїцію розуму" Юлії Лазаревської, еротизм живопису Романа Жука, діалоги Оксани Стратійчук та "живописні пригоди" Валерія Шкарупи.
Ця актуальність у певний період нерідко зберігається й пізніше, коли минає час і можна знову, тверезіше (бо емоційна напруга реакції трохи понизилася) переосмислити минуле. Можна подивитись і подумати "на тверезу голову". Тоді надзвичайно цікаво перечитати дописи, що містять професійну реакцію на подію. Передусім це важливо не лише самому досліднику, а й тим, хто йде у цьому ж напрямі досліджень і прагне рухатися далі.
Насамкінець скажу, що книжка має чудову передмову академіка НАН України, філософа Мирослава Поповича. І блискучу післямову філософа, професора Володимира Личковаха.