Що означає «читати запоєм», може зрозуміти тільки той, хто читав товсті журнали. Книжки — не те. Книжку ти вибираєш, стоячи біля стелажа, прочитуєш, кладеш назад і береш іншу. У журналі ти не вибираєш — просто читаєш те, що дають. Читаєш із завмиранням серця, читаєш крізь сльози, крізь сміх, крізь нудоту, плюєшся — але продовжуєш читати все підряд. Ну точно — запій. Ті, хто поглинав «товстунів» в епоху перебудови, розуміють, про що я. Та й до неї теж — що тільки не «проповзало» під товстим-товстим шаром пропаганди в літературні журнали радянського часу!
Літературно-публіцистичні журнали відігравали в різний час різну роль. Але загалом вони залишалися своєрідними камертонами, визначаючи то літературний смак, то видавничу політику, а інколи навіть соціальний запит. Ось як у перебудову, коли книгодрукування не встигало за шквалоподібними змінами ідеологій, очікувань і просто літпроцесу.
Але перебудова скінчилася. Розпочався період відносно стабільної свободи — у кожному разі, свободи художнього слова. І тут слід було чекати сплеску й розквіту. Наковтавшись «нецензурності» — не в сенсі насиченості абсцентною лексикою, а в сенсі відсутності чітко позначених рамок редакційної політики — журнали перейшли у фазу пошуку ринкових ніш. Питання сенсу їхнього існування та джерел фінансування постало жорстко, — журнали з «інтелектуального харчу» цілком визначено перетворилися на товар.
Відносне затишшя літературно-журнального життя в Україні можна вважати виявом світової тенденції. Книжковий ринок і взагалі інформаційний простір до такої міри насичені, що на читання ще й журнальних «солянок» уже бракує сил та часу. До того ж книжковий ринок — це насамперед ринок, тобто на ньому журнал як стратегія просування нових імен, текстів і тенденцій дуже поступається звичайним маркетинговим стратегіям, у яких літературний текст мало відрізняється від прального порошку. І сам видавець тільки в поодиноких випадках продає «текст» чи там «літературу» — він продає книжку. Він не культуртрегер — він комерсант.
У цьому контексті ніша літературних «товстунів» видається досить вузькою, — вони-то й займаються «літературою», а не комерцією. Тобто вони стають товаром елітарним, розрахованим на професіоналів, гурманів і фанатів.
Журнальні новинки нечасто цікавлять критиків — чи то їх не вистачає навіть на книжки, чи то публікувати свої критичні опуси ніде. Чому вони мають цікавити читача або навіть автора, який, судячи з деяких публікацій, норовить прилаштувати в журнал те, чого не взяв видавець?
Як наслідок, цей процес, наприклад, викликав поступове стоншення деяких літературних жанрів. Насамперед — малих форм. Нарис, новела, оповідання, навіть повість — стали відносно рідкісними на літературній ниві, заточеній «під книжку», а не «під журнал». Те, на чому гострився стиль, апробовувалися творчі методи, тестувалися «нові імена».
Але не тільки «літературний дріб’язок». Із «товстунів», фактично, зникло те, що так вабило в них «перебудовного» читача, — яскрава, полемічна публіцистика. Кажуть, вона тепер не затребувана читачем — читачеві вистачає телеполітологів. Чому в епоху радянської пропаганди читач був готовий купувати товстий журнал, а в епоху нинішньої пропаганди — вже не хоче? Про гроші не треба: наприкінці вісімдесятих — на початку дев’яностих із економічним становищем мас було анітрохи не краще.
У радянські часи, як, до речі, й на Заході, журнали та «журнальні жанри» слугували засобом виживання для письменника: журнали мали хороший гонорарний фонд. У СРСР — за рахунок підтримки держави, яка в товстому журналі, як і загалом у літературі, вбачала добрий спосіб просувати потрібні ідеї, а також тримати у вузді особливо беручких письменників. На це не заведено було шкодувати коштів. На Заході існували різні моделі — від повністю комерційних проектів, які жили за рахунок продажу й реклами, до інтелектуальних видань, які жили за рахунок фінансування фондами та університетами. Підтримують «товстунів» і видавництва, зацікавлені в просуванні своїх авторів та промоції текстів.
Україна, як і багато в чому іншому, в цій галузі відповідає «світовим тенденціям», але в нас не все ними вичерпується. Адже, попри всі наші традиції, нам дуже багато чого довелося починати спочатку. Як і для чого існують «товстуни» на ниві української літератури сьогодні? — поцікавились ми у головних редакторів деяких журналів.
Директор журналу «Сучасність» Ігор Островський:
— Історія «Сучасності» починається з 1961 року. Журнал засновано в Мюнхені, біля його витоків стояла Українська Головна Визвольна Рада, однак часопис завжди мав підкреслено позапартійний характер. Згодом журнал видавався в Америці, а коли Україна стала незалежною, «Сучасність», природно, переїхала до України.
Журнал насправді ніколи не був суто літературним проектом. Це радше громадсько-політичний часопис, який висвітлює культурне, соціальне, політичне життя, але неодмінно з дуже сильним літературним блоком. Чому інколи «Сучасність» вважають літературним часописом? Очевидно, це пов’язано з періодом, коли його очолювали блискучий літературознавець і нинішній співголова редакційної ради Іван Дзюба та геніальний поет Ігор Римарук. «Сучасність» приділяла дуже велику увагу літературі: це і проза, і вірші, і переклади світової класики. Ми і зараз бачимо пріоритет у якісній літературі — в кожному номері можна знайти свіжі тексти кращих українських письменників. Водночас «Сучасність» опікується політичним життям, економікою, особливий наголос робиться на історії України і прилеглих земель, тобто України у світовому контексті. Регулярно приділяємо увагу нашому кінематографу. У кожному номері «Сучасності» є повнокольоровий мистецький блок, де ми друкуємо картини українських художників.
— Дизайнерське оформлення журналу дуже змінилося, порівнюючи з журналом, який випускався років три-чотири тому.
— Дійсно, ще донедавна оформлення журналу виглядало зовсім по-іншому: дуже скромний папір, дещо архаїчний дизайн. Його естетика не була досконалою. Все змінилося в минулому році, коли співзасновниками «Сучасності» стали Інститут національної пам’яті та Фонд підтримки молодіжних демократичних ініціатив. Фонд забезпечив розробку нового обличчя «Сучасності», залучивши до реддизайну одного з провідних фахівців на ринку друкованих ЗМІ. Змінився папір, «Сучасність» стала сучасною. Однак ми не зупиняємося на досягнутому, постійно експериментуємо.
— Кого друкують на сторінках «Сучасності»?
— Зважаючи на розмаїття тем, автори різні, інколи полярні за своїми світоглядними настановами. Це й поважні академіки, і гострі публіцисти, і, звісно ж, письменники та літературні критики. «Сучасність» знаменита традицією: спочатку письменник друкується в журналі, а потім отримує Шевченківську премію. Фактично всі лауреати пройшли через «Сучасність». У цьому заслуга колишніх редакторів: Ігора Римарука та Івана Дзюби.
«Сучасність» сьогодні є трибуною не лише для визнаних, а й для молодих письменників. Літературою наразі опікується Тарас Антипович, надзвичайно цікавий письменник і журналіст, що фахово сканує увесь літературний простір. Серед імен, які можна знайти на сторінках оновленого журналу: Василь Герасим’юк, Василь Шкляр, Іван Драч, Костянтин Москалець, Григорій Штонь, Людмила Таран, Таня Малярчук, Остап Сливинський і багато інших. Нам є чим пишатися.
На превеликий жаль, минулого року пішла з життя ціла когорта талановитих митців, нерозривно пов’язаних із журналом: Юрко Покальчук, Ігор Римарук, Василь Кожелянко, Анатоль Перепадя. Це тяжка втрата не лише для журналу, а й культури в цілому.
У «Сучасності» також є блок «Культура. Бібліографія», в якому щономера подається п’ять-шість рецензій на нові книжки; серед рецензій яскраво вирізняються матеріали Михайла Бриниха. Отже, наші читачі мають змогу знайомитися не лише з оригіналами творів, а й книжковими оглядами і бути в курсі найкращих новинок.
— Яким накладом виходить часопис?
— Нинішній тираж «Сучасності» доволі скромний, він коливається від тисячі примірників і більше, залежно від щомісячної кількості передплатників. В основному нас читають в Україні, але маємо давніх поціновувачів і за кордоном. «Сучасність» вільно продається у книгарнях, бо наш «товстий журнал» за змістом ближчий до книжки, ніж до журналу у звичному розумінні.
Головний редактор журналу «Всесвіт» Юрій Микитенко:
— «Всесвіт» стоїть дещо осторонь іншої української літературної преси, бо це журнал саме іноземної літератури. Перший номер «Всесвіту» вийшов у січні 1925 р. А якщо говорити точніше, то ще в середовищі урядовців Центральної Ради обговорювалась ідея створити такий журнал, який би інформував українську громадськість про світові події, новини з різних ділянок суспільного життя. Тому перший період існування журналу «Всесвіт» був пов’язаний якраз із висвітленням міжнародних подій — як літературно-мистецьких, культурних, так і політичних, наукових, географічних тощо. Він був великого формату, щедро ілюстрований, містив багато реклами і сягнув накладу 1,5 млн. примірників на рік у 1931 році. Отже, це був дуже популярний і цікавий журнал універсального характеру, що виходив як тижневик, двотижневик і декадник. Тоді, у 31-му, наклад одного числа сягнув 69 тисяч, а коштував «Всесвіт» 15 коп. за один примірник. Але саме літературного спрямування йому надали письменники, які й заснували журнал. Це Василь Еллан-Блакитний — перший головний редактор, Микола Хвильовий — заступник головного редактора, і художній редактор — славетний Олександр Довженко, людина і митець зі світовим ім’ям. Саме так він був задуманий і в такому вигляді проіснував до 34-го року. У 33-му Микола Хвильовий, за словами одного письменника, поставив свинцеву крапку у своєму житті — застрелився. Інші співробітники були репресовані, і в 34-му журнал було закрито. Вижив тільки Олександр Довженко.
У 1958 році журнал відродився в тому вигляді, в якому ми бачимо його сьогодні: товстого літературно-мистецького і громадсько-політичного журналу-місячника, офіційного органу Спілки письменників УРСР. Відновлювали «Всесвіт» за ініціативи тодішніх славетних письменників, близьких до політичної письменницької номенклатури, які, відповідно, мали на неї вплив. Це — поети-академіки Микола Бажан, Максим Рильський, Павло Тичина, перший головред Олександр Полторацький.
У 1960—1990-х роках «Всесвіт» завдяки здійснюваному ним редакторському відбору публікував найкращі твори іноземної літератури, а відтак впливав не тільки на україномовне населення країни, а й на російськомовне, формуючи певні політичні моделі відкритого суспільства. Тоді в нас існувало незмінне правило: друкувати світову прозу тільки першими в Союзі, тож за нашими новинками бігали і росіяни, і вірмени, і казахи, і балтійці — всі, хто міг так-сяк зрозуміти українську за посередництва російської мови. Тож у 1990 році, за часів головреда Олега Микитенка, який ось уже 50 років робить наше видання — сьогодні у статусі шеф-редактора, — наклад «Всесвіту» досягнув свого історичного піку в 76 тис. 115 примірників на місяць. Після здобуття незалежності і подальшої економічної кризи ситуація, однак, дуже змінилася...
— Що переважно друкується у «Всесвіті»?
— Для того щоб вичерпно відповісти на це запитання, потрібно перегорнути 700 сторінок нашого бібліографічного покажчика «Всесвіт» у ХХ сторіччі». Ми першими в Україні відкрили імена (а багато з них навіть на 1/6 земної кулі, тобто в СРСР) Франца Кафки і Ернеста Хемінґуея, Сомерсета Моема і Річарда Баха, Габріеля Гарсіа-Маркеса, Маріо П’юзо, Доріс Лессінг, Ірвінга Стоуна і багатьох інших. А в новітні часи першими в Україні представили нобелянтів Орхана Памука, Ельфріду Єлінек, Джона Максвела Кутзее, сотні романів, оповідань, поетичних збірок, статей та інтерв’ю. «Всесвіт» друкує твори 93 літератур світу в перекладі з 82 мов народів світу. Звичайно, у центрі уваги — проза, добра сучасна белетристика, яка відбиває новітні тенденції розвитку сучасної іноземної літератури від ґендерних пошуків особистості до неопостмодернізму, антиутопії та історичного роману. Не забуваємо сучасну і класичну поезію, публіцистику, літературну критику, а статті з перекладознавства — наша особлива, як каже молодь, фішка. Цього року громадськість відзначила появу у «Всесвіті» надзвичайно цікавої і абсолютно невідомої статті Карла Маркса про зовнішню політику Російської імперії, яка, фактично, попереджає наших сучасників про небезпеки, які вона несе Європі.
Надзвичайно цікава повість Станіслава Бражника з Ізраїлю під назвою «Червоно-чорний? Бандерівець» про активну участь євреїв у русі ОУН-УПА. Це документальний твір, який руйнує політичний міф про ненависть українських вояків до євреїв. Тобто його розвінчує повість з-під пера саме ізраїльського письменника. Родзинкою минулого літературного року у «Всесвіті» вважаємо також фундаментальну поетичну трагедію «Мазепа» чеського романтика Йозефа Фріча, за переклад якої Роман Лубківський отримав нашу літературну премію ім. Миколи Лукаша.
— Яким сьогодні є наклад вашого журналу?
— Коливається навколо 2 тис. примірників кожного випуску. Це може бути і 1600, і 1800, і 2,5 тис., як було, наприклад, позаторік. Ідеться саме про передплатників, від яких і залежить фінансовий стан видання.
— Тобто купити ваш журнал у кіосках преси неможливо?
— Останній рік уроздріб журнал не продаємо. Через те що це не має жодного комерційного сенсу, бо в кіосках він губиться серед сотень популярних глянцевих картинок. Спостерігався якийсь дивний парадокс: через кіоски Союздруку продавали рівно половину того, що ми їм давали. Давали 100 примірників — продавали 50, давали 500 — продавали 250. Тож ми більше витрачалися, ніж заробляли. Нам просто невигідно, та й читачам незручно, коли по одному примірнику на кіоск припадає.
Продаємо журнал у спеціальних книгарнях, таких як «Є», «Смолоскип», «Наукова думка» та ін. Але найкращий спосіб його ґарантовано отримати — просто передплатити в будь-якому поштовому відділенні або через агенції «Саміт» та «Ідея». На рік передплата коштує близько 100 грн. Раніше журнал виходив раз на місяць, але тепер, у зв’язку з економічною ситуацією, випускаємо здвоєні номери, хоч упевнені, скоро ми змінимо ситуацію на краще.
— Яке головне джерело фінансування журналу? Державний бюджет, якісь надходження?
— До 93-го року наш журнал вважався органом Спілки письменників України, так само, як інші товсті журнали, — «Вітчизна», «Радуга», «Дніпро», «Дзвін» та ін. Але тоді нам довелося вийти зі складу спілки, оскільки вона сама не могла виживати, а нас підтримувати і поготів. Власне кажучи, ми одне одному заважали розвиватися. Коли пішли в самостійне плавання і набули статусу незалежного видання, ми почали краще господарювати. Створили кращі умови для виживання журналу. Інакше кажучи, отримали можливість певного маневру, завдяки якому пережили кризу початку 90-х, потім жахливу кризу 97-го, і тепер боремося з черговою, хоч досить важко і болісно.
Додаткові кошти маємо з того, що здаємо одну кімнату в оренду, видаємо книжки, потрошку їх продаємо — це вже якісь надходження.
Держава нас не підтримує, і ми вже стомилися до неї апелювати. Вочевидь, інтелектуальне видання, знане у всьому світі, про яке з повагою згадують президенти країн — від Шимона Переса до Віктора Ющенка, письменники від Луї Арагона і Милорада Павича до Маріо Варгаса Льоси, потрібне їй, як корові сідло.
Ми б уже раді були, якби держава просто виділила кошти для бібліотек системи Міністерства освіти і науки та Міністерства культури, щоб шкільні, університетські, інститутські, районні, обласні та інші бібліотеки могли передплатити наш журнал. Оце і вся допомога, яка б і читачів тримала у високому інтелектуальному тонусі, і «Всесвітові» дала б змогу розвиватися. Але, безперечно, від прямих інвестицій ми б теж не відмовилися. Скрізь у світі подібні до нашого видання підтримуються або державою, як у Польщі і Росії, або університетами, як у Європі і Штатах, або потужними корпораціями як, скажімо, в Японії.
— Ви не намагалися апелювати до міжнародних організацій чи фондів?
— Намагалися і намагаємося. З іноземними посольствами ми здійснюємо окремі проекти, як це було з Роком Японії у журналі «Всесвіт». З потужними корпораціями, як-от з Індустріальним союзом Донбасу, який «зафондував» нам спеціальний угорський номер у 2006 році, що його наш президент двічі возив в Угорщину під час своїх офіційних візитів. З німецьким Гете-інститутом співпрацюємо, з Міжнародним фондом «Відродження» в галузі перекладацтва і книговидання, з Науковим товариством ім. Шевченка в Америці. Так що руки не складаємо, а робимо все, щоб наш славний журнал знайшов свій динамічний шлях розвитку.
Покладаємо певні надії і на нашу новостворену Міжнародну раду, куди ввійшли знамениті письменники — серб Милорад Павич, росіянин Борис Акунін, перуанець Маріо Варгас Льоса, американець Гарольд Блум та інші. Сподіваємося, що спільними зусиллями вдасться здійснити мозковий штурм, який би допоміг виробити актуальну модель розвитку нашого журналу.
— А чи буває у вас реклама і чи допомагає вона роботі?
— Реклама ніколи не заважає, це точно! Тож вона буває, але рідко, щоб радикально вплинути на ситуацію, і досить скромна, щоб привабити інших рекламодавців. Але коли вони більше дізнаються про «Всесвіт», то значно охочіше з нами працюють. Тим часом є такі шляхетні українські меценати, розумні інтелектуальні підприємці нової хвилі, яких можна було б назвати сучасними Терещенками і Чикаленками. Це люди, котрі не так з потреби в рекламі, а скоріше для підтримки видання ідуть назустріч — як, скажімо, металургійний барон Сергій Тарута, визначний київський підприємець Олександр Барсук, канадська лікарка-емеритка Марія Фішер-Слиж чи бізнесмен Віталій Майстренко, який забезпечив грошову частину літературної премії журналу «Всесвіт» ім. Миколи Лукаша. Так що не переводяться в Україні шляхетні й розумні люди, які розуміють усю вагу інтелектуального журналу для нашого сучасного і майбутньому. На завершення сказав би сакраментальне: тепер — слово за державою! Але чи дочекаємося його... Надія, хай там як, вмирає останньою...
Головний редактор журналу «Київська Русь» Дмитро Стус:
— Журнал заснований у 2005 році поліграфічною компанією «Київська Русь». Ще тоді я пояснював усі проблеми, пов’язані з виданням такого типу видання, але вони не дослухалися. Через півтора року тягнути цей віз компанія більше не змогла, бо сама опинилася на межі банкрутства. Відповідно, треба було позбуватися збиткових проектів. Самотужки ми не мали можливості розкрутити проект належним чином, а тому сьогодні є чимало дірок, які прямо чи опосередковано із цим пов’язані. Нам вдавалося і вдається латати їх частково за рахунок реклами або фінансової підтримки, але це становить не більше ніж 10—20% бюджету.
Коли компанія «Київська Русь» повідомила про неможливість подальшого фінансування журналу, я звернувся до кількох людей із проханням підтримати журнал. Передусім, звісно, до однодумців.
Серед видавців це насамперед видавництво «Факт», яке видає інтелектуальну книжку. Ми погодили з ним деталі внутрішньої кухні: що і як друкуватимем, як будемо працювати. До кризи все працювало без збоїв. А в стані фактичної війни, що її оголосила держава українській культурі, все стало неможливим.
У середньому ми випускаємо дві тисячі примірників кожного номера. Для такого типу видання це солідна цифра. Один раз ми видавали трохи менше — півтори тисячі, що було зумовлене так званим людським фактором. Найбільший наклад — п’ять тисяч.
А тим часом за ці три повні роки, що ми видаємось, у нас опублікувалося майже 300 авторів, що, в принципі, досить багато. За публікаціями у нас видано близько 50 книжок: поетичних, прозових, публіцистичних, драматургічних. Тобто якісь позитиви від нашої діяльності є. Спрацювала фішка — малюнки на корінцях, деякі люди колекціонують видання. Спрацювало і те, що ми давали нотатки на берегах. Чесно кажучи, якби знав, що буде таке фінансування, ніколи за це не взявся б...
— Якщо мова піде про джерела доходів…
— Тут немає доходів, тут постійне покриття збитків. Є реклама. Скромно, але підтримувала нас Українська будівельна асоціація, компанія «Полісся», деякі банки; підтримували й окремі люди, дехто з них навіть не хотів «світитися». Без такої підтримки ми б не вижили. Були кошти і від інших видавничих проектів, до яких я мав причетність. Тому тут багато всілякого було. Реально 2/3, а то й 3/4 знаходило видавництво, а ще чверть — я. Сьогодні ця схема, на жаль, не працює.
— З боку держави є яка підтримка?
— Була минулого року від Міністерства культури в розмірі 40 тис. грн. Там є спеціальна програма підтримки вітчизняних журналів. Один раз ми нею скористалися. На сьогодні це навіть не ціна одного номера. Але й на тому, як кажуть, спасибі!
— І все ж таки: яку мету ставили собі засновники, створюючи цей журнал?
— Насамперед — створення журналу не тусовочного формату, де в одному просторі можуть бути присутні, скажімо, Сергій Жадан і Борис Олійник. Інші журнали, за винятком «Кур’єра Кривбасу», такого простору не творять. Наймолодшому нашому авторові було 13 років, прізвища, на жаль, не пам’ятаю, а найстаршому, Борису Олійнику, — 73. Читає нас переважно молодь. Хоча я знаю й таких, яким уже за 70. Тобто ми намагаємося створити свій простір, відмінний від простору наших «геніальних» політиків, політтехнологів, «блискучих» економістів. «Фантастично блискучих», я б сказав, «високопрофесійних»! І в нашому просторі затишно. Люди звідси не тікають, хоча сидять без зарплат. Сьогодні я упевнений, що 2009 рік ми закінчимо, а перспектив на 2010-й поки що не розглядаю. Це все з’ясується найближчим часом.
Ми друкували азербайджанських письменників, поляків, американців, словенів, білорусів, грузинів. Письменників близько десяти країн світу. Хотіли цю програму розширювати. На цей рік планували навіть робити спеціальний американський номер. Поки що важко сказати, чи буде втілений цей задум. Співпрацюємо з порталом «Захід—Схід», співпрацюємо з інтернет-сайтом «Інша література», братами Капрановими, з Панченком і його літературним сайтом «Літакцент». Були плани тіснішої співпраці, але сьогодні цю стратегію у зв’язку з політикою виживання довелося переглянути. Хоча розвиваємося, як можемо: цього року запровадили рубрику «Літнавчання», бо, викладаючи на факультетах літературну творчість, я бачу, що це дуже потрібно, а жоден з журналів цього не пропонує. Або влаштовує не стільки літнавчання, скільки політичну пропаганду. Гадаю, цей рік ми витримаємо, бо є матеріали, і головне, щоб вони побачили світ.
А ще в цьому році ми ввійдемо у віртуальний простір. Планували в грудні, а реально — ще закінчуємо відповідну роботу...