У виставкових залах Будинку художника в Києві відкрилася виставка робіт Івана Литовченка, присвячена 80-річчю від дня його народження.
Трохи більше п’яти років тому несподівано для всіх нас пішов із життя відомий український художник-монументаліст — заслужений діяч мистецтв України, дійсний член Академії архітектури України, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка Іван Семенович Литовченко, один зі справжніх титанів монументального мистецтва другої половини ХХ століття.
Понад сорок років І.Литовченко віддав мистецтву (1954—1996), і його творчий шлях багато в чому характерний для історії становлення монументально-декоративної творчості в Україні. Безперечно, він — з плеяди тих художників, чиє місце і роль у розвитку культури свого народу величезні.
З відходом І.Литовченка розпався рідкісний творчий союз, можливо, найгармонійніший в історії декоративного мистецтва України — знаменитий «тандем» Івана і Марії Литовченків, співавторів численних гобеленів.
Його перші монументальні розписи було створено у приміщенні залізничного вокзалу в Києві (1955), ансамбль яких, до речі, до святкування 10-річчя незалежності України реконструює його донька — художниця Наталя Литовченко разом із провідними київськими монументалістами С.Одайником, А.Бородаєм, Л.Довженком, А.Мельником. Невдовзі дуже важливою для Литовченка виявилася зустріч із Валерієм Ламахом та Ернестом Катковим (згодом співавторами його монументальних робіт
90-х рр.): річковий вокзал (1961), Інститут фізіології рослин АН України (1963), Інститут охорони рослин АН України (1963), аеропорт Бориспіль (1964) — з цих київських споруд і починає свій відлік «новітня історія» українського монументально-декоративного мистецтва останніх десятиліть.
Талант Литовченка-монументаліста в 70-х рр. служив ідеї образно-пластичної організації міського середовища, яскраво втіленої майстром у монументальному ансамблі в Прип’яті на Чорнобильській АЕС — у місті, що ось уже п’ятнадцять років трагічно недоступне для його жителів — тих, кому призначалися виношені і вистраждані роками твори І.Литовченка: скульптурно-мозаїчний рельєф-панно «Музика» на фасаді музичної школи (1976), скульптурно-декоративна композиція «Енергія» (1977), три панно на центральній вулиці міста — «До світла», «Світанок», «Творення» (1978—1982).
Прип’ятський ансамбль мозаїк можна розглядати як своєрідну «модель» уявлень І.Литовченка про завдання монументальної творчості, як програмне вираження його концепції синтезу мистецтв.
Литовченко проявив себе чудовим майстром оркестрування монументальних образів у багатофігурних композиціях панно, кожне з яких привносило свої особливі просторово-організаційні функції в міське середовище.
Послідовно вирішуючи «середовищні» завдання разом з головним архітектором міста Г.Олов’янниковим, І.Литовченко незмінно намагався будувати, «режисирувати», створювати духовний простір мешкання людей.
Тоді, у 70-х, Литовченко вражав неймовірною твердістю характеру. Його прямолінійність, категоричність суджень, непримиренність до компромісів і дилетантизму в мистецтві примножували недругів. Ті мстилися наклепами й обмовами, що, зрештою, в 1978 р. — уже після створення Іваном Литовченком абстрактно-декоративного панно «Музика», шедевра, який випередив десятиліття й став класикою українського мистецтва, — призвело до несподіваного призупинення роботи в Прип’яті.
Після чотирьох з гаком років вимушеної перерви в роботі над прип’ятськими рельєфами Литовченко принципово відмовляється від допомоги виконавців і працює над своїми мозаїками-колосами практично самостійно.
За визначенням Оноре де Бальзака, «Мистецтво — це релігія, що має своїх жерців і повинно мати своїх мучеників». Іван Семенович у монументальному мистецтві був і жерцем, і мучеником.
У 70—80-х роках Литовченко був безсумнівним лідером секції монументалістів Київської організації Спілки художників України. В секції тоді панував дивовижний творчий клімат.
Іван Семенович був доброю людиною, але в принципових для нього питаннях — жорстким і вимогливим. Він, пригадується, не вибачав своїм побратимам по цеху відходу з монументального мистецтва, не схвалюючи переорієнтування багатьох монументалістів на станково-декоративні форми творчості.
Хоча саме життя в середині
80-х рр. підштовхувало до цього. Тоді багато хто зрозумів, що монументальне мистецтво найшвидше стає жертвою помилкових ідей, які можуть проголошуватися і домінувати в суспільстві. Монументаліст же стає їхньою жертвою, коли ті або інші суспільні ідеали кануть у небуття.
…Мандруючи Італією й оглядаючи грандіозні за своїми задумами та втіленням знамениті архітектурно-художні ансамблі Венеції, Падуї, Пізи, Флоренції, Рима, Ватикана, що досі зберігають геніальні творіння майстрів Відродження, я незмінно подумки поверталася до нашого українського титана монументального мистецтва. Мабуть, лише народившись в епоху Ренесансу в Італії, він зміг би реалізувати свій потужний талант монументаліста. Хоча, якби я йому це сказав, він, швидше за все, образився б, оскільки відчував себе «героєм» саме нашого часу і не уявляв поза Україною. Українська нація для нього була душею і його духовним принципом.
А в Італії він так і не побував, хоча нагода траплялася: Іван і Марія Литовченки 1978 року були нагороджені дипломом Академії мистецтв, що передбачало творче відрядження їх обох до Італії. Та Іван Семенович, цілком занурений у грандіозні задуми чорнобильського ансамблю, рішуче відкинув цю щасливу можливість доторкнутися до світових шедеврів монументального мистецтва, відклавши поїздку на майбутнє...
На фото: Іван, Марія та Наталка Литовченки.