На 68-му Каннському кінофестивалі "Золоту пальмову гілку" отримала драма Жака Одіяра "Діпан". Фільм, який упродовж фестивальних перегонів не викликав особливих емоцій, журі визнало найкращим у світі - цьогоріч. Таке рішення вже викликало хвилю дискусій у світових ЗМІ. А також спровокувало багато запитань до оновленого керівництва каннського фесту.
"Діпан" - соціальна драма. Вона розповідає про жертв громадянської війни у Шрі-Ланці. Герої фільму - "тамільський тигр" (солдат), молода жінка, маленька дівчинка. Мета в них одна: вижити, врятуватись, отримати політичний притулок у Франції. Задля цього їм доводиться грати в сімейну гру, брати чужі імена, видавати себе за рідню. Тим часом у Франції іде своя війна: корупція, кримінал, до бідних і знедолених суспільству діла немає…
"Діпан" - звичний фільм. Не відкриває нічого нового ні з погляду кінематографічної мови, ні з погляду теми, не пропонує несподіваного погляду на проблему мультикультурності.
Не так давно Одіяр отримав Гран-прі Канн за "Пророка", в якому чільні теми - ті, що є і в "Діпані", - насильство, мультикультуралізм сучасної Європи, право на другий шанс. Проте зроблено це було на іншому рівні. Там - напруга, драматизм і драйв. Тут - мляве кіно з інколи притягнутими за вуха сюжетними ходами.
Найцікавіша в усьому цьому історія виконавця головної ролі. Антонітхасан Джесатхасан у 16 років був мобілізований в армію "тамільських тигрів", втік до Таїланду і потім - до Франції, став учасником троцькістської групи і врешті-решт - визнаним письменником. Тобто від самого початку історія, яка могла би стати фільмом, сильніша за нього.
Брати Коени пояснили своє рішення, сказавши, що вони не є журі критиків: "...ми художники, які вибирають, що нагородити в кожній із робіт. ...Ми не могли дати вищу нагороду кожному фільму, але ми намагалися приділити увагу кожній із картин".
Саме таким компромісним і виглядає розподіл нагород. Особливо те, як розподілили приз за головну жіночу роль. Поряд із Руні Марою, яка у фільмі Тодда Хейнса "Керол" зіграла свою поки що найкращу в кар'єрі роль і справді заслуговує цієї нагороди, приз отримала Емманюель Берко, яка, як і загалом фільм Майвен "Мій король", більше асоціюються з серіалом, ніж із обраною у каннський конкурс картиною.
Звісно, посприяла дивним і занадто компромісним рішенням журі з відсутність робіт, які однозначно могли би стати великими кінематографічними подіями. Жоден із представлених у конкурсі фільмів не був сприйнятий однозначно. Про декілька сперечалися особливо палко.
Загалом, нинішнього року в Каннах багато сперечалися про фільми Ласло Немеша "Син Саула", про "Молодість" Паоло Соррентіно, про "Казку казок" Маттео Гарроне, про "Хроніку" Мішеля Франко. "Моя матір" Нанні Моретті посіла найвище місце у французьких рейтингах і не надто високе - у всіх інших.
Радикальним та провокаційним називали "Лобстера" Йоргоса Лантімоса. Найвищі оцінки виставляли "Керол". Якби хтось із них отримав головну нагороду, знайшлись би незадоволені, але рішення журі могло би бути аргументованим.
У підсумку, "Син Саула" отримав Гран-прі, "Хроніка" - приз за сценарій, "Лобстер" - приз журі. Візуальний бенкет Хоя Сяосяня "Вбивця" здобув приз за режисуру. Міцну роботу Венсана Ліндона у фільмі Стефана Брізе "Проста людина" відзначили нагородою за найкращу чоловічу роль. Італійців взагалі оминули нагородами.
Отож не сперечалися у каннських кулуарах лише про "Діпана" Жака Одіяра. Про нього не говорили взагалі.
Цікаво, що розподіл нагород нагадав традиційний розклад фестивалю в Берліні, що часто робить ставку на соціальне кіно.
Такі зміни все ж хочеться вважати особистою креатурою журі, а не тенденцією. Але наразі підсумки першого року на посаді президента фестивалю П'єра Лескюра насторожують. Якщо остаточні рішення можна списати на журі, то наявність серед 19-ти конкурсних картин 5-ти французьких (крім того, французькими фільмами фестиваль і відкривався, і закривався) на журі не спишеш. Тим більше і фільми були "пересічні".
У такому разі виглядає, що обирали володаря "Золотої пальмової гілки" не з 19-ти, а з 5-ти картин. І "Діпан" справді був із них усіх найкращим.
Наскільки це може стати постійним явищем на Круазетт, поки що говорити зарано, але тривога, яка почала тихенько блукати фестивальним палацом відразу після того, як великий і могутній (а головне - абсолютно незалежний) Жіль Жакоб оголосив про свою відставку, зміцніла й підняла голову.