Про Колонний зал імені М.Лисенка прийнято писати з особливим пієтетом. Адже це головна філармонійна сцена не лише Києва, а й усієї України! На нього рівняються, за його програмами перевіряють пульс і температуру життя класичної музики в країні, виступ у його стінах — заповітна мрія багатьох вітчизняних і зарубіжних музикантів. І, правду кажучи, Колонний зал Національної філармонії дійсно заслуговує на всілякі похвали та схиляння, як один із нечисленних острівців істинної культури в бурхливому морі агресивного псевдомистецтва. Але сьогодні мова не про це. Сьогодні — про щорічний «становий хребет» концертного сезону Колонного залу — філармонійні абонементи. Причому мова йтиме про «дорослі» абонементи «Мистецтво фортепіанної гри» та «Скрипкова музика». «Дитячі» (для учнів молодших класів, «Нариси про композиторів-класиків», «Літературні твори в музиці» для старшокласників, студентів тощо) мають свою, чітко окреслену аудиторію, пріоритет радше виховно-просвітницьких, аніж художніх, задач і тому забезпечуються силами внутрішніх резервів філармонії. Зовсім не те — згадані абонементи «Мистецтво фортепіанної гри» та «Скрипкова музика». Вони мають (на відміну, скажімо, від відкритого торік абонемента «Чарівна гітара») потужні традиції, постійну підтримку Фонду сприяння розвитку мистецтв, і надзавдання їхнє — насамперед художнє. Тому й питають із них — за особливим, гамбурзьким рахунком.
У тому, що абонементи ці потрібні, не сумнівається сьогодні, мабуть, ніхто. Та й справді, вдумаємося: наскільки гарна й перспективна сама ідея! Для слухача — можливість насолодитися мистецтвом провідних майстрів у найрафінованіших сферах класичної музики — фортепіанного та скрипкового виконавства. Для філармонійної адміністрації — можливість сполучити власне творчий початок із матеріально-організаційним, заздалегідь спланувавши сезон і вибудувавши його драматургію відповідно до побажань гастролерів і своїх матеріальних можливостей. Для музичного життя Києва, нарешті, — продовження славних гастрольних традицій і гарантія цікавої складової філармонійних програм.
Та з іншого боку, не все так гладко й безпроблемно в «абонементній» реальності. Ні, мова зовсім не про скасування чи переноси концертів — тут філармонія і музиканти-гастролери як раз на висоті, всі відбувається точно й у строк. А від форс-мажорних обставин — таких, як перелом руки скрипаля чи термінова операція піаністу, застрахуватися неможливо. Втім, і в цих випадках абонементні зобов’язання в минулому сезоні було виконано: концерт Дмитра Башкірова, наприклад, скасований через складну операцію, все ж відбувся — не 13 березня, а 31 травня). Проблеми бачаться в іншому.
Сьогодні (як і в минулі сезони) слухач, який отримує абонемент на весь сезон, бере практично кота в мішку. Ніякого уявлення про програми, запропоновані в абонементних концертах, він не має. Хіба можна вважати достатньою інформацією фразу на кшталт «у програмі — твори Л.Бетховена» (А.Дворжака, Ф.Шопена, А.Кос-Анатольського, С.Танєєва, К.Вебера, Ф.Е.Баха, Ф.Шуберта, К.Дебюссі etc) в абонементному буклеті? Чи можна дізнатися, які саме твори з величезної фортепіанної спадщини, скажімо Ліста, виконає Володимир Крайнєв, Паскаль Годар й Ельмар Гасанов у концерті 20 жовтня? І чим бетховенська програма Сергія Стадлера 22 березня буде різнитися від бетховенської ж програми Григорія Жисліна 11 квітня, а шопенівський вечір Дмитра Суховієнка 7 грудня — від шопенівського вечора Бориса Блоха 10 листопада?
«Справжнього любителя музики, завсідника залу цікавить будь-яка зустріч із світом прекрасного, із мистецтвом видатних виконавців», — справедливо, хоч і дещо патетично відповість мені уявлюваний опонент. Це, звичайно, так, але...
Чомусь більш аргументованою представляється точка зору, відповідно до котрої істинний цінитель йде не лише «на виконавця», а й на чітко визначену програму, навіть на конкретний твір. Він чекає — не просто виконання, а живої й оригінальної інтерпретації, — адже «щось із Шопена» в умовах сучасної технічної озброєності й бурхливого розвитку звукозапису він може послухати вдома в будь-який зручний для себе час. Він чекає — концептуальних програм, коли в самому компонуванні концерту виявляються творча позиція виконавця, його художній смак, драматургічна майстерність і масштабність мислення. Філармонійний зал нині перебуває в стані жорстокої конкуренції за слухача — і не лише з неакадемічним мистецтвом, яке агресивно розширює лави своїх шанувальників, але і із самою академічною музикою, що використовує нові, нетрадиційні шляхи комунікації. Сильні боки «живого» концерту, окрім ситуації безпосереднього, на наших очах, творення, полягають й у драматургічній продуманості, оригінальності, ексклюзивності програм...
І ще. Відсутність заздалегідь оголошених конкретних програм, на мій погляд, можна трактувати як прояв неповаги виконавців-гастролерів до нашої аудиторії. «Будьте щасливі, що я сюди взагалі приїхав, викроїв для вас час у своєму напруженому графіку, розписаному на кілька років уперед», — ось що зрештою читається за неконкретністю запропонованих у київських філармонійних абонементах програм. Цікаво, виступаючи на Заході й в Америці, завчасно, за два-три роки (як нас запевняють), підписуючи контракти, запрошені до нас гастролери теж приховують від слухачів, що вони гратимуть?
Інша проблема — реальне наповнення абонементних концертних програм. Коли слухач купує філармонійний абонемент, іменований «Мистецтво фортепіанної гри», він розраховує на серію (вісім!) клавірабендів — вечорів саме фортепіанної музики. Він чекає зустрічі з піаністом — а йому пропонують «у навантаження» (і не вперше!) П’яту симфонію Бетховена або увертюру до оперети «Летюча миша» Йоганна Штрауса, або Шосту симфонію Гії Канчелі, або сюїту «Поручик Кіже» Шостаковича у виконанні оркестру філармонії під управлінням Миколи Дядюри. Слів немає, філармонічному оркестру необхідно виконувати концертну норму — але чому саме за рахунок абонементів? Минулого сезону не було жодного абонементного концерту — ні скрипкового, ні фортепіанного, який повністю був би присвячений саме скрипковій чи фортепіанній музиці. Сольні відділення піаністів в абонементних концертах — найрідше явище (про «повнометражний» концерт годі і мріяти, а будь-який можливий виняток лише підтвердить загальне правило)...
І, нарешті, придивімося до імен запрошуваних «зірок першої величини». Тут теж не все так гладко, як представляється на перший погляд.
Скрипалі Григорій Жислін, Сергій Стадлер, Ліана Ісакадзе; піаністи Володимир Крайнєв, Володимир Міщук, Дмитро Башкіров, Володимир Віардо — ось найчастіше повторювані в абонементних афішах імена. Безперечно, всі названі виконавці — майстри найвищого класу; дійсно, «роздобути» їх в абонементні концерти — дуже непросто, і високий рівень програм і якість виконання автоматично гарантовані. Але ж Колонний зал імені Лисенка — перша сцена країни! Тут, по ідеї, мають виступати багато (і різних!) солістів — і з колишніх братніх республік, і з Західної Європи, і з Америки, і представники країн Азії, які дедалі вагоміше заявляють про себе на світовому музичному ринку. Ми не повинні обманюватися удаваною широтою географії учасників абонементних програм (цього року анонсовано виступи музикантів із Німеччини, Росії, Великобританії, Франції, Іспанії, США). Насправді ж усі вони представники радянської виконавчої школи, вихованці Московської або Ленінградської консерваторії, школи, звісно ж, дуже потужної, багатої на традиції, славетної, але не єдиної ж у музичному світі! А випускники Джульярдської школи, Паризької консерваторії, Лондонської королівської академії музики — де ж вони? Скільки імен, які не входять у київську філармонійно-абонементну обойму, але таких же гучних і славнозвісних, однак ізольованих від першого абонементного майданчика України! Чи це український слухач ізольований від них? Складається враження, що обертається раз і назавжди заряджена обойма виконавців, у котру вкрай складно потрапити чужаку. Так, академічне мистецтво характерне саме домінуванням традиції над експериментом, і ця його ознака дедалі виразніше виявляється в персональному підборі абонементних програм. Ще трохи — і ця тенденція може стати для абонементів фатальною.
А поки столичний слухач із нетерпінням чекає — знайомих за минулими сезонами Дмитра Башкірова та Сергія Стадлера, Елісо Вірсаладзе та Ліану Ісакадзе, Бориса Блоха і Володимира Крайнєва. Так і хочеться вигукнути: «Ти ба, знайомі скрізь обличчя!» — і знову переступити поріг Колонного залу імені Лисенка. Адже нічого кращого за філармонійні абонементи, на превеликий жаль, у Києві поки знайти неможливо.