В останні дні лютого (добре, що цього року їх виявилося на один більше!) я спершу потрапив у віддзеркалення власного роману, а потім пережив наближення до однієї з найбільших світових таємниць.
Отже, спочатку вас вивозять високо в гори, щоб у товаристві інших, раніше не знайомих вам людей вшанувати пам’ять давно померлого, але від того не менше живого поета — говорити про нього, слухати його рядки, читати щось дотичне від себе і про себе. Для цього вас поселяють у замку, точніше в «замку», бо насправді то готель, але в тій частині світу гірські готелі переважно стилізовані під замки: монументальна структура з вежею, прибудовами і просторим прямокутником внутрішнього двору. Готель називається «Замок Ельмау», гори — Альпи, частина світу — Баварія. Поет, якого вшановують, — Ґотфрід Бенн.
Так, саме цей — найдовговічніший з експресіоністів (на відміну від схильних до суїциду поетів-ровесників, Бенн помер аж у другій половині 1950-х, проживши рівно 70 років), хоч, звісно, не в цьому причина його неслабнучої актуальності. Як засвідчила торішня анкета берлінського часопису Literaturen, більшість сьогоднішніх німецьких письменників молодших генерацій саме його вважають найважливішим для них поетом минулого століття. Це не обов’язково позитив — Бенн до сьогодні не лише притягує, а й відштовхує, не лише захоплює, а й дратує. Останнє значною мірою спричинене його професією. Гадаю, що унікальне для модерної лірики поєднання цинізму й сентиментальності вдалося Беннові передусім через щоденну й багатолітню медичну практику, до того ж вельми спеціальну: патанатомія, шкірні та венеричні захворювання. Лікар Бенн дослівно відстояв своє професійне становлення в лазаретах Першої світової, однак і під час Другої він усе ще так само розтинав трупи, споглядаючи розпад і розклад. Тож єдиний із можливих для нього культів був культом Краси Спазматичної. За часів націонал-соціалізму йому офіційно заборонили писати (саме так, писати, не кажучи про опублікування) — його вірші вважалися брудним зазіханням на ідеали вищої раси. Краса, як і раса, мусила бути здоровою, жодних спазмів.
От і все тим часом про Бенна. Тепер про місце, де ми його вшановували.
Замок Ельмау вигадав і заснував харизматичний протестантський теолог, що звався напрочуд невигадливо, все одно що ніяк — Йоганнес Мюллер. Це не завадило йому оволодіти душами багатьох своїх непересічних сучасників. Шлях Мюллера пролягав через етику Спінози і дедалі рішучіше заперечення будь-яких інституційних структур церкви, до витоків чистої релігійності — поза інтелектом та його спекуляціями, на підставі виключно внутрішньої свободи і чуттєвого переживання світу. Однією з його утопій став замок — «вільний простір особистого життя», «місце відпочинку для здорових, але обтяжених щоденним існуванням осіб», такий собі «санаторій для втомлених» з вільним спілкуванням, гірськими прогулянками, водними процедурами, доброю й різноманітною їжею, концертами і — не в останню чергу — танцями, а все це на тлі зразкових альпійських краєвидів. Його проект виявився переконливим: графиня Ельза Вальдерзее підтримала цю утопію фінансово, і протягом 1914—16 років (той самий Бенн тоді вже ампутував кінцівки тяжкопораненим і зашивав черевні порожнини вбитим) замок Ельмау було зведено.
Йоганнес Мюллер вороже ставився до політики, він принципово не читав газет і не слухав радіо, а політичні суперечки на території замку заборонялися. У зв’язку з цим його уявлення про стан тогочасного суспільства були досить химерними. Прихід до влади Гітлера у 1933 році він привітав статтею про необхідність «національної революції німецького народу», водночас наполягаючи на тому, що головним рушієм такої революції є найкультурніша верства цього ж таки німецького народу, себто німецьке єврейство. Режим не міг ним не зацікавитися — з 1939 року йому вже було заборонено виступати з лекціями і виїздити з замку. До ув’язнення в таборі однак не дійшло — здається, верхівка Райху не дуже знала, як із ним бути: публічні виступи з різким засудженням антисемітизму він примхливо поєднував з украй націоналістичною панґерманською риторикою. Саме з приводу останньої його й було оскаржено перед судом по закінченні війни. Він помер у 1949 р., так і не дочекавшись завершення процесу.
Відтоді замок перебирають у власність його нащадки, і з плином років він стає просто готелем, але з відчутним антропософським акцентом (східні масажі, медитативні сеанси, солярна символіка, концерти класичної, джазової та нью-ейджевої музики і літературні читання, наприклад Беннівські).
Але це все була передмова, а тепер про мою пригоду.
Уявіть собі цей корабель, цей залитий вогнями високогірний «Титанік», цю ледь декадентську, просяклу санаторно-курортними запахами атмосферу, цих старезних німецьких панів і пань, їхніх дітей та внуків, ці театральні строї обслуги, ці сауни, ванни, купальні халати, солярні знаки, миготіння майї, вгадування свастики. Уявіть собі, що мої вікна виходять у внутрішній двір і ввечері я люблю спостерігати за вікнами протилежного крила. Там є велетенська зала з люстрами, і в ній цього вечора танцюють — як заповідав великий Мюллер. Ці танці для мене німі, вони, до того ж, німецькі, а я тут іноземець, я не чую музичного супроводу (рояль? піанола?), але я бачу, як безліч німих німецьких пар у вечірніх уборах довго і безперервно кружляє в якомусь, либонь, вальцері. Певної миті стає так багато всього — кружляння, снігу, вогнів, лірики Бенна, капелюхів з перами, антропософії, двох світових воєн і двох поразок у них, патанатомії, Голокосту, розкладу і розпаду, арійських першоджерел, альпійських передзвонів — що я відчуваю наближення до якоїсь вельми суттєвої розгадки.
Я не знаходжу її, але мені вистачає наближення.