UA / RU
Підтримати ZN.ua

Ті, що блефують у темряві. Віталію Линецькому збільшили «матеріальну допомогу»

Коли в Театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра спалахнула завіса, а згодом і весь колектив опинився в ролі «погорільців» (на кілька тижнів призупинивши роботу), тоді подумалося: напевно, це якийсь «знак»?..

Автори: Олег Вергеліс, Ганна Пароваткіна

Коли в Театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра спалахнула завіса, а згодом і весь колектив опинився в ролі «погорільців» (на кілька тижнів призупинивши роботу), тоді подумалося: напевно, це якийсь «знак»? Ось лишень хороший чи поганий? Театр переконаний, поганий: на сайті «лівобережці» уже повідомили, що, відповідно до даних криміналістів, це — підпал. А хтось, можливо, вважатиме навпаки: вогненний «знак» — це добре, оскільки артисти погорілого театру знову лідирують за всіма показниками на «Київській пекторалі». Цю щорічну театральну премію Київське управління культури провело немов би про запас. На добу раніше за офіційне святкування міжнародного Дня театру. Програма могла б умовно називатися «У робочий полудень» — концертні номери за заявками тих, кому цю «музику» ще не набридло замовляти.

Що таке «хороше»?

Останнім часом на «Київській пекторалі» що-небудь «хороше» знайти нелегко — навіть удень із вогнем. Та коли сильно постаратися...

По-перше, нинішнього року помітно зросли «ставки»: управління культури збільшило преміальний фонд до 1 тис. дол. — кожному окремому переможцеві. По-друге, заговорили про тендери на проведення самої церемонії: щоправда, наскільки це допомогло хронічно хворій «Пекторалі» — вже окрема розповідь. По-третє, нібито віддалили від виборів-розбірок «найкращих із кращих» штатних чиновників: у кожному разі, ця тенденція хоча б декларується. По-четверте, згадали добрим словом (а також призами й грошима) знатних майстрів своєї справи — режисера Віктора Шулакова (восьмисотий раз його спектакль «За двома зайцями» незабаром пройде на сцені Молодого театру, а це рекорд, гідний Книги Гіннесса) і актора Миколу Рушковського (який нещодавно зіграв у слабкому спектаклі Віталія Малахова «Заповіт цнотливого бабія»). І, по-п’яте, загалом пристойний вигляд мають навіть переможці в деяких основних номінаціях.

Найкращий спектакль 2006-го (за версією управління культури) — «Кармен-TV» (балетмейстер — Раду Поклітару, театр «Київ модерн-балет») — помітна й гучна світська подія. «Хороше» уже те, що, коли хочемо, то все-таки можемо знайти фінансові (чи інші?) можливості залучити на службу в Києві модних іноземців. У чомусь спектакль Поклітару — витвір спірний (якщо дивитися крізь лінзи суворих балетних академістів). Та в цілому — це жива, драйвова, енергійна і по-хорошому еклектична робота. А вже те, що на постановках Поклітару народ висить на люстрах і спускатися з них не збирається до закінчення «шоу» — факт більше радісний, ніж сумнівний.

Дмитро Богомазов визнаний найкращим режисером за спектакль «Черга» за п’єсою сучасного українського драматурга Олександра Марданя. Це й касовий хіт «лівобережної драми», і відкриття «нового Богомазова» — як яскравого і вмілого режисера-комедіографа.

«Голодний гріх» (за мотивами новели В.Стефаника «Новина») у Центрі Леся Курбаса визначено як найкращу постановку камерної сцени. Режисер Олександр Білозуб, художник Володимир Карашевський і актор Олександр Форманчук справді заслужили пошану та увагу. Їхня постановка образна, дуже пронизлива. І ще хочеться написати — дуже чесна. Оскільки до трагічної теми голоду вони підійшли делікатно, щиро. Без спекулятивного надриву, як це часто трапляється в запалі актуалізування тієї чи іншої важкої теми.

Найкращим актором названо Віталія Линецького (у «26 кімнатах» Театру драми та комедії). Найкращою акторкою — Лесю Самаєву (у «Черзі»). За найкращі ролі другого плану трофеї були передбачені для Олександра Ганноченка та Алли Сергійко.

На цьому про «хороше» — все. І переходимо до другого відділення концерту «У робочий полудень».

Що таке «погано»?

Погано — це коли культуправління не усвідомлює (чи не хоче усвідомлювати), що безглуздо й нерозумно об’єднувати в одну запряжку-номінацію лебедя, рака та щуку. Сам підхід до центральної «рубрики» — «найкращий спектакль року» — не стільки потішний, скільки непрофесіональний. «Кармен-TV», «Черга», «Голубчики мої!» — три претенденти на нагороду. З одного боку — балет, з другого — драматичний спектакль великої сцени, із третього боку «бермудського трикутника» — постановка на малій сцені в Театрі драми і комедії. Просто дивовижно, чому не втиснули в цю саму нішу «Вечорниці» О.Скрипки, театралізовані перформанси яких-небудь художників-передвижників, тандем В.Ями і Н.Могилевської у «Танцях із зірками».

Балетмейстер Раду Поклітару, який «переміг» конкуруючий драматичний формат, видавався дещо розгубленим. І начебто навіть намагався виправдовуватися, щось пояснювати. Хоча виправдовуватися мають ті великі вчені, які додумалися до такого безглуздя.

Невідомо, правда, хто дасть пояснення чи виправдається «з іншого неприємного приводу», чому це на останньому етапі з «пекторальної» колегії безцеремонно відторгли Валерія Михайловича Гайдабуру, найвідомішого історика театру, доктора мистецтвознавст-ва, людину з бездоганним смаком і бездоганною репутацією. Чи великодосвідчені закулісні «модератори» видовища — В.Линовицька та А.Богданович (глава київського відділення СТД) не розуміють, що такий «маневр» — за рамками етики. І за великим рахунком — віроломство. Можна уявити, щоб за кордоном так вчинили, приміром, із Віталієм Вульфом або Анатолієм Смелянським? А тут можливо — й не таке.

І якщо вже виникли віддалені паралелі з Білокамінною, то культуправлінню в терміновому порядку необхідно посилати туди на стажування тих творців, які нібито «режисирують» місцеві церемонії. Нещодавно в Москві вручали «Гвозди сезона» — премію, у чомусь схожу з «Пектораллю». І знайшлися ж у людей дотепність, фантазія, знання театральних алгоритмів, щоб обіграти дійство в істинно театральному ключі. У Києві ж із подібних церемоній дух театру витравлюють немов навмисне. І, певне, за солідний режисерський гонорар із року в рік пропонують черговий набір розрізнених концертних номерів різного художнього рівня. Тобто тих номерів, які при очікуваній «режисурі» могли б із рівним успіхом чергуватися на концертах — на день шахтаря, на день Шевченка, на день Пушкіна, на день Солов’яненка, на день Курбаса, на день Сердючки (якщо такий колись позначать у календарі).

«Святкова» сцена Театру ім.Франка, де відбувалося «пекторальне» дійство, звичайно, «порадувала»... пустотою і темрявою. У буквальному сенсі. Ні натяку на декорації. Мінімалізм, який переміг! Навіть стільці записали в надмірність. З боку оголений і слабко освітлений простір із двома ведучими в кутку нагадувало занедбаний ангар. Зі спуском чи то в київський колектор, чи то в знаменитий покинутий тунель під водами Дніпра. Щодо останнього — це не жарт. Відео на сценічному заднику жахливо нагадувало вхід у підземелля і виявилося єдиною окрасою церемонії. По центру «провалу» проектувалася кустарна листівка: на тлі золотої скіфської пекторалі — червоні дрібні букви імен-прізвищ номінантів. Причому назви спектаклів на картинці явно виконані любителем, який ледь освоїв фотошоп. На звичних і, слід сказати, досить зручних для освіження пам’яті відеороликах (нарізки з фрагментів спектаклів-номінантів), вочевидь, заощадили? Однією з ведучих церемонії якимось дивом виявилася жінка, схожа на екс-ведучу поп-програми «Територія А» і, здається, співачку Анжеліку Рудницьку. А якщо це не копія, а оригінал, то тепер йому пряма дорога — у Національну оперу. У нас є кому поклопотатися... У напівтемряві ведуча не надто орієнтувалася навіть у прізвищах героїв вечора, які читала з папірця. Та й просто шанованих співгромадян, які вручають премії, ці ведучі не дуже впізнавали. Все це мало вигляд безглуздий і дикий. Так, наприклад, композитор Михайло Чемберджі чомусь виявився Миколою... Через що, зрозуміло, засмутився. Загалом, похмуре видовище. Особливо, коли згадати, що театр ще й візуальне мистецтво.

А ближче до заключної частини як на те пропав ще й звуковий супровід «листівки». І тоді зал зовсім уже перестав розуміти, кого збираються нагороджувати й за що саме. Хвалити Бога, конвеєрне (як передовикам на заводі) вручення тривало недовго. А у фіналі тільки п’ятьом присутнім переможцям (це з 12) на церемонії проспівала оперна діва. От й відпрацювали. Можна йти. І бажано — подалі... від офіціозу і церемоніальних безглуздостей.

До речі, гроші новим володарям «Пекторалі» пообіцяли «в урочистій обстановці» вручити окремо в мерії. Може, хоч там буде більше режисерських знахідок? А якщо їх знову не буде, то в «Пекторалі» (у тому вигляді, в якому вона сьогодні існує) з’явиться бодай сенс. Оскільки «Пектораль» уже давно і не символ, і не подія, яка хоча б раз на рік об’єднує розрізнене театральне братство, і не предмет престижу, яким той же пан Линецький сильно пишатиметься в акторській компанії… А так — разова щорічна «матеріальна допомога». Утім, і за це — спасибі.

P. S. Хороша мисля приходить опісля... церемонії. А чи не скинутися в складчину щедрому і розважливому нашому культуправлінню на додаткові «премії» ще й для реставрації (після пожежі) найкращого, на їхню думку, міського театру — Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра? Усе-таки буде більша користь, ніж від щорічної роздачі слонів у давно розгромленій посудній лавці.