Кожна жінка, навіть якщо сьогодні вона стоїть у лавах адептів фемінізму з транспарантом «Чоловіків — геть!», у свої 15—16 років обов’язково присвячувала комусь із представників сильної статі любовні поезії. Палкі вірші на кшталт «він пішов, я сама, за вікном — зима» пізніми самотніми вечорами записувалися до таємних щоденників і зрошувалися щедрими дівочими сльозами.
Загальні зошити зі списаними сторінками про перше кохання, філософські роздуми та роки школи-університету з обов’язковими алкогольно-сексуально-сентиментальними історіями з часом зіскнівають на днищах старих шухляд, а то і просто губляться.
Перенесення таких сумнівних доробків у літературу — явище нелогічне і нераціональне. Особливо, якщо виходити з консервативного погляду на призначення літератури — потреба в сюжеті певної проблематики.
Яку проблематику має твір «Мій Роман» Тетяни Каплунової, сказати важко. Познайомити читача зі своїм внутрішнім світом? Невдячне заняття. «Боже, дай мені справжнього кохання. Перестань підгодовувати мене цими захопленнями-фліртами. Ти ж бачиш, що я отак змучилася... Бачиш, що я можу багато заради НЬОГО», — отакими пасажами в дусі підлітка-максималіста сповнений роман. Або ще: «Жінка дивна істота — то їй набридає бути слабкою, то набридає бути сильною. А ти зараз на якій стадії? Мені набридло бути сильною»...
Подекуди в тексті трапляються дивні перетворення назв. Зокрема щодо назви роману Оксани Забужко: «Якби я написала роман про свій досвід з чоловіками, він мав би називатися «Польовими дослідженнями з українського сексу», але мене випередили». А знаменна бомондна ресторація «Остання барикада» на Печерську у Києві чомусь стає «Осінньою Баракудою». Отакі перверзії…
Читаючи ці рядки, запитуєш себе, невже всі випускники філологічного факультету вважають, що обов’язково мають стати авторами літературних шедеврів і прославитися у віках? Дивно. Їм, як нікому іншому, має бути відомий вислів про те, що в деяких випадках краще не писати.