UA / RU
Підтримати ZN.ua

Тетчер, Гергієв, Фелліні — під дахом однієї майстерні

Художниця Людмила Мєшкова мріє зробити великий подарунок Софії Київській

Автор: Катерина Константинова

На території Софії Київської є одне особливе сакральне місце - майстерня відомої української художниці Людмили Мєшкової. Саме тут, у приміщенні, більше схожому на сарай, вона створює свій керамічний живопис. Лики великих - Маргарет Тетчер, Валерія Гергієва, Олени Блаватської, Федеріко Фелліні, Анатолія Солов'яненка - щоденні її співрозмовники.

Нинішнього року в Людмили Мєшкової потрійний ювілей: 75 років від дня народження, 50 років творчого житія в цих стінах. А ще - 25 років, відколи художниця створила своє знамените панно для ЮНЕСКО під назвою "Земле, флюїди життя і розквіту світам Усесвіту посилай..." (розмір 55 кв. м). Тепер художниця готується до своєї персональної виставки, яка відбудеться в галереї "Хлібна" на території заповідника.

За освітою вона архітектор. Після закінчення Київського інженерно-будівельного інституту отримала направлення в Київський зональний науково-дослідний інститут експериментального проектування. При інституті була керамічна майстерня, яку 1947 р. на території Софії Київської організувала Ніна Іванівна Федорова. І молодий архітектор стала там часто бувати. Людмилі Іванівні це подобалося більше, ніж проектування. Уже потім керамістам побудували нову майстерню в Дарниці. А вона залишилася в Софії сама. Вимкнули світло, опалення. Бігали пацюки. Однак їй дозволили працювати на території заповідника.

- У мене в житті було багато і поганого, і хорошого, - каже Людмила Іванівна. - Але, слава Богу, питання про виселення нове керівництво заповідника не ставить... А раніше було, уявіть, вісім розпоряджень, щоб я звідси виїхала! Хоча майстерню опалюю UFO. Зі стелі штукатурка сиплеться, роботи зберігаються абияк. У мене залишилося всього одне приміщення. Крутимося й виживаємо як можемо. Знаєте, я давно вже не сприймаю пафосних статей з епітетами: мовляв, "геніальна", "на Заході її всі знають"... Це штучно створений ореол. Я ж багато років приходжу в майстерню-сарай, хоча спочатку на неї казали - пам'ятка архітектури. Лукавили: це приміщення з самого початку створювалося як господарське.

Тут, у майстерні, живуть два її "охоронці" - собаки-улюбленці, причому одному з них уже 20 років. Угледівши господиню, тішаться, стрибають, гавкають! "Я ж їх рятувала, коли приїжджали і вбивали бездомних псів, - каже Людмила Іванівна. - Вони живуть у мене в майстерні, а це багатьом не подобається. Можуть інколи загавкати. Але що вдієш, це ж тварини!"

У голосі художниці час від часу звучать занепадницькі нотки. Мовляв, "нікому не потрібна, виживаю тільки завдяки собі". Хоча Людмила Мєшкова має колекцію звань та нагород: народний художник України, почесний член Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури, дійсний член громадської організації "Інтелект нації", лауреат міжнародної премії Фонду Святого апостола Андрія Первозванного. Попри це, перша персональна виставка відбулася, тільки коли їй виповнилося 70 років! Мєшкова каже про себе: "Я - нерозкручений художник".

- У мене є заповітна мрія: щоб на цьому місці, у Софії Київській, відкрилася нова галерея. Розумію, що життя не вічне. І якщо я залишу свої роботи в такому стані, то їх роздерибанять наступного ж дня. Дачі в мене немає, лише невеличка київська квартира. А ці роботи - мої діти. І мені треба, щоб їх ніхто не знищив. Тому й хочеться створити тут галерею, аби в робіт з'явилося достойне місце, а я могла спокійно відійти в інший світ. Люди приходитимуть у "Софію" й заодно ознайомляться з тим, чим я все життя займалася. Можливо, навіть відвідувачів "Софії" стане більше... Є ж сумні приклади. Повністю розкомплектована колекція Марії Приймаченко: частина робіт у приватних зібраннях, частина - в музеях. Я ж віддала своє життя творчості, живу нею, а тому мрію цей сарайчик облагородити, щоб нічого на голову не сипалося. Ще треба в будинку вилікувати грибок, оскільки стіни ось-ось розваляться, як картковий будиночок.

До того ж мої роботи не з легких, усе-таки кераміка, - є й 50 кг, а є й усі 100. Їх на гвіздок не повісиш, потрібні стенди, спеціальне обладнання, а це все пов'язане з витратами.

- Із чого починається для вас робота над тим або іншим образом?

- Я створюю не портрети, а лики. Мені цікаво, яка місія тієї або іншої людини у цьому світі. Намагаюся вловити головне, що є в особистості. Дивлюся, у якому віці її краще зобразити. У цьому плані відчуваю риси обличчя, малюю без початкового портрета. Мене цікавлять не порожні особи, а ті, в котрих багатий внутрішній світ, у котрих є де покопатися...

- У вашій майстерні - портрет Маргарет Тетчер. Давно над ним працюєте?

- Ще 20 років тому почала малювати Маргарет Тетчер. І ось "залізна леді" пішла з життя. Тепер домальовую її риси обличчя "керамічними фарбами", бо випал уже зроблено. А ось ця робота - Анатолій Борисович Солов'яненко "Соловейко в темнім гаї сонце зустрічає". Його вирішила зробити в сірих тонах. Я його таким пам'ятаю за життя: сивина й сірий костюм. Кілька разів дивилася фільм "Одного разу в Америці", потім намалювала Роберта де Ніро.

А ця робота - моя гордість. Валерій Гергієв. Почала малювати портрет, не усвідомлюючи, навіщо. А тут у серпні - війна між Росією і Грузією. В Осетії загинули його родичі. Й маестро дає концерт у Цхінвалі на площі, в оркестрі 500-600 чоловік. Дивлюся телевізор - він повертає голову й кидає погляд саме на мене, як мені здалося. Цей погляд я й закарбувала в роботі.

- Багато доводилося чути про ваші добрі стосунки з Миколою Амосовим. Ким була для вас ця людина, і які особисті почуття хотіли ви вкласти в його портрет?

- Моя дружба в Миколою Амосовим почалася з портрета, намальованого мною після того, як він вдало прооперував мою сестру Лялю. За це я прямо боготворила видатного хірурга. Вклала в його портрет усе своє серце, бо дорожчого за цю роботу в мене немає нічого. Навіть у кераміці її вже не було сенсу робити. Не люблю повторюватися! У портреті Миколи Амосова я зробила акцент на його суті вченого, генія, цілісної людини, котра не розпорошується на жодні дрібниці.

Коли він побачив цей портрет, то став приходити до мене в майстерню. Я зрозуміла, що він потребував спілкування, але сама його побоювалася. Звісно, Микола Михайлович приходив не для того, щоб хвалити. Казав: "Чому ти не працюєш? Ось це я вже бачив, і це бачив..." Тому я знала, що перед ним треба звітуватися. Бувала в них удома. Його дружина, Лідія Василівна, - дивовижна жінка. Дім - повна чаша, хоча про нього завжди казали, що він аскет і завжди на дієті.

Уявіть, одного разу сюди прийшли фізики з якимись апаратами, що відчувають енергетику. Отож, вони визначили, що енергетика цього портрета сумірна з живою людиною. А то ще з Америки приїхали галеристи і як вчепилися в цю роботу - мовляв, продайте за будь-які гроші... Я сказала, що не можу, друзів не продають.

- А що скажете про портрет Фелліні?

- Він сам казав: "Я - диктатор!" Але режисер таким і повинен бути, інакше нічого не вийде. Мені теж треба набувати таких рис, вчитися наполягати на своєму. А я зазвичай не хочу нікого скривдити. Бувають у житті неприємні моменти, проте я починаю відразу хвилюватися, доводиться марнувати своє здоров'я, а я після операції на серці... Важко художникові і творити, і бути менеджером.

- Людмило Іванівно, колись ви зробили на Байковому пам'ятник Володимиру Щербицькому. Ставлення до цієї історичної особистості досі неоднозначне...

- Володимир Васильович і цікавив мене як особистість. Так, тоді була та система. Були колгоспи, радгоспи, він дуже любив "Динамо", спортсменів, вони його "батею", "батьком" називали. А що? Яка тоді була команда, які театри! Що в цьому поганого? Уже після смерті його почали називати "катом українського народу". А де тоді був той-таки Кравчук? Адже він вирішував багато ідеологічних питань. Найлегше назвати "катом" людину, якої з нами немає. А треба бути справедливим.

Знаю, що, коли він помер, ніхто не хотів робити йому пам'ятник, тоді як за життя багато художників годувалися в нього з руки. Я ж не вбачала в ньому жахливої людини. Навпаки: Щербицький для мене - людина-страждалець... У нього велика драма з дітьми: син загинув, не склалася доля дочки. А дружина - чудова викладачка в школі. Знаю, що після смерті Володимира Васильовича в них залишилася тільки квартира на Грушевського, жодних палаців і дач.

- Що вас сьогодні найбільше хвилює - у мистецтві, творчості, у країні?

- Навіть зі ставлення до себе можу зробити висновок, що культура нині в загоні. Ось мені 75 років, але ні я не знаю міністра культури, ні він мене не знає. Так, мені неодноразово казали "Спасибі!", бо я намалювала для ЮНЕСКО велетенське полотно на 55 кв. м. А на вулицю виходиш: "Ви - геній!" Я їм кажу, що не можу бути генієм у таких умовах. Тут немає ніякої гордості.

- А що надихає вас тепер найбільше?

- Мене надихає, наприклад, музика Гії Канчелі, просто балдію... Коли слухала його Шосту симфонію, було враження, наче літаю в космосі. Недавно дивилася у театрі Франка постановку Роберта Стуруа "Солдат, кохання, охоронець і... президент" де музика Гії Канчелі, і я знову ніби літала в космосі. Дуже талановитий Олександр Білозуб у театрі Франка. Його постановка "Дві квітки кольору індиго" про Катерину Білокур і Фріду Кало - приголомшлива. Завжди переживаєш величезну насолоду при зустрічі з таким художником. Адже не завжди все потрібно висловлювати словами, можна - пластикою тіла, музикою. Для мене це було незрівнянним.

- А тепер запитання про вчителів у мистецтві...

- Михайло Врубель, Катерина Білокур, Марія Приймаченко, Ганна Собачко, Мікалоюс Чюрльоніс, Микола Реріх, Клод Моне, Віктор Васнецов, скульптури Амадео Модільяні, мій учитель Ніна Іванівна Федорова... Завдяки портретам Валентина Сєрова я стала портретисткою. У Барселоні була вражена архітектурою Антоніо Гауді. Це одкровення, відкриття художніх можливостей... Неймовірно, що такий маленький чоловічок може зробити стільки всього для світової культури.

- У вас багато учнів?

- Майже всі мої учні за кордоном. Заробляють великі гроші й живуть непогано. Кажуть, що, мовляв, за кордоном я була б мільйонеркою. Але я в Україні, і маю те, що маю. Викладала рік в університеті культури і мистецтв на території Лаври. Очевидно, не дуже підійшла кафедрі... Студенти мене любили, але не всім викладачам це подобалося. Віддавала їм багато вільного часу, вони днями просиджували у мене в майстерні.

- Людмило Іванівно, ви довгий час займалися оформленням храму Андрія Первозванного, церкви Різдва Христового, храму Миколи Чудотворця на Чернігівщині...

- Я віруюча людина. Мій духовний наставник - Католикос-Патріарх всієї Грузії Ілія II. Коли я його намалювала, то він сказав, що увічнила не його, а себе, свою душу. І додав: "Але я таким стану..."