Ситуація навколо Монумента Незалежності виявилася своєрідним тестом самої нашої незалежності. Як ми змінилися в суті своїй за останні десять «незалежних» років? Якими символами, якими категоріями ми мислимо, із чим себе ототожнюємо, на які цінності орієнтуємося? Тобто, фактично, хто ми такі — громадяни незалежної України через десять років після доленосної події — проголошення Незалежності. Не слід забувати, що прийдешній монумент буде (у всякому разі повинен) символізувати Націю. Ми ризикнемо запропонувати поза конкурсом свій скромний текстовий проект, який не претендує ні на що. Навіть на об’єктивність. Яка може бути об’єктивність в галузі символів і ідеології? Та й не проект це зовсім — так, кілька цеглинок у його фундамент...
Цеглинка 1. Історична
Так вже заведено в нас: кивати на славну історію й діяння предків. Ми не станемо починати свою історію з віщого Олега, ми почнемо скромно, із 1995 р. Ідея увічнення незалежності в камені й інших «вічних» матеріалах народилася саме тоді: було оголошено перший конкурс проектів монумента. Ентузіазм п’ятиліття незалежності вилився в народження приблизно 70 більш-менш вдалих із художньої точки зору проектів. Та з огляду на те, що п’ятиліття вже пройшло, а до десятиліття ще далеко, жодний із премійованих проектів не був рекомендований журі до втілення. Та й не йшла тоді мова про втілення. Фактично, будемо справедливі, ідея конкурсу належала самим митцям і живилася їхнім творчим ентузіазмом. Не знаю, що рухало в той момент нашими шановними творцями, але вони влучили в саме яблучко: підкинули владі чудового жирного живця, показавши їй реальний і зрозумілий для неї, влади, шлях до відродження традиції держзамовлень, до яких так звикли наші митці і про які вони всяк раз ностальгійно зітхають. Розрахунок був вірний: влада клюнула. А то як же? Адже говорити почали про їхню «вотчину», якою вони звично вважають нашу незалежність. Ось вам простий приклад: «З огляду на велике політичне загальнонародне значення проголошення Незалежності України...» — цитата з доленосного указу Президента про спорудження в м.Києві Монумента Незалежності України, датованого 15 березня 1996 р. Як видно з цитованого тексту, проголошення незалежності має значення передусім політичне, а вже потім загальнонародне, людське й усе інше. Ну і, крім того, неважко помітити хоча б хронологічний зв’язок подій і важко не запідозрити причинно-наслідковий зв’язок між «ініціативою знизу» наших шановних митців і «реакцією згори» у вигляді «одобрямсу» влади. Характерна й наступна метаморфоза історії: тепер створення Монумента Незалежності офіційно виправдовується «ініціативою Президента». Ну чим не символ... А ось ще деталька: коли результат останнього — найскандальнішого — експрес-конкурсу теж виявився негативним, тобто знову не схвалено жодного проекту, голова журі А.Толстоухов висловився в тому сенсі, що подальшу долю монумента має вирішувати особисто Президент, до якого варто звернутися для визначення авторського колективу остаточного проекту. Ось вам типово наша ситуація: по-перше, голова журі архітектурного конкурсу — політик, який, відповідно, керується й у «конкурсній» роботі політичними міркуваннями. По-друге, остаточне рішення, якого не змогли дійти фахівці-архітектори, має висловити Президент, який, звісно, на архітектурі розуміється не гірше за голову журі. Між іншим, те, що члени журі «не змогли вирішити остаточно» — найчистішої води міф: їхнє рішення сформульовано досить чітко — «жодний із поданих проектів не гідний...». Тобто складається враження, що явно існувало якесь «правильне рішення», до якого мали дійти члени журі, а вони взяли й не дійшли... Добре, що в нас є Президент, який власною волею може спростувати рішення будь-якого колегіального органу, хай навіть у дуже спеціальному питанні — треба лише правильно сформулювати прохання...
Цеглинка 2. Дуже символічна
Слід зауважити, що дуже символічні висловлення самих творців. Причому й тих, чиї роботи відзначено нагородами, і тих, хто спостерігав за розгортанням абсурду осторонь в силу різних причин, і тих, хто виявився залученим до нього як член журі. Перша група висловлень стосується часу. Їх дуже схвилювало, що коли вся ця історія затягнеться й нині, цієї миті не буде визначено проект-переможець, то монумент «до дати» не відкриють. Чи не правда, характерно й до болю знайомо? Адже щоб відзначити велике значення незалежності для нашої країни потрібний вагомий привід — дата і по можливості «кругла». Десятиліття в цьому сенсі підходить ідеально. Краще б, звісно, століття чи бодай п’ятидесятиліття, але до цього моменту спробуй ще дожити. Особливо за таких умов життя. Тому згодиться й десятиліття. Тим більше, що інший «датський» (себто «до дати») проект цього року не вигорів — я маю на увазі проект пам’ятника зміні тисячоліть у Києві, із яким у наших містобудівників щось не вийшло. І, що характерно, на фінальний проект, який отримав схвалення «батьків міста й нації», нашарувалися елементи проекту творчої групи Бабушкіна «2001», який не відбувся. Тобто робота не пропала марно. Втім, цілком можливо, що нашим художникам є чого побоюватися: якщо вони не «вкладуться» до десятиліття, наша влада сама може втратити інтерес до того, що відбувається — спорудження Монумента Незалежності не до ювілею може видатися неактуальним...
Цеглинка 3. Дивної форми. Юридична
Це коло питань пов’язане із процедурою самого експрес-конкурсу, і саме воно викликало особливе обурення київських архітекторів, які минулого тижня у Спілці архітекторів висловили свою позицію на «круглому столі», присвяченому монументу.
Усе виявилося зав’язаним навколо одного документа, що має статус підзаконного акта. А саме на постанові Кабміну «Про затвердження порядку проведення архітектурних і містобудівних конкурсів» від 25 листопада 1999 р. Організатори конкурсу, мабуть, не здогадалися звернути на нього увагу, бо було порушено кілька істотних положень постанови.
Наприклад, пункт 16 цієї постанови передбачає обов’язкове залучення до організації подібних конкурсів Національної спілки архітекторів із метою розробки чи узгодження програм і умов конкурсу, обговорення проектів, поширення інформації про проведення конкурсу, що, між іншим, відзначено й у Законі про архітектурну діяльність. Віце-президент Національної спілки архітекторів Ю.Худяков запевнив нас, що в розробці програми Спілка не брала участі, документацію по конкурсу одержала лише 9 серпня. Підписали документи, відповідно, 8 серпня, а термін подачі проектів установили до 19 серпня. Таким чином, усі бажаючі взяти участь у конкурсі мали підготувати свої проекти максимум за 10 днів. І річ навіть не в тім, що це фізично неможливо, а в тім, що відповідно до пункту 22 постанови про конкурси, оголошення про проведення конкурсу мали опублікувати й розповсюдити у творчих спілках не менш аніж за місяць до його початку. Складається враження, що конкурс не тільки підготовлено й проведено «для вузького кола» близьких до офіційного організатора конкурсу — Управління по охороні пам’ятників. Але й «застраховано» від можливості появи зустрічних проектів із боку членів Спілки архітекторів, оскільки зустрічні проекти мали розглядатися організатором протягом 10 днів. Тих десяти днів, які відокремлювали появу в Спілці оголошення про конкурс від початку конкурсу.
А ось ще одне дуже характерне порушення постанови: у п.20 зазначено, що учасниками конкурсу не можуть бути члени журі, відповідальний секретар конкурсу, особи, котрі готували конкурсну документацію, а також особи, безпосередньо пов’язані з членами журі виконанням службових обов’язків. Нагадаю, організатором конкурсу й офіційним замовником значиться Управління по охороні пам’ятників Київської міськадміністрації. Серед авторів проекту, котрий здобув I премію першим значиться ім’я Р.Кухаренка, котрий очолює назване управління. Важко повірити, що голова управління, яке готувало конкурсну документацію, ні сном ні духом не відав ні про підготовку конкурсу, ні про його умови, ні взагалі про те, чим займаються його підлеглі в робочий час.
Список подібних порушень можна було б продовжити: усього в Спілці архітекторів їх нарахували близько двадцяти. Але, по-перше, боюся, що ми порушимо закони домірності й пропорції, і наша третя цеглинка перетвориться на брилу. А по-друге, який сенс перераховувати юридичні порушення в тому випадку, коли ніхто не стане розглядати подібну справу в суді. Хоча б тому, що не вироблений у нашій країні механізм припинення подібних порушень. А що будь-який юридичний документ без подібного механізму? Так, декларація. Такий собі символ незалежності від закону...
Цеглинка 4. Незрозумілого кольору. Ідеологічна
Між іншим, хотілося написати «естетична», та якось рука не піднялася... Та й не про прекрасне тут мова. Адже постамент з-під Леніна не дає спокою не тому, що туди щось «проситься». Саме навпаки: всі учасники конкурсу в один голос говорять — місце для монумента далеко не найвдаліше: згори «давить» готель «Москва» (теж символічно, чи не правда?), збоку — колонада консерваторії. І Ленін там, якщо пам’ятаєте, виглядав таким винуватим, наче його за Жовтневу революцію в куток поставили...
Це, власне, і не дає нам спокою: Жовтнева революція й нещодавнє імперське минуле, яке хочеться викреслити, зафарбувати й зверху ще чимось важким придавити. Ось і колега-тележурналіст на УТ-1 не дуже давно з екрана закликав «коло пенсіонерів», які за звичкою святкуватимуть 7 листопада, «почервоніти від сорому» за жертви голодомору. Чому за це мають червоніти саме наші пенсіонери — жертви сьогоднішнього негласного голодомору (а як ще назвати їхні пенсії?) — колега не пояснив. Але суть зрозуміла й без пояснень: виховати в людині почуття провини — перший крок до виховання покірності й слухняності. Тобто, це найвірніший шлях придушення в людині почуття власної гідності. Ті часи, коли на зорі незалежності поважні «передові» політики й інтелігенти закликали «по краплі вичавлювати із себе раба», минули безповоротно. Тепер нас закликають покаятися від імені нашої ж держави. В наявності — виховання комплексу неповноцінності замість спроби виховати почуття власної гідності в кожній людині. Із цих людей складається наша нація.
У цьому ж плані можна розглянути й проект Монумента Незалежності. У його основі — колона й своєрідна арка, утворена колонадою. Для тих, хто ніколи не вивчав історію мистецтва, поясню: колона, котра нічого не підтримує, й арка, що нікуди не веде, притаманна імперському архітектурному стилю. Це канон, що склався в Римі епохи Імперії. Ідеологія ж імперії універсальна для будь-якої епохи і ще свіжа в нашій пам’яті: повний примат державного над особистим, тобто повна протилежність ідеалам «західного зразка демократії» й «громадянського товариства», до яких ми нібито завзято рухаємося. Одне лише бентежить у цьому русі: те, що відбувається він під чуйним керівництвом нашої держави. А своє істинне обличчя наша держава демонструє, підтримуючи й ідею, і відповідний проект Монумента Незалежності, виконаний за тяжкими для сприйняття канонами соцреалізму й обтяжений імперською символікою.
Не хочу повторювати вже не раз сказані й написані слова про суцільний плагіат. А у фігурі «Дівчини з калиною» не одна я впізнаю «Дівчину з колоссям», яка стільки років символізувала ВДНГ. Але не втримаюся й наведу слова скульптора проекту А.Куща, сказані у відповідь на закид у «імперськості» проекту: «Монумент Незалежності має бути проникнутий державним, навіть дещо імперським духом, стати не просто знаком, а символом нашого самоствердження. І ми не перші, хто йде цим шляхом. Подібні монументи існують уже 4 тисячі років!..» Не стану коментувати саме висловлення — хай це робить читач. Просто впаду в суб’єктивність: не подобається мені така іпостась незалежності. Бо це незалежність держави від людини. А отже, й від мене особисто.
Цеглинка 5. Незрозумілих розмірів. Фінансова
Незручно, звісно, «міряти на гроші», коли йдеться не про шлюбний контракт, а про національну ідею. Але що вдієш, певне, такі ми меркантильні — хочеться знати, що почім. Тим більше, що було висловлено стільки різних версій вартості проекту: від 45 до 95 млн. гривень. Інформацію про останню цифру ми отримали безпосередньо в Управлінні по охороні пам’ятників Київської держадміністрації, тобто з перших рук, тому схильні їй довіряти. З приводу дорожнечі проекту один із його авторів — відомий скульптор А.Кущ говорить приблизно таке: можна, мовляв, зробити й дешевий, але кому він буде потрібний? Дійсно, гідна відповідь. Але чомусь питання про те, чи потрібний дорогий монумент і чи потрібний він цієї миті в принципі, на думку шановному скульптору не спало. А питання не просте...
І не просте воно з багатьох причин. Цинізм ситуації, котра розгортається навколо монумента, проступає, що цікаво, у виступах того ж А.Куща. Ось фраза з його інтерв’ю одній з київських газет, яка, між іншим, дуже симпатизує проекту. На запитання журналіста, чи не краще було б витратити бюджетні кошти, наприклад, на виплату бюджетникам заборгованості по зарплатах, митець відповідає буквально таке: «Будівництво монумента — справа не одномоментна». Тобто, на її тлі такі «одномоментні проблеми», як невиплати зарплат учителям, лікарям й іншим громадянам незалежної України, котрі мають нещастя працювати в бюджетній сфері, мізерні пенсії й інші іпостасі наших злиднів, бліднуть і відходять на другий план. Хоча, з іншого боку, якщо будівництво монумента — справа не одномоментної значущості, чому б не відкласти його років так на сто? Чи хоча б до того моменту, поки в бюджеті не заведуться вільні грошенята.
Цеглинка важка
А втім, що це ми все про гроші та про гроші. Навіть ніяково якось — мова все ж про нас. Адже це ми, дух нашої нації, покликані втілити цей монумент. Ось він: з ініціативи першої особи держави, не питаючи волі народу, про який вкотре черговий раз забули, і що там народ — не рахуючись навіть із рішенням журі, котре складалося як-не-як із фахівців, із порушеннями закону, у країні з дефіцитом бюджету, заборгованостями по зарплаті, колосальним зовнішнім боргом, незабезпеченій теплом напередодні зими зводиться грандіозний за розмахом і вартістю монумент у мармурі й бронзі, перенасичений імперською символікою, не обтяжений при цьому ні новизною, ні навіть просто смаком. Його дійсно варто побудувати й зберегти. Як визнання нашого убозтва — ні, не матеріального. Набагато страшнішого убозтва — убозтва духу, чреватого колосальним державницьким цинізмом. Він вирізняє країни, де влада, що приймає рішення про зведення подібних монстрів, ніяк не залежить від власного народу і відповідно може не рахуватися ні з його інтересами, ні навіть із його насущними потребами. Боюся, що в нашому монументі буде увічнено саме таку незалежність.
P. S. В управлінні по охороні пам’ятників нас запевнили, що постанову про початок будівельних робіт на місці майбутнього монумента ще не підписано. Коли її підпишуть, невідомо. І з огляду на те, що в Законі про архітектурну діяльність щодо об’єктів, які мають особливе значення для «обличчя» населеного пункту, передбачається можливість громадського обговорення проектів, можна висловити останню маленьку надію: може наші державні мужі й батьки міста зглянуться над своїм народом і дадуть йому можливість взяти участь у долі монумента? Тим більше що це, панове політики й будівничі, не тільки ваша, а й наша незалежність.