У нашому місті існує багато місць, які можна назвати «заповідними», але охороняються вони вже не законом, а забобоном. Одне з них — психіатрична лікарня, в народі іменована не інакше як «павловка» або «психушка». Фрази на кшталт «усі генії — божевільні» здаються симпатичними лише на папері, а в реальному житті лікарня для душевнохворих має стійкий соціальний імідж — «дім скорботи». Зруйнувати такий стереотип і покликана «Галерея на території психіатричної лікарні» (вул. Фрунзе, 103а, корпус 4).
Природно, це не звичайна арт-галерея, вона плоть від плоті Фонду «Касталія», активно підтримують їхній почин USAID, UCAN і Асоціація психіатрів України. «Касталія» подає допомогу психіатричним пацієнтам (або, як ще їх тут називають, користувачам) і фактично працює над створенням певного буфера між лікарнею та суспільством. При фонді існують спеціальні майстерні, де в пацієнтів відновлюють соціальні навики, приміром, їх учать вести господарство. Основний метод лікування — арт-терапія, коли малюючи, музикуючи, граючи в театрі, людина навчається самовиражатися. Як відзначила куратор проекту Ірина Пієвська: «За великим рахунком, кожен такий курс має завершуватися виставкою».
Експозиції Фонд «Касталія» організовує з 1997 року, але раніше вони були, за словами його президента Олександра Міклевича, «соціально-художніми», тобто представляли твори художників-аутсайдерів — пацієнтів і екс-пацієнтів психіатричних клінік. Недавно виникла ідея привнести на «заповідну» територію й велике мистецтво, тобто організувати «художньо-соціальні» експозиції — першою такою спробою і є виставка із зібрання київської поетеси Марини Долі. Таким чином, мистецтво стало «простором зустрічі», де відбувається діалог різних представників соціуму. Йдеться вже не про «соціальну рекламу» аутсайдерів, не про те, щоб стояти «на їхньому боці» й бути «в ауті» від їхніх картин тому, що це модно. Йдеться про те, аби розглядати їх як повноправних учасників діалогу.
На виставці є на що подивитися. Її осереддям стала творчість двох художників — Вудона Баклицького та Юрія Нікітіна. Першого можна назвати засновником київської живописної школи, причому це була не школа технічної майстерності, а школа свободи творчості. Серед його робіт особливо запам’яталися «Церква на горі, із банями без хрестів», «Чудо Георгія о змії», «Присвята Ван Гогу», «Присвята Параджанову», «Економіка», «Червоне дерево» та ін. Багато полотен і його учнів: Віри Вайсберг («Поет у місті»), Віктора Жука («Осінь. Бульвар»), Володимира Бикова («Дзеркало», «Ніл. Бики», «Озеро. Венеція», «Ізраїль», «Перед заходом сонця»), Леоніда Колодницького («Жанна д’Арк», «Червоні вітрила», «Човни», «Вантажівка») та ін.
Роботи Юрія Нікітіна вирізняє театральність, умовність образів веде в глибину символів. Його картини пропонують сучасне прочитання артурівського циклу, чимало їх навіяні легендами, міфами, музичними творами: «Ланселот і Гвенівера», «Замок», «Травневий поїзд королеви», «Найсолодша Лаура», «Різдво», «Святий Георгій і принцеса Сабра», «Мисливський замок», «Смерть дріади».
Цікавий розпис по склу Галини Кузьменко-Кузнєцової, яка відроджує техніку народної ікони, можна побачити кілька робіт Олексія Аполлонова й Олени Придувалової. І, звісно ж, дуже багато на картинах Києва — то явно, то підспудно, приміром, у «Замку» Юрія Нікітіна (його полотна становлять значну частину експозиції) середньовічні вежі височать на пагорбі типового села Київщини.
Прочитані на відкритті виставки вірші Марини Долі, а також її тексти, присвячені художникам та інтерпретації їхньої творчості, звучать як органічний акомпанемент до експозиції, гармонійно вторуючи живописним полотнам.
Галерея розміщена в приміщенні медико-соціальної реабілітації. І на виставку приходять, звісно, і пацієнти, і лікарі — і дуже жваво реагують (саме на їхнє прохання експозицію продовжено до 15 листопада). Один із користувачів був присутній на відкритті: «Я був в інших магазинах галереї, і мені не сподобалося — там нудно. А тут мені дуже подобається. І я сюди ходитиму».
Під час підготовки виставки сталася одна примітна історія. Картина Ю.Нікітіна «Гофман» викликала бурхливе обговорення, і на запитання «хто це?» пацієнт, який виявився поруч, відповів: «Та це ж казкар!». Ось і «Галереї...» вдалося примусити нас повірити в чудову казку про надію й розуміння. А мистецтво та краса виявилися не просто об’єктом милування, а й потужною творчою силою.