Поки що не увійшли до постійної експозиції «Картинної галереї» міста Калуш (Івано-Франківська область) тридцять дві композиції самодіяльного місцевого художника Петра Савчина, які він за рік до свого відходу з життя подарував місту. Для експерта, запрошеного з Києва, полотна було перенесено із запасників до експозиційної зали, переступивши поріг якої, потрапляєш в інший вимір, в ауру репресивної радянщини. Система покалічила долі мільйонів, а серед них і життя Петра Савчина. Всі без винятку сюжети приголомшують болем, жахом табірної реальності, буденністю, з якою виконувалися масові вбивства та голодомори. Цикл картин було написано у період із 1998 по 2002 роки, отже митець знайшов у собі сили на п’ять років зануритися в жахаючу минувшину і подумки знову пройти мученицький шлях.
В апокаліптичній гіркоті минуло майже все життя П.Савчина, який художником відбувся у сімдесят п’ять років, бо попіл споминів стукав у його серце. Петро Савчин народився 23 березня 1923 року в с.Чертіж Жидачівського району Львівської області. Сирота із семи років, заробітчанин — із чотирнадцяти. З 1941 р. він — учасник національно-визвольної боротьби. В 1946 р. заарештований. Дев’ять років мордовських таборів, реабілітація після смерті Сталіна. З 1957 р. жив і працював робітником у м.Калуш. Протест проти радянщини, яка не зламала духу й духовності П.Савчина навіть у неволі, проявлявся у писанні ікон. Прихильниками і покупцями його образів був народ на ринках та ярмарках Івано-Франківщини. Розвал Радянського Союзу став щасливим струсом свідомості — П.Савчин з молодою потугою включився в агітаційні кампанії початку 1990-х років. Він пише й малює десятки гасел, бо ж омріяна свобода йде Україною. Саме на цьому піднесенні спалахує талант митця-«історіографа». Свою працю він мислив сповіддю, промовляв від тих, хто не повернувся, кому не розвиднілося. Саме в Калуші було створено вражаючої сили сповідальні композиції, про які автор сказав: «Моє мистецтво — біль моєї душі».
Кілька десятиліть він жив, носив у глибинах свідомості драму життя власного та побратимів по долі, а з часом, імовірно, загублені життя почали голосно волати, мучити у снах, що не дозволили митцеві існувати, не оприлюднивши жахливої історії народу порадянщених Карпат та кожної окремої долі, з яких той народ складається. Спустошені села, натовпи вигнанців, яких «товарняками» перекидали за Урал, розстріляні непокірні та гордовиті, з’їдені вовками на лісоповалах, примушені до виборів радянської влади на місцях — ці та інші сюжети-спогади лягали в композиції П.Савчина. Митця з нього зробила совість пам’ятливої людини, якій пощастило повернутися. Не він вибрав мистецтво, а воно його вибрало і владно наказало — «малюй!».
У композиціях вісімдесятилітнього митця гуркоче й вибухає стихія життя, поставленого на межу виживання, а почасти — і жахаючий лик насильницької смерті: «Панахида по «таежному» — вовки доїдають непоховані трупи; «Нарешті ми досягли власної мети» — образи людей, що помирають від голоду на Київщині; «Передостанній допит» та інші. П.Савчин поспішає написати, зафіксувати, зберегти для історії пережите і побачене.
Автор занурює глядача у страшну фантасмагорію. Сюжети, як у кінематографі, нанизуються один на одного, унаочнюють пекельну правду, накривають нею свідомість, як дев’ятий вал. Ця серія викликає у пам’яті образи «чорного живопису» Франциско Гойї. У самодіяльного художника П.Савчина, певна річ, художня форма інша, але «температура болю» така ж сама. Нерегламентована «авторська мова» не провокує до розлогої мистецтвознавчої рефлексії.
Соціально, як і в мистецькому плані, Петро Савчин — типовий марґінал, у розумінні — особистість поза мейнстримом. В образотворчому мистецтві це явище досліджувалося ще з 70—80-х років ХХ ст. Маргінальним В.Прокоф’єв вважав мистецтво вторинне як відносно класичної народної творчості, так і відносно вчено-артистичної. «Нечистий фольклор» (термін В.Прокоф’єва) перебуває у стані «поза», або «між» — на нейтральній смузі культури і реальності як «третя культура». Творців цього мистецького пласту визначають як «наївних митців». Ідеться не про «примітив» (термін критики не витримує), а про незаангажованість традицією. Це «дивне мистецтво» є творчістю маргіналів. Ситуація маргінальності корелюється з поняттями «відчуження», «самотності», «аномальності», «лімінальності» (термін антрополога В.Тернера).
Усе це безпосередньо стосується Петра Савчина, бо ж він як особистість унаочнює статус людини, котра з «ласки» держави розірвала всі традиційні зв’язки, опинилася за межею усталеного буття і змушена була створити специфічний вимір іншого. Десятиліття П.Савчин лишався декласованою особистістю разом із тисячами карпатського люду, розкиданого по сталінських таборах від Уралу до Магадану. У Красноярському краї тяжку працю відбувала дружина П.Савчина — Надія Павлівна. За її спогадами він напише композиції: «Бориславське гетто в 1947 р.», «На лісоповалі», інші. Серію страхітливих сюжетів за жанром можна визначити як «історико-наративну» в системі наївного малярства.
Стосунки маргінальної творчості із професійно-артистичним мистецтвом існують майже завжди, але доволі рідко прочитуються однолінійно. Діалог митця зі спадщиною непередбачувано дивний, опосередкований. Щодо
П.Савчина можна стверджувати: він із заздрістю зазирав до тієї реалістичної школи, якої йому не судилося набути. З нього, завдяки колористичному обдаруванню, вийшов би вправний пейзажист. Проблемною для нього залишилася система масштабу та співмасштабності людської постаті у середовищі. Але ці порушення й наївізм у зображенні людського тіла справляють ефект специфічного художнього прийому — деформації на користь виразності. У живописних «історіях» П.Савчина прочитується комплекс самоука, подібний до того, що мучив геніального Анрі Руссо. Він теж мріяв малювати, як високі професіонали, експоновані в Луврі, — та саме жагуча творча мука у подоланні відчуття меншовартості дарує маргіналам шалену енергію, переконливість самобутньої мови — правоту антипода.
Петро Савчин — із породи пророків та митців, які у стані невротичної екзальтації створюють шедеври, заряджені колосальною міццю навіювання. Так в цноті табірної ізольованості П.Савчин побачив напередодні смерті Сталіна пророчий сон. У композиції, написаній вже у 90-х роках, зафіксовано видіння Богоматері. Покрова піднеслася над незчисленними рядами сталінських жертв, за її спиною тріщинами пішов грубезний мур. Схожий на стіну в «Репетиції оркестру» Ф.Фелліні. З нього зів’ялим листям осипаються портрети тиранів. Хіба цей сон відрізаного від будь-яких джерел інформації каторжанина — не ознака особливого інтуїтивного провіденціалізму?
Кожна мисляча і рефлектуюча людина — філософ на свій лад. Спосіб мислення П.Савчина вкладається в матрицю школи кініків з усіма притаманними їй рисами чуттєвої безпосередності, яка вважалася найкоротшим шляхом до добродійності. Цілеспрямованість у цьому контексті П.Савчина — очевидна.
У системі «третьої культури», до якої причетний П.Савчин, типологічними є фантастично-казкові, міфологічно-архетипові образи. Цикл П.Савчина виламується навіть із цього дискурсу, він репрезентує досить унікальний для наївіста феномен соц-арту, бо тематика, форми, просторові рішення — ілюзорність прямої перспективи та потреба в міметичному малюнку — надиктовані потребою літописця, який говорить мовою трагічного минулого.
Знавець народного мистецтва А.Бакушинський говорив про художню пастку ілюзорної просторової системи, яка, на думку вченого, стає «люстром подібності», та не годна втілити узагальненої образності. Але П.Савчину саме і треба було зафіксувати минувшину як подібність у деталях. Геній полягав у інтуїтивному відборі тієї художньої мови, яка відповідала стихійній документалістиці автора. Слушним є зауваження О.Якимовича щодо художників, які «завжди гостріше за будь-яких теоретиків відчували безумство світу...»
У міцній композиції «На лісоповалі» горизонтальні ритми дров’яниць підкреслено могутньою вертикаллю стовбура сосни. Дві жінки завершують розпил дерева. Ось-ось воно впаде. Ця межова мить вносить у композицію екстремальну напругу. Саме зображення просторової глибини із незчисленними рядами «складометрів» вирішує тему каторжної праці жінок. Цю, як і решту композицій, автор супроводжує розлогим коментарем: «Так заробляли наші жінки в «сталінському раю» на хліб насущний». За один складометр платили 1 карбованець 40 копійок — приблизно 2 буханки чорного хліба на двох працівників...» Полотно «Бориславське гетто. 1943» має коментар: «Один старий єврей, якого вели на розстріл, говорив українцям: «Нами розпочинають, а вами будуть місити». Жахлива композиція-свідоцтво: «Стрийська тюрма (липень 1941)». У прогулянковому дворі тюрми нашаровані рядами трупи розстріляних. Коментар автора лаконічний: «...після відступу радянських військ у 1941 р. Автор — очевидець цих страхіть».
Наративність П.Савчина, подібна до тієї, що була властива геніальному «митнику Руссо». Можна наполягати на форсованій, так би мовити, подвійній оповідальності Савчина — образотворчій та літературно-публіцистичній. Поряд із цим, сильною рисою автора є його вроджене відчуття композиції.
Наративні сюжети табірного життя та побуту селян на окупованих територіях набувають масштабу значної мистецької події в культурі сучасної України. Принципова оповідальність композицій П.Савчина ламає упередження модернізму та пост-модернізму щодо «гріха» літературної змістовності. Мистецтво маргіналів інноваційне ще й у тому, що незалежне від моди та від корпоративних домовленостей, які тяжіють над професіоналами. Воно — поза схемами, завжди ширше і глибше за них. Мотивація цього мистецтва полягає лише у внутрішній потребі вислову, а в який спосіб, якими засобами — це залежить лише від потужного імпульсу підсвідомості аутсайдера.
Петро Савчин не потребував параноїдальних видінь Сальвадора Далі або Рене Магріта, аби писати страхіття переконливими. Кривава історія порадянщеної України, зокрема Прикарпаття, Голодомори 1933, 37, 50-х років та реалії табірного існування закинули його в середохрестя божевілля. Композиції «Красний лог», «Будівництво однієї із доріг світлого майбутнього», «Перший допит», «Винний живий відповідай мертвий», «Поховальний ритуал по «таёжному» і майже всі інші, не за художньою формою, а за духом, за аурою вселенської біди викликають аналогії із циклом «Біди війни» Франциско Гойї. З глибин свідомості та підсвідомості, які увібрали надлишок болю, Петро Савчин промовляє словами великого іспанця: «Я це бачив, і це — теж». На схилку життя П.Савчин спромігся написати реквієм-сповідь, бо душі померлих, які блукали навколо покинутих, але не забутих тіл, вимагали від того, хто залишився живим, правди.