Понад десять років наша незалежна держава живе за своїми законами з урахуванням географічних, соціокультурних й інших закономірностей. А до цього був єдиний і могутній. Тоталітарна, жорстко централізована система, що 1991 року дійшла свого логічного кінця. Але досі наслідки цієї руйнації позначаються на нашому житті, і пройде чимало часу, поки проявить себе щось нове, притаманне тільки нам. Я не маю на увазі національну специфіку — вона була і залишиться. Між іншим, у старі добрі часи така специфіка не лише України надавала особливого колориту багатонаціональній співдружності союзних республік. Мені запам’яталося святкування 60-річчя Союзу, коли я, школярка, нарядилася в костюм узбецької танцівниці, оскільки завданням нашого класу було зображати республіку Узбекистан на цьому загальношкільному зібранні. І, знаєте, у цьому щось було. А нині ми долаємо наслідки кризи і дуже повільний вихід їх неї. Колишні союзні республіки по-різному й у різному темпі проходять цей шлях. На зорі незалежності, коли пройшла ейфорія, стало зрозуміло, що крах структури союзних взаємовідносин — економічних, політичних, культурних й інших — це і є наша справжня спадщина.
Спочатку журилися з приводу розриву економічних зв’язків. А нині видно неозброєним оком, що розрив культурних зв’язків, безперечно детермінованих Москвою, має не менші наслідки. Заперечувати такий очевидний факт, що багато діячів саме культури поїхали «туди» — не має значення чи за часів Союзу, чи нині — ніхто не стане. Але Москві ми цікаві лише з точки зору «поставок». Цей мегаполіс-монстр поглинає все. Це там бурхливе культурне життя, це там п’ять оперних театрів, це там державний телеканал «Культура», а не тут. А Київ залишається для них не більш ніж екзотикою. Так, звідти приїжджають, щоправда, на запрошення і за старими зв’язками, можна сказати, приватних осіб, але не на рівні державної культурної політики. (Обмін «Роками» між нашими державами — не рахуємо, адже їхні програми були убогими, якщо не рахувати роботи приватних продюсерських агентств). Словосполучення «державна культурна політика» у нас навіть смішно звучить. Перетворений на анекдот вислів «міністерство культури скоротило фінансування академічним закладам, оскільки 2003 рік — Рік культури в Україні» спочатку обурював, потім усі звикли, а левова ж частка того самого фінансування пішла на розвиток шоу-індустрії. От і ностальгуємо за колишніми часами.
Минулого тижня до Києва приїхав відомий уже багато років телеведучий Святослав Белза. Звісно, всі пам’ятають його передачу «Музика в ефірі». Чому музика? Він філолог, автор критичних робіт і передмов до художніх видань. Його батько, Ігор Федорович Белза, був відомим музикознавцем, критиком і композитором, другом Лятошинського та Гліера. У сумнозвісні дні постанов про формалізм у музиці Ігор Белза, маючи авторитет союзний і міжнародний, відстоював цю нову музику. Нинішнього року йому виповнилося б 100 років. Ювілей скромно відзначили в стінах НМАУ ім. Чайковського. Святкування обмежилося зустріччю з його сином і вечірнім концертом за його творами.
Приз Святослава Ігоровича Белзи дійсно став подією. У мене під час зустрічі з ним склалося враження, що «там» відбувається щось грандіозне, і не тому, що про це говорилося. Він спочатку розповів про свого батька, але потім, звісно, розмова плавно змодулювала на тему його персони, що цілком закономірно. Адже тих, хто зібрався, цікавило, що відбувається нині.
Святослав Белза такий же, яким ми бачили його (а в кого телевізор має канал «Культура», бачать регулярно в ефірі і зараз) на просторах радянського телебачення. Високий, стрункий, статечний, стриманий, у міру емоційний, справжній зразок сучасного телеведучого. Причина його приїзду — спогади про батька. Але всіх цікавила, повторюся, ситуація зараз, і він, як корифей телебачення, може з висоти свого досвіду панорамно глянути на неї і донести до слухача-глядача суть. Звісно, розмова про тележурналістику не вписується в рамки двох годин. Однак і за цей короткий час я відкрила для себе багато цікавого. Виявляється, у Росії досить піти і переконати, щоб домогтися відкриття державного некомерційного каналу «Культура», на якому Святослав Белза веде передачі. Одна з них присвячена шедеврам світового музичного театру. Хотіла б я подивитися на когось, хто пішов би і переконав можновладців (Президента, наприклад) у тому, що Україні необхідний державний некомерційний культурний канал, оскільки соромно такій країні з багатющими культурними традиціями, як Україна, не мати культурного телемовлення. Тепер стає зрозуміло, чому в Москві й у всій Росії усе геть інакше. Може, у їхніх діячів культури важелі впливу якісь особливі? Навряд чи. Мені здається, що причина в усвідомленні необхідності. Сподіваюся, ніхто не стане заперечувати, що культура необхідна будь-якому цивілізованому суспільству?