Увага до камерних театральних жанрів, як свідчить час, не слабшає. Спектаклі з малою кількістю виконавців, ніби реактив, що використовується для досліджень процесів, продовжують приваблювати і професіоналів, і глядачів. Своєрідних лабораторій із дослідження проблем мономистецтва — монофестивалів — у світі існує досить, а увага до дуетних спектаклів не така вже й поширена. Тому тим цікавіші почини у цій сфері сценічного мистецтва. І якщо на мономистецтво заведено дивитися в монокль (санкт-петербурзький монофестиваль тому й має таку навдивовижу витончену назву), послуговуючись образною термінологією, подивимося на дуетні спектаклі в театральний бінокль. У Сімферополі нинішнього року відбувся І Міжнародний театральний фестиваль «Кримський Ковчег» (директор фестивалю — директор-худрук Кримськотатарського академічного драмтеатру Білял Білялов).
Уявіть собі готель «Асторія», у двері якого входить... Сергій Єсенін. Але в повітрі розлита не похмурість Петрограда, а світить південне сонце. І нікому з галасливого людського потоку на Феодосійській набережній навіть у нападі буйної фантазії не спаде й на думку визнати в молодому акторі з копицею темного волосся талановитого й непокірливого поетичного самородка з кучерями пшеничного полиску. Але чого не буває в житті — можливе в театрі. І, з примхи богині Мельпомени, учасники фестивалю оселилися в готелі з такою пам’ятною назвою.
Жанрова спрямованість фестивалю — дуетні спектаклі — продублювалася навіть у тому, що програму, відкриту на основній сцені в Кримськотатарському театрі, було показано і глядачам Кафи (давня назва Феодосії).
Діалог, по суті, є основою драматургії, саме на ньому, з самого початку заданому, вибудовуються всі похідні сюжету. Але й без цих «допоміжних сил» сценічний дует здатний легко створити власний емоційний усесвіт. Варіації діалогу нескінченні, його учасники можуть, образно кажучи, дивитися одне на одного, врізнобіч, в одному напрямку, очі в очі, мимо співрозмовника. І завжди це буде цікаво, бо в діалозі обов’язково закладений внутрішній конфлікт, здатний створити інтригу, зробити її захоплюючою. Ніби наполягаючи на цифрі «2», у фестивальній програмі було два Єсеніни. У версії Паралельного театру (Севастополь) — документально-поетичній драмі «П’ять кримінальних справ Сергія Єсеніна» — роль поета виконував Б.Черкасов, а Беніславської — С.Євдокимова. Вибудуваний за принципом літературно-музичної композиції, спектакль більше скидався на документальний звіт про останні роки життя поета, а несамовитий оспівувач російської землі виглядав таким, ніби зійшов із суворих сторінок підручника радянської історії.
Зовсім інший Єсенін (Є.Ніщук) у спектаклі «Мне тесно в имени своем…» за п’єсою сучасного драматурга Т.Іващенко київської майстерні театрального мистецтва «Сузір’я». Автор розповідала, що під час роботи над п’єсою їй наснився Єсенін, який сказав одну фразу: «Мне тесно в имени своем…» У спробі розширити рамки його імені драматург висуває свою версію любовного діалогу-поєдинку поета зі знаменитою танцівницею Айседорою Дункан (Л.Трояновська). Вони зустрілися, коли їй було 43, а йому 27, дві надзвичайно складні, трагічні долі. Кохання і творчість, бажання бути разом і неможливість щастя. Драматичні діалоги переплітаються з монологами-роздумами. Відчайдушний Єсенін витанцьовує надривну циганочку, він ніби хоче вирватися з тієї внутрішньої безвиході, в яку сам себе й заганяє, майже ридма ридаючи читає вірші... Айседора ж із мудрістю, що межує з відчаєм, дивиться на коханого хлопчика-чоловіка й розуміє неминучість лихої долі. Тихою луною звучать слова: «Я люблю тебя, а ты?..»
Слова про кохання стають ключовими в усіх діалогах-спектаклях. Любов різна — жагуча, несподівана, умиротворена, протиприродна, але все-таки любов. Своєрідним гімном цьому почуттю звучить спектакль «В Барабанном переулке» (київська майстерня театрального мистецтва «Сузір’я»), успішний учасник і призер уже багатьох міжнародних театральних фестивалів. 27 навдивовижу пронизливих пісень-притч Б.Окуджави актори І.Калашнікова, С.Мельник, К.Тижнова (ф-но) складають у сюжет, де Він і Вона, і в склянці темного скла цвіте троянда червона гордо й неспішно. Перед глядачем проходить не так історія кохання і поклоніння її величності — Жінці, як історія часу, тієї епохи, коли як пароль для посвячених звучали слова: «Виноградную косточку в теплую землю зарою…»
Діалог про любов смішну, очікувану, необхідну як повітря — у спектаклі «Скамейка» київського театру «Актор» за популярною колись п’єсою О.Гельмана. Іскрометний дует В.Шестопалова й О.Когут викликав ностальгію за колишніми часами й колишніми стосунками між чоловіком та жінкою й утвердив на думці, що талановитому акторському виконанню не потрібні громіздкі декорації, досить однієї паркової лави. Молоді акторки санкт-петербурзького театру «Laboratorium» З.Семенова і О.Свойська спробували освоїти вельми складний діалог — сестер зі «Служниць» Ж.Жене. П’єса, що відбулася на нашому театральному просторі завдяки скандально-успішному спектаклю Р.Віктюка, виявилася їм не під силу. Позбавлений переконливого режисерського рішення спектакль, на жаль, перетворився на нудний переказ тексту.
Вишукану, європейського рівня роботу показав клайпедський театр «Пілес». Роман А.Баріко «Шовк» актриси Н.Савиченко й Р.Шальтеніте переосмислили тонко, театрально, винахідливо дотепно. Тут усе також про кохання, і актриси розігрують своєрідний концерт несподіваних перевтілень. Перед глядачем — низка різноманітних персонажів, яких залучено в історію француза, що зайнявся виробництвом шовку. Нюанси настроїв, поетизація еротичних жіночих фантазій, романтизм і жертовність люблячої душі. Усе огорнуте сумом, і життя, мов найлегший шовк, струменіє крізь пальці.
У драмі «Ніч Гельвера» І.Вілкіста Могилівського драмтеатру любов трагічна. Діалог, що відбувається між Карлою (Є.Белоцерковська) та її прийомним сином Гельвером (Г.Богаєвський) у часи зародження фашизму, напружений найвищою мірою. Розумово відсталий Гельвер не в змозі оцінити масштабів прийдешньої загрози, і Карла вирішує, що найкращим виходом для нещасного підлітка буде вечеря з випитих разом усіх його пігулок. Режисер створює напружену атмосферу замкненого простору будинку, за стінами якого дедалі ближче вирує чума ХХ століття. Чудово працює акторський дует, у щирих нотах діалогу — заклик до розуміння, співчуття, милосердя.
Московський театр «У Никитских ворот» привіз два спектаклі. «Хват» за оповіданням В.Набокова у виконанні Г.Борисової й А.Лукаша та «Самосожжение Марка Розовского». У світлі сучасних подій ризикована назва «Самосожжение…» мала на увазі, звісно ж, творче спалахування театральної легенди — Марка Розовського. У «пожежі його серця, вогні душі та полум’ї музичних номерів» загорялися фрагменти спектаклів «История лошади», «Гамбринус», «Три мушкетера». Актор разом із Т.Ревзіною (ф-но) розповідав, співав пісні, теревені правив, згадував. Загалом, намалював картину колишньої й нинішньої театральної Москви. Театрали зі стажем ностальгували, а молодші дізналися багато нового з театральної історії. Загалом, діалог в артиста вийшов множинний. Із кожним глядачем. Напевно, до цього й треба прагнути, особливо в камерному жанрі — зробити глядача своїм співрозмовником, щоб йому було цікаво вести діалог із артистом, спектаклем, театром. Саме такі творчі ідеї має намір втілювати в життя театральний фестиваль дуетних спектаклів «Кримський Ковчег» — озброювати своїх глядачів театральними біноклями і залучати в коло театральних діалогів.