Бідний, бідний цар Едіп... Одна з найтрагічніших постатей світової міфології, котра, завдяки зусиллям доктора Фрейда з почтом, асоціюється нині хіба що з Едіповим комплексом. Петербурзький режисер Андрій Прикотенко та актори Театру на Литейному Ігор Ботвін, Тарас Бібіч і Ксенія Раппопорт узяли на себе нелегке завдання — відродження софоклівського царя Едіпа в усій суперечливості, складності й багатогранності цього образу й без набридливих психоаналітичних схем.
Роль царя Едіпа дісталася Ігорю Ботвіну, відомому широким глядацьким колам за телесеріалами «Агентство НЛС», «Вбивча сила» та «Вулиця розбитих ліхтарів», а Тарас Бібіч і Ксенія Раппопорт були тим самим «великим світом», у якому нещасний цар боровся за право примножувати знання й, відповідно, примножувати печаль. І якщо Ксенія Раппопорт (цариця Іокаста) намагалася відвести Едіпа в блаженний туман невідання, то Тарас Бібіч (пророк Тіресій, він же — Креонт, Вісник і Пастух) усіляко цей туман розсіював. У результаті над сценою ТЮГу на Липках, де в рамках Міжнародного театрального фестивалю «Київ травневий» відбувся цей спектакль, справді зависнуло якесь безформне марево й розвіялося воно лише до фіналу — задля більшого торжества знання та печалі.
І Тарас Бібіч, і Ксенія Раппопорт відомі за серіалами «Агентство НЛС», «Бандитський Петербург» тощо. І якщо найчастіше серіальні кумири програють на сцені, то ці актори здобули вражаючу перемогу. Власне кажучи, вони навіть не грали спектакль, а відтворювали ритуал, у якому моторошні, навмисно нестрункі й безформні голосіння жерців підтримували відчуття насування катастрофи. Фатум нависнув над сценою й героями у вигляді обмотаного мотуззям каміння, яке у фіналі опустилися мало не на голову царя Едіпа.
Сценографія Еміля Капелюша була вражаюче проста: каміння, дерев’яний жертовник, полум’я і, звісно ж, марево невідання над сценою. Але ця простота лише посилювала моторошнуватий характер того, що відбувалося, й відчуття втечі від фатуму, якої герої не припиняли ні на хвилину.
Справді режисер Андрій Прикотенко інтерпретував «Едіпа-царя» як спробу втечі від долі: боротися героям спектаклю не під силу, але поблукати й на певний час збити переслідувачів зі сліду вони у змозі. Лише цариця Іокаста була сповнена зневаги до фатуму і його вісників, та й то тільки тому, що свого часу принесла в жертву камінню, яке нависнуло над сценою, власну дитину.
Але і її зневага мало чого варта: герої «Едіпа-царя» скуті страхом і ховаються від цього страху як можуть. Пророк Тіресій ховається від мінливостей долі в бочці, Едіп із Іокастою — в царському палаці, але вісники пробираються всюди і влаштовують нашим героям випробування за випробуванням. А, програючи локальні битви, Едіп неухильно наближається до своєї підсумкової поразки.
Власне кажучи, Театр на Литейному привіз у Київ ще одну цікаву постановку з ефектними режисерськими ходами — «Ліс» О.Островського (режисер Григорій Козлов), але «бомбою», як висловився один з організаторів фестивалю, став саме «Едіп-цар». Обидва ці спектаклі Театру на Литейному визнані гідними престижних театральних нагород: «Едіп» одержав «Золоту маску», а «Ліс» — Державну премію Росії. «Едіп-цар» Театру на Литейному став однією з головних подій другого тижня «Києва травневого». Можна було б навіть сказати — головною, якщо забути про спектакль «Любовна одповідь» Театру Веріко (Тбілісі) із незрівнянною Софіко Чіаурелі (режисер Темур Чхеїдзе).
У «Лісі» режисер Григорій Козлов дозволив собі поекспериментувати зі сценічним часом. Власне, він хотів сказати, що час — поняття відносне, і може або вміщати в себе «море людей і подій», або виглядати цілковитою порожнечею. Тому герої спектаклю — мандрівні актори Счастлівцев і Несчастлівцев (Олександр Баргман і Олексій Дєвотченко), переміщуючись із насиченого й яскравого часу «подорожувань і поневірянь» у тьмяний і блідий час, що панує в садибі поміщиці Гурмижської, змінювали тональність спектаклю. Він то мчав, як швидкий поїзд, то повільно прогулювався під парасолькою, як сільська поміщиця. І це було цілком виправдано концепцією постановки, в основі якої лежало бажання режисера показати, що в світі пані Гурмижської неможливо жити на повну силу й дихати на повні груди.
Звісно, глядачам важко відразу оцінити такий режисерський хід, але, придивившись уважніше, можна було зрозуміти його значення та сенс. Принаймні непрофесійним чи халтурним «Ліс» не назвеш.
На тлі цих знакових постановок якось потьмяніли інші учасники другого фестивального тижня, крім хіба що музичного ансамблю Алексіс Кочан «Від Парижа до Києва» (Канада, Вінніпег). Ансамбль відразу зайняв свою, особливу нішу й виглядав достойно. У репертуарі цього музичного колективу українські народні пісні в оригінальній обробці та, я сказала б, європейській упаковці. Надто вже вони нагадували ірландську й шотландську фольклорну музичну традицію... Але це не недолік, а, швидше, перевага.
Виступаючи під дахом «Даху», ансамбль Алексіс Кочан так завів публіку, що найемоційніша й найбезпосередніша її частина — діти — пустилася в танок прямісінько на сцені. Дорослій аудиторії, втім, хотілося того самого, але вона вміло тримала себе в руках. Отож дитячими танцями все і обмежилося. А жаль... У кожному разі, канадському ансамблю вдалося подарувати киянам приємний вечір.
Стосовно Театру «Лазня» (Польща, Краків), то він певною мірою потьмянів на тлі Театру на Литейному й «Веріко». Тим паче що спектакль «Татуаж» за п’єсою Деа Лоер, яким завершився другий фестивальний тиждень, був важкуватим і, ніде правди діти, деструктивним видовищем, яке не рятували навіть непогана акторська гра й окремі — акторські також — удачі. Аж надто деструктивно виглядала ця чергова версія «Лоліти», тільки викладена без властивої Набокову вишуканості. Одне слово, «як важко жити у цьому світі, як неприємно, панове!» Але погодитися з цим песимістичним афоризмом можна й без допомоги театру, в якого вочевидь інші завдання. Оптимістичні, сподіваюся.