Концерти рок-груп в оновлених версіях для симфонічного оркестру на Заході вже давно перестали бути чимось «брендовим». В Україні хвиля «осимфонізування» рок-груп виникла недавно й поки що не встигла обрости традиціями. Серед пострадянських країн першою відреагувала Росія, а точніше — Микола Носков. Інспірована таким досвідом, Україна не залишилася осторонь, і першою вітчизняною спробою став виступ групи «Океан Ельзи». На диво, приказка «перша чарка колом» цього разу не спрацювала, і концерт удався. За кілька років цей експеримент наважилися повторити сіро-зелені кумири 90-х — група «Грін Грей». 30 травня в стінах Національної опери відбувся довгоочікуваний концерт. Своїм виступом учасники групи одночасно вбили двох зайців: і від моди не відстали, і ювілей відсвяткували. Усе-таки 10 років — дата значна й багато до чого зобов’язує, та й сольних концертів як кіт наплакав, хоча на прес-конференції журналісти так і не змогли зрозуміти, чи були сольники в історії групи взагалі.
«Грін Грей» в оперному театрі — уже смішно, а якщо не смішно, то принаймні дивно. Але така ядерна суміш лише додавала завзяття фанатам, котрі скупили всі квитки. Шанувальники групи прийшли з бажанням відірватися, покричати під ураганно-важкий грін-греївський звук і, отримавши порцію адреналіну, розійтися. У певному сенсі кумири виправдали очікування — хітові композиції співали всі (напевно, оперний давно не бачив такого переповненого, репетуючого залу). Відірватися й потанцювати на всю котушку не вийшло — офіційна обстановка не надихає на таке, та й простір обмежений. Адреналін також часом з’являвся, особливо коли на очах присутніх падало листя під час пісні «Депресивний листопад». Не було хіба що хорошого, якісного вокалу, дизелівського драйву, загалом — бракувало звичної групи «Грін Грей».
Перспективна група, що акумулювала в собі рок, хіп-хоп, фанк, панк, хард-кор і чимало іншого, з оригінальним саундом, яскравими фронт-менами, розкручена не лише в Україні, а й у Росії — все це з цілковитою впевненістю можна використати для характеристики «Грінів», чи можна було... Те, що зазвичай вирізняло групу з загального потоку, «знялося» й розчинилося у звуках оркестру. Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України під керуванням В.Сіренка (не повірите, але Мурік без затинання вимовив усі регалії) був, мабуть, єдиним, хто якісно відіграв концерт, попри досить незвичне для себе амплуа.
Музика виявилася на концерті другорядним персонажем, поступившись модному шоу. Акцентовано було зовнішній бік дії, яка за питомою вагою перевершувала й, мабуть, замінювала виступ групи. Перейнявшись атмосферою оперного, музиканти спробували передати його ауру. Проте дався взнаки брак досвіду, можливо, все, що відбувалося, здавалося наївним, а часом перетворювалося на відвертий стьоб.
Отже, у глядачів (саме в глядачів, а не слухачів) була можливість зануритися в бароко, побувати на гусарському балу, побачити грецький театр. Чим пояснюється така хаотичність у виборі — незрозуміло, адже фактично простежити будь-яку логіку в усьому цьому було досить важко.
Фанати групи на ура привітали Дизеля й Муріка, що бігали сценою, переодягнені в костюми попередніх епох. Слід віддати належне: шанувальники люблять групу в будь-яких іпостасях, однаково реагують як на фраки, так і на звичайний грін-греївський прикид. Затягнуті й не зовсім доречні балетні вставки, призначені, мабуть, для посилення образного впливу, викликали лише сміх. Хоч би якою сумнівною здавалася молодь, фальші й надуманості вона не любить, і часом не зовсім благозвучні репліки присутніх ставали чимось на кшталт лакмусового папірця. Не тішили й танцюристи, чия пластика була далека від бажаної. За такого розмаху можна було б і постаратися.
Глядацький подив сягнув апогею під час виразної декламації відомої народної легенди «Ой, Леле, Леле» у виконанні дівчатка перед піснею «Мама». Попри те, що такий ніжний вік не став перепоною для виконання, однак доручати такий ідейно насичений текст дитині не було необхідності, та й публіка не оцінила. У результаті досить актуально пролунала фраза з залу: «Хлопці, ми театр не переплутали?»
Даниною поваги оперному (що, проте, однак не врятувало ситуацію) було вилучення нецензурних висловів із однієї з найвідоміших пісень грін-греївців — «MF». Заміною послужило виразне інтонування духових. Але ми ж пісню знаємо, то чому б не допомогти солістові (можливо, він просто забув слова?) й не проспівати за нього? У результаті славнозвісний, найпопулярніший і найпоширеніший в Україні англійський оборот прокричав весь зал. Уявляєте, яке єднання аудиторії з виконавцями? Величезна хвиля солідарності накрила всіх, і, злившись в екстазі, народ вибачив усе, що раніше викликало подив. Забулися й «незрозуміло-навіщо» зроблені інтродукції, які відкривають відділення, і поломка гітари, і «незрозуміло-до-чого» коментарі між піснями Муріка (іноді краще жувати...). З виконанням також було не все гладенько, але вірні слухачі старалися, як могли.
Якщо прибрати всі зовнішні чинники й зосередитися виключно на музиці, то з’ясується, що улюблені всіма пісні змінилися невпізнанно й багато в чому втратили свою індивідуальність. Більшість обробок, за всієї поваги до авторів — композиторів А.Гаврилець, С.Зажитько та
Л.Юріної, — не підкреслювали оригінальності композицій, а лише робили їх посередніми. Зате вельми відчутним і потрібним було посилення ударної групи (чотири ударники), що заповнило брак важкого саунду Дизеля.
Задум концерту сам по собі досить цікавий і, як кажуть, у ногу з часом. Можливо, потрібно було докласти трішки більше зусиль, скрупульозніше продумати сценарій? А втім, ювілей відзначили, із симфонічним виступили, фанати в захопленні. І не забуватимемо про одне: можливо, декотрі з присутніх на концерті запам’ятають шлях до оперного?